Український рахунок вересневого поділу Польщі

Комуністи, а подекуди ще й сьогоднішні залишки большевицького клану до небес розхвалюють день 17 вересня 1939 р. Дату, коли на своїх закривавлених штиках загони Червоної армії почали "нести волю" Західній Україні. Можливо, у декого, а зокрема в чужинців, може виникнути питання: це ж було возз’єднання українських земель, то хіба ж хтось має сміливість сказати проти нього якесь недоречне слово?..

Перекиньмося думками до нашого сьогодення: хіба ж чесні українці-патріоти підтримують недолугим або й недоумкуватим мозком придуману й злощасну для України концепцію її федеративного устрою? Український загал, а з ним і велетенська частина українських громадян неукраїнської національності — за єдність українських земель. Переважна більшість з них за українську унітарну державу, зокрема ще й через те, що над нашою державністю тепер нависає чорне хмаровиння.

Трагедію "17-го вересня" породила Друга світова війна, яка сколихнула Європу і всі інші континенти двома тижнями раніше — 1 вересня 1939 року. І тут слід пригадати дещо з минулого. Коріння цього світового конфлікту загніздилося ще у Версальському мирному трактаті, підписаному 28 червня 1919 р. між державами-переможицями, учасницями так званої Антанти, і Німеччиною, яку визнано агресором. Останній мусив відповідати за всі свої вчинки навіть тоді, коли й за його противниками деякі гріхи на рахунку.

Версаль визначив кордони Німеччини, позбавив її колоніальних володінь в Африці, змусив виплатити відшкодування державам, що зазнали втрат, обмежив її Збройні Сили (так звана 100-тисячна армія "Reichwehr"), змусив до демілітаризації та часткової окупації Райнської зони тощо. Перше слово у версальських переговорах мав француз Жорж Клемансо, а до висновків прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд-Джорджа, який з деякою прихильністю ставився до українського питання і намагався не надто суворо "карати" Німеччину, не хотіли прислухатися. Хто знає (тут слово за дослідниками історії!), чи вже тоді британський очільник уряду не виношував думки, що в майбутньому сильна Німеччина може бути ефективною противагою большевицької Московщини, яка почала укріплюватися на шостій частині земної кулі як спадкоємиця царської Російської імперії.

Виходячи з таких та інших міркувань, прихід Адольфа Гітлера до влади в Німеччині в січні 1933 р. світова політика прийняла "холоднокровно", а дехто і не критикував його зусиль, спрямованих на ліквідацію пониження Німеччини, на боротьбу за її місце в міжнародній політичній констеляції. Але таке ставлення до німецького Фюрера не тривало довго. Пригадаймо, що у березні 1938 р. Німеччина провела так зване "приєднання" (нім. Anschluß) Австрії до Третього Райх, після якого були й інші гітлерівські "заходи": у вересні того ж (1938 р.) року підписано так званий Мюнхенський договір між Берліном з одного боку, та Парижем і Лондоном з іншого, що певною мірою розв’язав німецькому Фюрерові руки в ліквідації Чехословаччини для утворення над Чехією у березні 1939 р. "протекторату".

Експансійні заходи німецького диктатора давали змогу припускати, що дальші посягання гітлерівської Німеччини будуть спрямовані на Схід, зокрема  спочатку на сусідню Польщу. Дипломати заметушилися: польський міністр закордонних справ Юзеф Бек у січні 1939 р. їздив до Берхтесґадену, а під кінець того ж місяця відбулися розмови німецького міністра закордонних справ Йоахіма фон Ріббентропа у Варшаві. У квітні Юзеф Бек їздив до Лондону, а 4 травня 1939 р. він виголосив палку промову в польському Сеймі, в якій зазначив, що Адольф Гітлер не дістане від Польщі навіть одного ґудзика!

Але так не сталося, бо у вересні 1939 р. після тритижневих фронтових боїв Німеччина перемогла Польщу при "незворушній поставі" західноєвропейських держав. Як відомо, останні гарантували непорушність польських кордонів. Тож недарма багато хто з громадян, які цікавляться питанням словесних і письмових гарантій, великої віри на їх силу не покладає. Бо ж найкраща гарантія непорушності кордонів має основу у власній (скажімо одверто — збройній і економічній) силі.

Заторкнувши фрагментарно події міжвоєнного часу, читача цікавить питання наше, українське. Після Версальської угоди 1919 р. українське становище було тяжке, бо Україна опинилася під окупацією чотирьох держав: СССР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Українські патріотичні сили, а насамперед українські націоналісти, спрямовували всі свої зусилля на відновлення української державності, як звичайно, покладаючи надії на власні сили, але при тому й беручи до уваги розклад міжнародних політичних сил.

Тож, якщо дехто в той час допускав думку, що Німеччина повинна бути зацікавлена у відновленні української державності на Сході Європи  тієї сили, яка могла б відігравати певну позитивну роль у нормуванні відносин у даному регіоні, то це не може бути карогідним ані позбавленим логічного політичного мислення. Українські політики пильно стежили за ходом політичних подій. І тут, либонь, уперше, але найбільш ясно й недвозначно Адольф Гітлер виявив своє ставлення до українського питання: у березні 1939 р. він дав згоду на те, щоб Мадярщина на догоду власним інтересам, а також для вигоди Польщі, яка боялася закарпатського національного руху і бажала мати спільні кордони з Мадярщиною, окупувала щойно утворену Карпатську Україну.

Вже в березні того ж року українські селяни й робітники, наша націоналістична молодь і юнацтво, висловлюючись образно, слали прокльони німецькому фюрерові. Весь світ знає, що ті німецько-українські відносини у процесі дальшого розвитку подій перейшли у збройне протистояння між Україною і гітлерівською Німеччиною незадовго після того, як коричневий Берлін і червона Москва зійшлися у "смертельних обіймах". Проти німецьких окупантів України розгорнула боротьбу Орґанізація Українських Націоналістів.

Загальновідомо нині, то гітлерівська Німеччина й імперіалістична Московія  це в ідеологічному плані дві діаметрально протилежні сили. Але незважаючи на те, між тими імперіалістичними силами відбулося зближення: першою "ластівкою" у прагненні "унормувати совєтсько-німецькі відносини" була промова Іосіфа Сталіна на XVIII-му з’їзді компартії у березні 1939 р. Тоді вождь більшовиків, цинічно насміхаючись із Карпатської України, яка будила та скріплювала стремління українців у вірі в успішну боротьбу за українську державність (про це знали Іосіф Сталін і його соратники й того дуже боялися), звинуватив західні засоби інформації, які допускають можливість збройного, конфлікту між Німеччиною і СССР.

Адольфу Гітлерові це було дуже потрібно: погляньте і дивуйтесь, але інтереси Берліну й Москви зливаються в одне річище. Вже в той час недогідного посла (єврея) СССР у Берліні Іосіф Сталін замінив москалем Владіміром Деканозовим. Були й інші жести "добросусідських відносин"; але водночас даючи дозвіл Мадярщині окупувати Карпатську Україну, Адольф Гітлер акцентував, що українське питання для нього не має ваги, а це було вигідно Москві.

У квітні 1939 р. совєтський посол у Берліні заявив, що ідеологічні розбіжності не можуть бути перешкодою у побудові німецько-совєтських взаємовідносин. Наступного місяця почалися економічні переговори між Москвою і Берліном. Досвідченим дипломатам усе це було відоме, але широкі громадські кола в різних частинах світу і далі вірили, що "вогню з водою не можна поєднати"; такого погляду була й польська преса ще 24 серпня 1939 р., іронізуючи, що Молотов-Ріббентроп об’явилися "двома братаничанами".

Іронія іронією, але для Польщі назрівало падіння її державності: 23 серпня 1939 року Вячеслав Молотов і Йоахім фон Ріббентроп у присутності Іосіфа Сталіна підписали німецько-совєтський пакт про ненапад додатковий секретний протокол, в якому були визначені зони впливу цих держав у Східній Європі. Німеччина відмовлялася від впливу на Фінляндію, держави Балтії (Литву, Латвію та Естонію), а східні землі тодішньої польської держави по лінії Нарва–ВіслаСян мали перейти під совєтську окупацію. При підписанні договору Іосіф Сталін виголосив тост на честь Адольфа Гітлера.

Отримавши згоду з боку СССР і підтримку та співпрацю з комуністами-большевиками, Фюрер 1 вересня 1939 р. ударив на Польщу і розбив її ущент за 3 тижні. Комуно-большевицька Московія і гітлерівська Німеччина розпалили Другу світову війну. І ті, що сьогодні відроджують комуністично-большевицьку партію в Україні, мусять знати, шо й на них падає непростимий гріх злочину тих, які клали підвалини Московщини, що на них спільно з гітлерівцями відповідальність лягає за знищення десятків мільйонів людських жертв у всьому світі, за страшну руїну, наслідки якої залишились по сьогоднішній день.

Україна в Другій світовій війні втратила майже п’яту частину населення! Пригадаймо ще, як большевики пояснювали, що і 17 вересня  це "перемога" українського народу, а до недавнього часу вихваляли ту велику трагедію України як визволення. Але ж про "визволення" у договорі Молотова-Ріббентропа ані словечком не згадувалось; навпаки, це був акт ганьби між двома імперіалістичними хижаками.

У наслідок "визволення 17 вересня" до 22 червня 1941 р. фізично винищено в Західній Україні понад мільйон ні в чому невинних громадян. Ось такий вислід большевицького"визволення"! Народ бореться за свою долю сам і сам веде боротьбу за своє визволення; тому, Господи, спаси нас від московських і всяких інших "визволителів".

 

© Петро ДУЖИЙ