Вічна весна української державності

Уроки в школі — немов би театральні сценки. На сцену виходять герої та злочинці, виголошують промови, оголошують війни, плетуть інтриги, перемагають, програють... І сходять зі сцени, а що відбувається з героями далі, після того, як закінчилася п'єса і падає завіса, куди вони йдуть, відігравши свою роль?
Весна 1924 року. Завершена багаторічна кривава драма Української Революції. Впала завіса. Україна поділена між Радянським Союзом, Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Україна програла. П'єса завершена. А актори... 
Травень. Вечір. В київському саду прогулюється вічний бунтівник Микола Міхновський. Вже давно розвалилася Російська імперія, за якої Міхновський організовував таємні товариства, балансував на краю арешту російською "охранкою", організовував вибухи пам'ятників і пропагував український націоналізм на Донбасі. Повалено м'якотілу Центральну Раду, що не розуміла ідей Міхновського про незалежність України, через що той спробував здійснити військовий переворот і був засланий на Румунський фронт. Повалено Українську Державу Гетьмана Скоропадського, при якому Міхновський мало не став прем'єр-міністром. Поборено й Директорію УНР, проти якої Міхновський намагався влаштувати чергову змову.
Впали всі українські республіки та держави. Міхновський їх пережив. Тепер він живе в країні під червоним прапором, і під прицілом більшовиків. Його, одного з ідеологів українського націоналізму, чекає незавидна доля. Вже були затримання і допити, вже повільно, але неухильно наближається фінал. Міхновський, людина-стихія, вічний бунтар, прийняв рішення... І теплим весняним ввечері він підійшов до дерева, зав'язав петлю і вибрав свою долю. Його шлях закінчився з його ж волі.
Був травень. Мотузка стискала горло Миколи Міхновського. Стародавніми вулицями вільного міста Данціґа йшов чоловік зі шрамом на обличчі. В повітрі пахло морем і весною. Людині зі шрамом не було на вигляд й сорока років, проте бачив і пам'ятав він дуже багато. Він знав, який вигляд має пекло — він бачив його на українській землі та був одним з головних демонів в тому пеклі. Він пам'ятав, як заправляв на своїй землі, як завзято атакував ворогів, як домовлявся і розривав союзи — з більшовиками, з Петлюрою, знову з більшовиками... Пам'ятав, як з його наказу і на його очах вбили отамана Григор'єва, що підняв одне з найбільших антикомуністичних повстань. Григор'єв йому ніколи особливо не довіряв, але був змушений йти на домовленості, для об'єднання сил. І ось...
Людина зі шрамом потрапила в Данціґ після спроби самогубства. Позаду лишилися красиві бої та некрасиві розправи. Позаду — зрада більшовиків, які розгромили чорностяжну армію, коли він і його люди стали непотрібні. Позаду втеча з України, кордон, румунський табір, вошиві бараки, кукурудзяна баланда для нього і дружини. Позаду нова втеча — тепер з Румунії, новий табір — тепер вже польський, все та ж дружина і ті ж воші. Позаду суди, ідіотські звинувачення про начебто наміри підняти повстання на окупованій поляками Галичині з метою приєднати її до Совєцької України, якісь промови адвокатів і прокурорів, виправдальний вирок, знову без копійки в кишені, та сама спроба самогубства, переміщення під наглядом польської поліції в Данціґ, котрий поляки називають Ґданськом.
Ім'я людини зі шрамом, як ви вже, мабуть, здогадались, — Нестор Махно. Попереду його чекає спроба захоплення польськими комуністами, знову втеча, знову фінансова скрута, але вже в Німеччині, плетіння домашніх капців, поступове повернення в політику, якісь статті, виступи, навіть пропозиція взяти участь в новій війні, проблеми зі здоров'ям (дають знати про себе старі поранення) і, нарешті, туберкульоз. Смерть. Кремація. Париж, кладовище Пер-Лашез. Комірка №6686. Але це все ще попереду, а зараз — травневого вечора 1924 року він просто йде вулицями древнього Данціґу, під багряними прапорами з двома білими хрестами, під шумом моря і теплим повітрям весни. Можливо, іноді він навіть посміхається. Попереду в нього ще десять років життя. Дев'ять весен, окрім цієї. Дев'ять разів настане травень. Такий само теплий, як і цей.
Травень, 1924 рік. Поки Міхновський в Києві неквапливо готує для себе зашморг, а Махно так само неквапливо крокує берегом Балтійського моря, десь в Центральній Європі готується до переїзду в місто своєї смерті Симон Петлюра. Місто його смерті — Париж, як і в колишнього ворога Нестора Махна. Іронія долі. Теж в травні, але через два роки, постарілий Петлюра буде йти паризькими вуличками кудись у справах, і зупиниться на перехресті бульвару Сен-Мішель і вулиці Расін, розглядаючи вітрину книгарні. До нього підійде непроглядно вбраний чоловік і гукне його на ім'я. Симон повернеться і побачить дуло револьверу, почує постріли, та не всі. Він помре в госпіталі через годину. А його вбивцю, єврея Самуїла Шварцбарда, заарештують і почнеться суд, котрий, по суті, перетвориться із суду над вбивцею в суд над убитим.
Це буде гучний процес, про який писатимуть всі газети Європи. Агент Кремля Шварцбард заявить, що застрелив Петлюру на знак помсти за жертви єврейських погромів. Його підтримають Альберт Айнштайн і Ромен Роллан, Марк Шагал і Анрі Барбюс... Українська сторона заявить, що Петлюра не ініціював погроми, і мати рацію. Адвокати заявлять, що Петлюра не міг завадити погромам, і будуть також праві. Зрештою Шварцбарда визнають невинним і тріумфально випустять з в'язниці, а Симон Петлюра залишиться лежати в могилі.
Але до смерті йому, Головному Отаману військ УНР у вигнанні, що тричі з українським військом займав Київ, залишається ще 2 роки. Поки він просто... живе. Просто насолоджується весною в Європі. Квітнуть каштани.
Травень. Готується до переїзду у Францію й одвічний суперник Петлюри — його попередник на посту голови Директорії УНР Володимир Винниченко. Петлюра — лютий ворог для більшовиків, Винниченко ж — дуже близький до комуністів. Поки Петлюра бореться в Україні, зубами чіпляючись за будь-який шанс зміцнити свою армію, Винниченко приїздить в Москву й проводить перемовини з Лєніним і Троцкім, які навіть роблять його народним комісаром закордонних справ УРСР.
Проте пізніше Винниченко образиться на більшовиків (його не зробили членом українського Політбюро) і виїздить до Відня, а звідти — все в ту ж таки Францію, куди зараз збирається Симон Петлюра. Друг комуністів Винниченко проживе на чверть століття довше від свого суперника Петлюри. Він помре в 1951 році в Провансі, пройде через концтабори нацистів під час Другої світової війни. Помре навесні.
Той самий травень, той самий вечір. У Берліні берегом озера гуляє колишній Гетьман Української Держави Павло Скоропадський. Він буде жити в Німеччині до кінця свого життя і загине від авіабомби союзників, за лічені дні до падіння Третього Райху. Навесні...
Весна. Сонце гріє землю над могилою отамана Григор'єва, вбитого в присутності Махна. У могилах лежать отаманша Маруся та отаман Ангел, який віддав життя у двадцятидворічному віці, отаман Зелений й отаман Чорний Ворон. Давно спочиває в землі легендарний полковник Армії УНР Петро Болбочан, блискавично визволивши Таврію та Крим весною 1918 р. Лежать в могилах тисячі українців, що загинули в Першій світовій війні та Українській Революції. Лежать поруч червоні й білі, "чорні" анархісти та Чорні запорожці. Лежать жертви голоду початку 1920-х рр., жертви грабунків і мародерств, жертви тифу та "іспанки". Лежать українці! Сотні тисяч українців, учасників цієї драми, свідомих і несвідомих. Лежать зірки й масовка. Лежать люди. Вони чекають на весну, яка ніколи не настане. Вічна весна нашої державності палатиме вогнем революції та війни під синьо-жовтим знаменом!
 
© Друг "БАНДЕРІВЕЦЬ"