Гірка доля України: відсутність державної ідеології та криза її еліти

У зв'язку зі 100-річчям початку Української національної революції та проголошення УНР, сучасний стан держави Україна вимагає від кожного історика надати аналіз минулим і теперішнім подіям, простежити проміж ними генетичний зв’язок і зробити відповідні висновки. Це надасть нам більш об’єктивно зрозуміти причини поразки УНР та її наслідки, і логіку розвитку сучасної Україні як держави за останні 29 років її існування. Відтак знов досліджуються спогади таких постатей, як В. Винниченко, Д. Дорошенко, О. Гольденвейзер, А. Дєнікін, А. Марголін, що спонукає висувати невтішну тезу: постійні поразки українського проєкту стали можливими через відсутність державної ідеології та кризу всередині її еліти.

Отримання незалежності Україною, як у 1917 р,, так і у 1991 р. стало можливим завдяки краху та розпаду двох імперії (держави Романових і СССР). Це був виклик для українського народу та його політичної еліти. Але, українська еліта не була повною мірою готова до історичного виклику, як на початку, так і наприкінці ХХ ст. Грубі помилки внутрішньої та зовнішньої політики Центральної Ради, Гетьманського уряду та Директорії, президентів та урядів сучасної України, їх схожість вражає, а іноді лякає дослідників. Кожен прорахунок, кожна поразка, як столітньої давнини так і сьогодення є окремим дослідженням сучасних і майбутніх істориків. Але у даному випадку хотілось би коротко зосередитися на проблемі державної ідеології та політичних еліт УНР і сучасної України.

Як в 1917, так і в 1991 рр., українська політична еліта зіштовхнулася з проблемою державної ідеології. Але, по-перше, треба визначитися з самим терміном державна ідеологія. Сучасна політологічна й історична наука під державною ідеологією розуміють цілісну систематизовану сукупність ідей, цінностей та уявлень, в яких народ (нація) усвідомлює себе та своє положення у навколишній дійсності, виражає свої потреби й інтереси як єдиного цілого, визначає форми організації свого буття, формулює та виправдовує свої цілі й устремління. Як ми бачимо, основи державної ідеології визначаються безпосередньо народом, під час формування й утворення держави. Тобто народ є основним її суб’єктом і носієм. У той же час сам народ не у змозі чітко сформулювати свої прагнення у даному ідеологічному питанні й дана функція випадає на долю політичної еліти народу. Тому політична еліта, спираючись на народ і від його імені, розробляє та проголошує основні положення державної ідеології, які містяться у конституції, універсалах, деклараціях або політичних маніфестах, законах, державних символах.

Як  не  прикро,  але  українські  політики  в обох випадках не були готові до цього випробування. Достатньо  згадати  невизначеність Центральної  Ради, на початку її діяльності, стосовно майбутнього України, як національної  автономії у складі Росії,  або  самостійної держави з відповідним політичним, економічним і соціальним устроєм. Сама логіка проголошення всіх  чотирьох  універсалів підтверджує дану тезу. Тільки 20 листопада (за новим стилем) 1917 р. ІІІ Універсалом було проголошено  УНР, і то  як автономну складову Російської республіки,  під  впливом  Жовтневої революції у Петрограді. А IV Універсал, від 22 січня 1918 р., про незалежність УНР, було прийнято унаслідок надзвичайної ситуації, що склалася у внутріполітичному житті  та зовнішній агресії Радянської Росії. Центральна Рада часто не встигала за бурхливим розвитком політичних процесів того часу, втрачаючи політичну ініціативу, що приводило до катастрофічних наслідків. Так само це стосується гетьмана П. Скоропадського, його уряду та Директорії.

Щодо сучасної України, то пригадаємо горезвісний вислів прем’єр-міністра, а потім і Президента України, Леоніда Кучми: «Скажіть, що Вам збудувати і я збудую...». Ця фраза наочно показує, що і сучасна українська політична еліта на початку державотворення не мала чіткого розуміння, якою повинна бути нова українська держава. Оголосивши Акт про Незалежність України 24 серпня 1991 р., Верховна Рада затверджує Конституцію України лише 28 червня 1996 р. Занадто довготривалий термін для формування, як основного закону держави, так і державної ідеології. Кім того, з 1996 по 2016 рр., Конституцію було 6 разів змінено і зроблено 7 спроб щодо внесення змін до її тексту. Все це свідчить про розпливчасту уяву сталої концепції розвитку української держави та суспільства сьогоднішнього українського політикуму.

У даному разі необхідно задати питання: чому так сталося в обох випадках? На наш погляд, це пов’язано з рівнем зрілості українських політичних еліт і змістом їх політичних ідеології. Сучасні вітчизняні історики та політологи звертають увагу на слабкість української політичної еліти, як на початку, так і наприкінці ХХ ст. Ця слабкість, з їх погляду, проявлялася в ідеалістичних, романтичних ілюзіях відносно українського майбутнього, обмеженості стратегічного мислення та його містечковості, слабкої організації, політичної самозакоханості, стремління до власного збагачення, відсутності політичного досвіду та досвіду побудови держави і державного управління тощо.

Але не можна мати сумнівів відносно інтелектуальних здібностей діячів Центральної Ради, таких як М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, В. Науменко, Д. Антонович, С. Єфремов та інші. Так само стосовно Гетьмана П. Скоропадського, багатьох членів його уряду та складу Директорії. Безумовно це були освідченні, інтелігентні люди. Щодо політичного корпусу сучасної України, то за період двадцятишестилітнього його існування у ньому перебували і високоморальні інтелектуали, як В. Чорновол і Л. Лук’яненко, так і видатний доктор економічних наук і "проффесор" В. Янукович, особисті водії олігархів, популярні співачки, молоді коханки та різного роду вишибали (даний приклад явно вказує на довготривалу кризу сучасної політичної еліти України). Але парадокс полягає у тому, що вказані вище недоліки були властиві як українським політикам початку, так і кінця ХХ ст. Відмінність поміж них пролягає лише у тому, що перші, будучи революційними романтиками, у більшості своїй не ставили перед собою мети власного збагачення, або не встигли за браком часу (прошу вибачення за цинізм). І якщо з політичними шахраями все зрозуміло, то чому видатні інтелектуали минулого та сучасності припустилися майже одних самих помилок? Чому вони наступали та продовжують наступати на одні граблі внутрішніх і зовнішніх викликів? На це питання не можна відповісти у даному абстракті, воно і досить потребує подальшого глибокого та всебічного дослідження. У той самий час можна певно стверджувати, що слабкість українських політичних еліт, яка проявилася в їх помилках і прорахунках, була обумовлена тривалої відсутністю української державності.

Після ліквідації Гетьманщини Український народ опинився у складі двох імперії та його національна еліта, яка формувалася у ХІХ ст., проходила свій шлях становлення у несприятливих умовах. Перший представницький політичний орган українців Галичини – Головна руська рада, була утворена у1848 р. У 1890 р. засновується Русько-українська радикальна партія, на чолі з М. Павликом та І. Франко, а у 1899 р., на чолі з М. Ганкевичем засновано Українську соціал-демократичну партію й у тому ж році – Національно-демократичну партію, яку очолили Ю. Романчук, К. Левицький і М. Грушевський. У підросійській Україні у 1900 р. було проголошено про створення Революційної української партії (РУП) у провід якої увійшли П. Андрієвський, Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич і М. Русов. У 1902 р. від РУП відокремлюється Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським, яка єдина ставила питання боротьби за самостійну Україну. Таким чином, ми бачимо, що українська політична еліта, як в Україні у складі Російський імперії, так і в Галичині, напередодні революційних подій тільки починала своє становлення. Часто вони працювали в умовах підпілля, не мали чіткої організації, розпливчаті програмні положення, не досить чітку мету. Це ставило під питання життєздатності їх політичних ідеологій, як системи концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали та настрої людей, соціальних прошарків, нації та суспільства. По суті, можна стверджувати, що політична еліта Україні не була готова повною мірою до подій 1917-1920 рр.

Те ж саме стосується і сучасного українського політикуму. Квазідержавне формування УРСР у складі СССР, не сприяло його розвитку, всі партії, крім комуністичної, було заборонено. КПУ була складовою частиною КПРС, яка повністю виконувала вказівки з Москви. Тільки внаслідок Перебудови, оголошеної М. Горбачовим, в Україні розпочинається бурхливе політичне життя. Але діячі Народного руху України й інших новоутворених партій, не мали політичного досвіду, а їх політичні ідеології часто не находили відклику у більшої частини населення, яка була розгублена внаслідок краху СРСР і кардинальною зміною соціально-економічного та політичного життя. Даною ситуацією скористалися олігархічні структури, які по суті ліквідували молоді незалежні партії, замість яких утворили кишенькові партії на кшталт Партії Регіонів чи "Слуги народу". Як наслідок, в Україні розразилася політична криза у вигляді Помаранчевої революції 2004 р. і Революції гідності 2013-1014 рр. По суті, Україна і на сьогодні не має класичних ідеологічних партії, замість них існують різного роду політичні утворення, які гуртуються навколо одного політика ("Європейська солідарність", ВО "Батьківщина", "Опозиційний блок", Радикальна партія Олега Ляшка й інші), з метою обслуговування економічних і політичних інтересів окремих олігархічних структур.

Тому можна певно стверджувати, що політичні партії, які сьогодні існують, так само як і їх попередники початку ХХ ст. перебувають у кризовому стані, що проявляється у неефективності реалізації їх політичних ідеологій у контексті ідеології державної. Сама по собі державна ідеологія є метою суспільства, яка, як було сказано вище, формується від імені народу його політичною елітою, представниками всіх політичних партій і суспільних організації. Але наповнення державної ідеології, її реалізація, забезпечується безпосередньо політичної елітою, яка приймає участь у реалізації державної влади безпосередньо (будучи правлячою партією), або опосередковано, находячись в опозиції. Якщо політичні еліти перебувають у стані кризи, то вони не у змозі сформулювати державну ідеологію та наповнити її дієвим змістом, яке відповідає очікуванням суспільства. У даному випадку це може закінчитись втратою державності, що відбулося у 1920 р.

Саме тому сьогоднішня криза політичних еліт і державної ідеології проявляється у втраті Криму, військових діях на Донбасі, внутрішніх чварах сучасних політиків, що ставить під загрозу існування держави Україна й українського суспільства та його ідентичності. Завдання історичної науки полягає у попередженні українського суспільства та політичної еліти про можливі катастрофічні наслідки. А відтак у наданні рекомендації про вихід з цього становища.

 

© Михайло ФЕДОРЕНКО