Образ української відьми у вітчизняній історіоґрафії на зламі ХІХ-ХХ ст.

У традиціях та віруваннях українського народу відьма постає не тільки як один із цікавих і досить суперечливих персонажів демонології, але і як соціальна катеґорія. Її демонічна іпостась привертала особливо значну увагу вчених другої половини XIX ст. Багато українських етноґрафів присвятили окремі розвідки вивченню народних повір'їв того періоду: В. Антонович, В. Гнатюк, П. Іванов, П. Єфименко, М. Сумцов, В. Милорадовича та інші.

Завдяки зусиллям указаних дослідників і збирачів фольклору на сьогодні у нас є можливість для досить повної реконструкції демонічної частини образу сільської відьми, що існував на українській землі наприкінці XIX – на початку ХХ ст. "Українська відьма" стала героїнею безлічі літературних та наукових творів, що активно висвітлювали саме цю сторону її сутності. Повідомлення про вік жінки-чародійки є неоднорідними.

Найчастіше відьмами вважали жінок дуже старих і потворних; проте, безліч народних оповідань про відьом містять недвозначні вказівки на те, що в ролі останньої з'являється саме дівчина. Головний масив вірувань пов'язує із цим заняттям жіноу зрілих, про що опосередковано свідчать відповідні зауваження в оповіданнях із сюжетом про відьму. Наприклад, про хтивість відьом, їх пристрасті до сильної половини людства.

Невирішеним питанням залишається й родинний стан нечистої: вчені стверджують, що заміжня відьма жодним чином ззовні не відрізняється від інших мешканок села. Тому, ідентифікувати її у повсякденному житті досить складно. Двозначним залишається положення чаклунки у сільськомк співтоваристві, оскільки подвійність її природи, виштовхує на марґінес громадського життя (саме тому, контакти з сільською громадою вона має досить обмежені).

Інша справа — самотня жінка: саме її частіше інших підозрювали у відьомстві. Об'єктом таких обвинувачень звичайно була вдова — саме ця соціальна катеґорія зазвичай фігурує у народних оповіданнях. Крім того, активна участь удів в інших маґічних обрядах, де їхня роль була центральною ще раз підтверджує стійкість народних уявлень про надлюдські можливості вдови-жінки.

Дослідники також відзначають характерні риси для образу відьми: наявність хвостика, ріжок, крилець. Науковці зазначали, що відьма видає себе незвичайним поглядом — у неї запалені, почервонілі очі чи дикий похмурий погляд; її відрізняє звичка не дивитися прямо у вічі, в її зіницях можна побачити перевернуте відображення людини. Зазвичай відьму уявляли з нечесаним волоссям, гачкуватим носом, кістлявими руками, інколи з тілесними недоліками (кульгавість).

Демонологічні вірування є важливим елементом світогляду практично всіх членів сільської громади. Відьма має специфічні соціяльні характеристики й займає відповідне місце у суспільстві. Саме цей аспект досліджуваного феномена в контексті духовної культури українців кінця XIX – початку ХХ ст. повинен бути глибоко й всебічно вивчений; варто зазначити, що народні оповідання про відьом, записані етноґрафами й фольклористами містять багато важливої й цікавої інформації з даної проблематики.

 

© Юлія КЛИМЕНКО