Павло Скоропадський планував приєднати до України місто Липецьк

Основна проблема сучасного українства — відсутність чіткої стратегічної мети, перспективи задля національної єдності. Але справа не втім, бо ж українські патріотичні сили з кінця 1980-х — початку 1990-х рр. так і не змогли сформувати хоч якийсь наступальний інструментарій, аби завадити ворогам плюндрувати нашу землю своїми турулами, білими орланами, Лєнінами й чоботами смажених бурятів. Як не прикро визнавати, але всі ідеологічні напрацювання останніх десятиліть декларують як не нейтралітет, то лишень оборону функцію України як "щита європейської цивілізації", а насправді нам потрібен експансіонізм, наступальна державна доктрина, про що писали Микола Міхновський, Степан Бандера, Юрій Липа та інші...

Добре, що діди-прадіди, як нещодавно тут пригадав командир підрозділу "Сармат", мали змогу на повен голос вказати сусідам-зайдам, де їхнє законне місце, хоч іноді це вартувало великої крові української нації. От хоча б Ясновельможний Гетьман Павло Скоропадський — він думав про приєднання до України Криму та Кубані, утворити конфедерацію з Донщиною... Та виявляється, це не всі територіальні зазіхання ІІ-го Гетьманату, про які нам відомо.

Місто Липецьк Тамбовської губернії (в етнічному плані на 90% російське, українців було хіба 5-7%) виявляється могло увійти до складу Української Держави влітку 1918 р., аби не внутрішні чвари гетьманського уряду та громадянська війна з загонами майбутньої Директорії та махновцями. Про це свідчать документи, нещодавно опубліковані в мережі. Вказаний населений пункт за майже 800 км від сучасного українсько-московського кордону тоді опинився на межі безвладдя, оскільки входив у так звану "сіру зону" — більшовики вже відійшли, а білогвардійці ще не прийшли.

Цілком логічно, що життя там практично зупинилося. Хоча місцеві люмпени намагалися розхитувати човен у червоний бік, а міщанство і дворяни, у свою чергу, просто чекали на білих "визволителів" з Дону, надсилаючи то в Петроград, то у Москву листи з проханням зупинити підпали садиб поміщиків, масові грабежі, звірячі розправи... Соціально-економічним колапсом в регіоні не могли не скористатися сусіди з княжої Київської землі, на яку тоді гостинно (згідно з пунктами Брест-Литовської угоди) запросили ще й німців з австро-мадярями.

Вигнавши червоних окупантів з України восени 1918 р., уряд ІІ-го Гетьманату вже влітку звернувся до більшовиків з претензією на територію Липецького повіту, оскільки прилеглі до нього територіально-адміністративні одиниці (вірогідно частина Курської та Воронезької губерній) погодилися приєднатися до Української Держави. У той самий час, як до Києва на переговори рушила дипломатична делегація, з Липецька до Москви на нараду з більшовицьким урядом виїхали уповноважені представники міського совіту солдатських і робітничих депутатів. Ті, хто тоді тримав хоч якусь владу у Липецьку, навідріз відмовлялися приєднуватися до України, навіть, якщо підтримане німцями військо Ясновельможного Гетьмана здійснить "загарбницький похід" на Північний Схід.

Звісно, що московити боялися не стільки "української навали", скільки розширення німецької зони окупації, тому вирішили поки мирно залагодити ймовірний конфлікт. До етнічного болгарина Християна Раковського (він же — Кръстьо Станчев), котрий очолював червону дипломатичну делегацію в Києві, приєднався уродженець Липецька і німець за походженням Владімір Агте (він же — Вальдемар Аґте), який мав запевнити Павла Скоропадського у хибності територіальних претензій на Липецький повіт Тамбовської губернії. Зустріч відбулась наприкінці червня 1918 р. безпосередньо у резиденції Ясновельможного Гетьмана на розі Інститутської та Левашовської (нині Шовковична), під час якої делегати передали українській владі зібрані протоколи засідань Липецького міського совіту солдатських і робітничих депутатів (з моменту його сформування у березні-квітні 1917 р.), де ідея приєднання до України як така жодного разу не звучала, тому питання вирішено було закрити.

Цілком ймовірно, що відмовитися від територіальних претензій на Липецьк Павла Скоропадського змусили німці, яким так чи інакше вистачало зайнятих теренів колишньої Російської імперії — від Вісли до Дону, Нарви та Мткварі. Крім того, піддані імператора Вільгельма ІІ не хотіли розпорошувати свої не чисельні сили ще й на якусь російську провінцію за кількасот кілометрів від місця постійної дислокації, де до всього немає центральної влади підпорядкованої чи то Києву, чи Петрограду. Тому з того часу і по нині місто Липецьк асоціюється в українців лише з кондитерською фабрикою 5-го Президента України, а могло ж бути он як, зовсім інакше!

 

© Дмитро ЧОВГАН