Історичний нарис про об'єднання "Державна самостійність України"

23 березня 1993 р., тобто за півтора року до офіційного визнання "Української національної асамблеї" (далі - УНА), Міністерство юстиції України видало посвідчення про реєстрацію Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" (далі - ДСУ). Очолював на той момент це об'єднання (партію) маловідомий івано-франківський депутат українського парламенту Володимир Шлемко.

Власне, ДСУ було засноване навесні 1990 р. з ініціативи екс-політв'язня, багаторічного голови проводу ОУН-Р (бандерівців) в Україні Зиновія Красівського. Як і, скажімо, УРП, об'єднання на початку складали радикальна молодь і "відсиденти". Але якщо до республіканців ішли люди з табірним досвідом і загальнодемократичним, правозахисним світоглядом, то до ДСУ пристала інтегрально-націоналістична генерація, вихована на працях Дмитра Донцова, Степана Бандери та Ярослава Стецька. Із часом склад ДСУ докорінно змінився, нині весь провід складається з колись виключених, або тих, хто відійшли самі, членів тієї ж таки УРП. Це, зокрема, голова ДСУ Роман Коваль, Володимир Яворський, Григорій Гребенюк, Андрій Якименко, Володимир Стадниченко, Олександр Черненко, тощо.
Статут ДСУ було затверджено задовго до колізії з УНА-УНСО, але ніхто й досі не звертає уваги на деякі його подробиці, що явно суперечать уже згадуваному законові. Документ застерігає, що ДСУ є організацією етнічних українців, про це ж містяться згадки в періодиці ДСУ та численних листівках. Уже сама констатація "етнічної чистоти лав" є грубим порушенням не тільки ст. 4 Закону "Про об'єднання громадян", але й низки інших норм, починаючи від статтей Конституції, оскільки це є "обмеженням загальновизнаних прав людини".
Також ДСУ заявляє, що «покладе край пануванню чужинців в Україні». Ідеться про заборону неукраїнцям займати вищі посади в державі (Президент, "силові" міністри, спікер, прем'єр, Генпрокурор тощо). Це знову ж таки є порушенням «національного рівноправ'я» тощо. Політична практика ДСУ дає привід згадати ще й ту норму закону, яка передбачає відмову в реєстрації внаслідок пропаганди насильства, жорстокості...

За 2 з половиною роки під крилом "Державної самостійності України" стала на ноги "спортивна референтура", а фактично - воєнізований підрозділ під назвою "Варта ДСУ". Створена як "форма самозахисту українців" у лютому 1993 р., "Варта" повинна була надати певного військово-спортивного та ідеологічного вишколу членам партії. По суті, вона перероджується в сучасний аналог більшовицьких військово-революційних комітетів. За визнанням одного з лідерів "Варти", вона «має виступити як силове забезпечення політичних рішень організації. Ми беремо на себе виконання того, що неспроможні виконати офіційні чинники».
У грудні 1994 р. міністр юстиції Василь Онопенко надіслав листа голові ДСУ з вимогою «вжити заходів по усуненню правопорушень» у вигляді «створення воєнізованого формування під назвою "Варта". ДСУ обійшлося відпискою, мовляв, існування Варти обумовлюється статутом організації, який ви ж і зареєстрували! Цікаво, що лист Онопенка прийшов у ДСУ відразу після реєстрації політичної партії УНА. Асамблея стала, таким чином, останньою (не рахуючи виключно галицької СНПУ) націоналістичною партією, зареєстрованою в установленому порядку. Відтоді і ДСУ, і УНА співіснували в прозорих рамках «правового поля» законодавства про об'єднання громадян.
Ставлення цих організацій одна до одної не можна аж ніяк назвати приязним. Спочатку ДСУ розпустила свою одеську організацію, у першу чергу, через те, що її лідер Олесь Янчук був одночасно керівником і тамтешньої УНА-УНСО (він навіть брав участь у війні в Придністров'ї), за що, зрештою, поплатився партквитком. Відтак УНА було звинувачено в "неукраїнськості" лідерів, зокрема - Дмитро Корчинського, а також - у відході від класичної націоналістичної ідеї. Не знайшло розуміння у націоналістів з ДСУ і нове прочитання панслов'янської ідеї Українською національною асамблеєю. Скоріше навпаки: організацію було названо в офіціозі "проросійською" партією.
У відповідь львівський "Голос нації" прочитав заступникові ДСУ Гребенюку курс "лікнепу": «Звичайно, УНА не збирається посилати загони УНСО на штурм Вашингтона, Парижа чи Торонто, але ми змагаємо до того, щоб Україна стала настільки могутньою, щоб захистити кожного українця, де б він не знаходився». А голова УНА Олег Вітович на ІХ сесії УНА припустився такого пасажу: «Наша місія - санітарна - очистити цю землю від хворих і падла - від некрофілів при владі, від повій у Русі та Соцпартії, від гомосексуалістів з ДСУ і т.п.».
Повертаючись до власне ДСУ, зазначимо, що на заваді поширенню ідей організації стоять як організаційні, так і фінансові проблеми. За офіційними даними, ДСУ налічує 4-5 тисяч членів, скептики кажуть, що ці цифри завищені в 3-4 рази і включають до себе членів Організації українських націоналістів в Україні (Івана Кандиби) та частини ДСУ, що відкололася слідом за попереднім головою Шлемком. Відтак чисельність "Варти ДСУ" навряд чи перевищу півтори-дві сотні бойовиків, які регулярно проходять вишколи в Карпатах та в східних областях України (Кіровоградщина, Черкащина).
Командир "Варти" - Володимир Стадниченко з Олександрії. До речі, проти нього Кіровоградська обласна прокуратура порушила кримінальну справу за ст. 187-6 ("унсовською"): створення позазаконних воєнізованих формувань. Обласна Рада, депутатом якої є Стадниченко, дозволу на притягнення його до відповідальності не дала, і справа захлинулася. Так до кінця не доведеними залишилися і справи Романа Коваля та Андрія Щербатюка (ст. 66-1: розпалювання міжнаціональної ворожнечі).
Тим часом, партійна газета "Незборима нація" ледве не в кожному числі містить відверто ксенофобські, антиросійські, антисемітські матеріали, часто просто брутальні погрози в бік уявних опонентів: "Російськомовне бидло обрало собі подібних", "Російські шовіністи, взагалі росіяни (хто з них не є шовініст!)", "Москалям не двомовність, а двоярусні нари", "Росіяни і жиди продовжують співпрацю в боротьбі проти поневолених народів". Автори газети, зокрема один з керівників київської ДСУ Віктор Суковенко, доводять, що антисемітські вигадки, як-от ритуальні вбивства іудеями християн, є реальність, адже цього "вимагають" Талмуд і іудаїзм. (див. "Незборима нація", №2 за 1994 р.).
30 вересня 2001 р. відбулося чергове засідання проводу ДСУ, на якому провідник Роман Коваль накреслив тези нової тактики організації. Заявлено, що немає сенсу битися на вузькому соціальному і електоральному полі - за голоси національно-свідомих українців, у надії отримати 5-6 голосів. Треба йти до робітничих гуртожитків, як це робить Ле Пен, відбираючи "тверді" голоси у французької компартії. Віднині ДСУ змагатиметься не з УРП, Рухом, КУНом та взагалі націонал-демократами, а відбиватиме виборців у лівих, а отже - національне об'єднання ДСУ стане виразно націонал-соціальним.
У цьому світлі зрозумілішими стають рядки чи не найпомітнішого партійного публіциста Володимира Яворського: «Між комуністами і націоналістами взагалі не мало б бути жодного тертя, адже їхні головні цінності ніде навіть не перетинаються між собою. Адже для комуністів найважливішим є утвердження комуністичного устрою в суспільстві, а націоналісти хочуть утвердження української національної держави. Перші й другі можуть укласти союз і спільно прагнути до побудови Української національної комуністичної держави».
У ХХ ст. вже не один раз спостерігалися випадки, коли ідеологічні та політичні, здавалось би, супротивники "позичали" деякі гасла, методи та навіть символіку. Даруйте за хрестоматійний приклад: німецькі націонал-соціалісти опанували масами лише тоді, коли використали (поруч із зрозумілим національним невдоволенням німців) ліві гасла й соціальне невдоволення пролетаріату, власне - робітничого люду. А якщо додати добре поставлену пропаганду, внаслідок якої соціал-демократи виявилися головними винуватцями "демократичного хаосу", то лівий популізм і національна виключність стали альфою й омегою тодішнього націонал-соціалізму. І новітнього, як бачимо, теж...

 

© Вахтанг КІПІАНІ