Полтавський полк Війська Запорозького

Полтавський полк у XVII-XVIII ст. був одиним із 10 лівобережних адміністративно-територіальних полків Гетьманату. Він постав улітку 1648 р. під час національно-визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького. Полковим центром було місто Полтава, а командувачем було призначено  полковника Івана Іскру, у підпорядкуванні якого пербувало 7 сотень (3 із Полтави та по 1 з Борківська, Багацька, Балаклійська та Кобеляцька).

Виникнення Полтавського полку тісно пов'язане з козацькими повстаннями 1630-х рр. і діяльністю Якова Остряниці. Відтоді територію на схід від Лубен та Говтви поступово колонізували повстанці. Ці козацькі формування були неприйнятними та незручними не лише для шляхти, а й для реєстрових козаків котрі отримавши королівські привілеї неприязно сприймали виписників. Основні кадри полкової старшини надходили з Запорожжя. Це були січовики з діда-прадіда, сім'ї яких, їх нащадки були головними охоронцями республіканських січових традицій.

За реєстром 1649 р. Полтавський полк нараховував 19 сотень. Першочерговим стратегічним завданням був захист південних кордонів від татарських набігів. Присяжні списки 1654 р. фіксують додаткові чотири сотні — Білицьку, Котелевську, Старосанжарську та Грунівську, але відсутня ліквідована після Білоцерківського договору Книшівська сотня. Тож за гетьманату Хмельницького у 1657 році формація мала 22 сотні. Через рік до поновленого Лубенського полку відійшла Лукомльська сотня. Після повстання Мартина Пушкаря і Якова Барабаша, згідно з регіментом гетьмана Івана Виговського, число сотень міста скоротилося з 3-х до 1-ї, того ж року наказним полковником було призначено Івана Богуна, котрого незабаром змінив Филон Гаркуша.

За гетьманування Юрія Хмельницького для захисту Лівобережжя від татарських вторгнень по Ворсклі було додатково утворено ще 4 сотні — Білицьку, Новосанжарську, Переволочанську та Сокільську. Московська маріонетка Іван Брюховецький приєднав кілька сотень від Чигиринського  полку, також призначивши полковником Григорія Витязенка. Останнього, зрештою, під час повстання 1668 р. було лінчовано полтавськими міщанами.

На час обрання гетьманом Івана Самойловича (1672 р.) у складі полку перебувало вже 17 сотень. У ході проведеної ним адміністративної реформи Зіньківський полк було реформовано, а 3 його сотні (з центрами в Зінькові, Опішні та Ковалівці) передано до складу Полтавського. Окрім того, територію Полтавського полку розширено коштом новозаселених земель уздовж річки Оріль, де постали хутори Маяцький, Нехворощанський, Царичанський, Китайгородський та Орлицький. Пізніше їх переформатовано на сотні.

Під час Північної війни (1700-1721 рр.) Полтавський полк був поділений на: Полтавську городову сотню — очолював Петро Кованька, Першу полкову сотню — Богдан Зеленський, Другу полкову сотню, Білицьку сотню — Василь Юхименко, Будиську (Великобудиську) сотню, Келебердянську сотню, Китайгородську сотню, Кишенську сотню — Раско Бикинський, Кобеляцьку сотню — Ярош Іванович, Маяцьку сотню, Нехворощанську сотню, Новомажарівську сотню — Роман Якович, Орлянську (Орлицьку) сотню, Переволочнянську сотню, Решетилівську сотню, Сокільську сотню, Старосанжарську сотню, Царичанську сотню.

У 1745 р. правобережні містечка Кам'янка і Мишурин Ріг були заселені та приписані до Келебердянської, Переволочнянської та Орлянської сотень Полтавського полку. Зі скасуванням на Лівобережжі гетьманського устрою (1764 р.) 13 підрозділів анексовано царатом Московії, тож кількість сотень зменшилася до 5-х — Першої Полтавської, Другої Полтавської, Третьої Полтавської, Будиської, Решетилівської. З особового складу ліквідованих сотень було сформовано 8 рот Дніпровської пікінерії.

Остаточно Полтавський полк було ліквідовано наказом Єкатєріни ІІ 20 жовтня 1775 р., а його територія ввійшла до складу Полтавського повіту Новоросійської губернії. З особового складу було сформовано Полтавський та Єлисаветградський полки. Перший з них, від 1790 р., набув статусу особистої гвардії Грігорія Потьомкіна. Варто наголосити, що Полтавський полк був першим козацьким полком Лівобережної України, анексованим державою Романових, за яким свою авономію та значущість згодом втратили й решта.

 

© Євген ПОЛТАВСЬКИЙ