Павло Шандрук – останній Український генерал

Про цю історичну постать пам’ятають лише ідейні націоналісти та історики. Радянська пропаганда змішала із брудом спогади про дивізію Галичину та її командирів, зробили з них вбивць й зрадників. Проте, якщо заглянути в інші історичні джерела, можна побачити абсолютно іншу картину, яка відповідає історичній дійсності...

Павло Шандрук – людина, що більшу частину свого життя провела на полі бою, а його життя схоже на військовий роман. Народився на Волині в 1889 р. Вищу військову освіту здобув в Москві (Олексіївська військова школа), після чого в 1913 р. поступив на службу в Царську армію. По кар’єрній драбині молодий офіцер просувався дуже стрімко, вже перед Першою Світовою війною Шандрук командував батальйоном в складі 70-го Рязанського гвардійського піхотного полку, який на той час вважався елітними силами Російської Імперії. Рядові солдати в царській армії не надто поважали своїх офіцерів, стосунки між ними та офіцерами завжди були складними та подекуди напруженими. Проте Шандрук завжди з повагою ставився до рядового складу, що, зрештою, допомогло йому завойовувати авторитет й серед вищих командних чинів.
В січні 1914 р. молодого офіцера перевели в 2-ге броньоване відділення. Він очолив штурмовий батальйон, де під час одного із боїв отруївся газом. Лікарі в прямому значені витягли його з того світу, але після цього випадку Шандрук став інвалідом – йому постійно докучала астма і сильний кашель. Він отримав орден Святого Володимира та ледь не відправився на пенсію. Але майбутнього генерала не влаштовував такий хід подій, він мріяв повернутися на фронт, який манив його чимось величним і потойбічним.
Такий шанс з'явився в 1917 р. Він долучився до створення молодої армії УНР. На Запоріжжі зібралась значна кількість добровольців і він очолив 1-ший Запорізький курінь УНР. Більшість боїв відбувались з "бандами" Махна, які докучали і без того слабкій Українській Республіці. В 1920 р. бойові частини Шандрука сформували бригаду у складі Третьої Стрілецької Залізної Дивізії, а командир отримав звання генерал-хорунжого. Ця війна для Павла, як і для усіх українців, за виключенням невеликих партизанських загонів, закінчується в грудні цього ж року.
Розпустивши бригаду, генерал перебирається в Польщу, де протягом 1920-1926 рр. займається видавничою діяльністю і стає одним зі співзасновників популярного військового журналу "Табор". Ця робота приносить йому непогані гроші, що дозволило підлікувати йому старі хронічні солдатські рани. На весні 1926 р. Шандрук іде на контрактну службу в польську армію. Отримавши звання майора він починає підготовку молодих офіцерів. Результати Павла вразили польське командування, за що він був відправлений в Академію Генерального Штабу, яку він закінчив у 1938 р. із відзнакою.
В мемуарах Павла Шандрука була одна цікава фраза, яку сказав один із його викладачів в академії : «Ти можеш стати головнокомандувачем, але твоя українська кров цьому заважає». Не зважаючи на це, він піднімався по кар’єрному щаблі у польському війську, а червні 1939 р. став командиром 29-ої піхотної бригади.
Друга світова війна ввірвалась надто неочікувано в повсякденне життя Польщі, і саме Павло Шандрук одним із перших зустрів гнів та відчув на собі усю міць Німецького Вермахту. У важких боях 29-а бригада відступила до міста Томашево, де була оточена. Дивізія "Вікінг" була готова повністю знищити залишки польської армії, проте комбриг дипломатично переконав командира Фелікса Штайнера не робити цього. Цей хід врятував життя понад 3000 тисяч польських солдат та офіцерів.
В 1965 р. за цей вчинок Шандрука нагородили орденом "Virtuti Militari", найвищою польською військовою нагородою. Ця подія викликала резонанс в суспільстві і пресі ще й тому, що згодом він підтримав сторону Нацистської Німеччини...
Протягом 1939-1940-хх рр. екс-офіцер уже 3-х армій, сидів у таборі для військовополонених під Варшавою. В 1943 р., коли розпочинається створення та укомплектація дивізії "Галичина", Павло подає запит на вступ у новостворене формування, проте отримує відмову. На початку 1945 р. , коли в німців були значні кадрові проблеми, вище командування дає дозвіл на формування Української Національної армії, що дозволило б об'єднати близько 250 тис. українських вояків під одним прапором. 25 квітня відбулось урочисте створення армії на австрійському фронті, кулаком якої стали залишки Ваффен-СС "Галичина", які уникли бою під Бродами. Згодом туди приєдналися частини протипанцерної бригади "Вільна Україна", УВВ (Українська Визвольна Армія) та кубанські козаки.
Замість того, щоб продовжувати програну війну, генерал Шандрук, що очолював армію виводить війська на Західний фронт та здається Союзникам, чим рятує тисячі українських вояків від загибелі на чужій землі. Він був людиною, що не підходила під шаблонний опис суворих реалій ХХ ст. Цінувати життя і здоров’я своїх солдат в цей час не було поширеним явищем, адже цінувалась лише перемога за будь-яку ціну. Павло був іншим командиром, а винагородою за його вчинки стало спокійне життя В США на "пенсії", де він написав декілька військових праць: "Сила доблесті" та "Українсько-московська війна в 1920 р.".
Помер один із найкращих українських генералів 15 лютого 1979 р., доживши з важкою недугою до 89 років. Поховали Павла Феофановича на українському цвинтарі Бавнд-Брук в штаті Нью-Джерсі.

 

© Дмитро ДЕНЬКО