Чому Україна не отримала самостійність у 1918 р.?

Лютнева революція 1917 р. у Російській імперії призвела до важливих економічних, соціальних, політичних змін на її теренах. Після зречення Миколи II Романова від престолу розпочались визвольні рухи багатьох народностей за встановлення. В результаті визвольних рухів незалежність отримала Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія.

У 1917 р. на теренах лівобережних українських земель утворилась автономна Українська Центральна Рада, яка згодом переросла в уряд самостійної Української Народної Республіки. На заході - в Галичині та Буковині - утворилась ЗУНР з центром у Львові. Однак навіть попри те, що були зроблені спроби створити єдину державу на території України в період 1917-1921 рр., але на жаль зробити це так і не вдалось по багатьом об’єктивним і суб’єктивним причинам. Але що ж це були за причини? Саме для того щоб зрозуміти цю проблематику потрібно розглянути аналогічні події у сусідній Польщі, яка змогла вибороти незалежність.
Так, що ж відбувалось в Польщі в період 1915-1918 рр.? А в цей час Польща була окупована арміями Німеччини й Австро-Мадярщини. Влітку 1915 р. частину Польщі, що була колись під владою Росії, окупаційні сили проголосили незалежним королівством 5 листопада 1916 р., під керівництвом Ради Держави і (від 15 жовтня 1917 р.) Ради Регентства (пол. Rada Regencyjna Królestwa Polskiego), що керували країною під німецькою опікою протягом виборів короля. Незабаром перед кінцем Першої Світової Війни, 7 жовтня 1918 р., Рада Регентства розпустила Раду Держави й оголосила про свій намір відновити польську незалежність. За виключенням марксистсько-орієнтованої Соціал-демократичної партії Польщі та Литви, політичні партії підтримали цей намір. 23 жовтня 1918 р. Рада призначила новий уряд Юзефа Свержинського й розпочала військову присягу польській армії. А вже 5 листопада 1918 р. в Любліні створено першу Раду Делегатів, наступного дня 6 листопада 1918 р. комуністи оголосили створення Республіки Тарнобжеґ. Того ж дня створено Тимчасовий Уряд Народів Республіки Польщі соціалістом Іґнацієм Дашинським. 10 листопада 1918 р. Юзеф Пілсудський повернувся до Варшави з Маґдебурга. Наступного дня, завдяки своїй популярності й підтримці з боку різних політичних партій, Рада Регентства призначила Пілсудського Командиром Польських Озброєних Сил. 14 листопада 1918 р. Рада розпустила себе й передала всі свої повноваження Пілсудському, як голові держави (пол. Naczelnik Państwa). Пропольські ряди було створено в Галичині (колись підвладна Австрії південна Польща): засновується Національна Рада Тешинського Князівства (створено в листопаді 1918 р.) і Польський Комітет Ліквідації (створено 28 жовтня 1918 р.). Після консультації з Пілсудським, уряд Дашинського розпустився, створено новий уряд Єжи Моражевського.

У листопаді 1918 р. Пілсудський, посівши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно ЗУНР. У квітні 1919 р. перекинув на український фронт армію генерала Юзефа Галлера, яка призначалась Антантою винятково для ведення воєнних дій проти більшовиків. Поставши перед загрозою широкомаштабної війни з РСФСР, Пілсудський, з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував Симона Петлюру в боротьбі проти Совєцької Росії. Саме тому уклав Варшавський договір 1920 р. І вже у квітні 1920 р. Пілсудський став першим маршалом Польщі, який блискавично завершив польсько-совєцьку війну і уклав Ризький мирний договір 1921 р. з більшовиками.
Шляхом укладення окремого таємного договору недавніх колег по загальноросійській соціал-демократії Пілсудського з Лєніним був здійснений план негласної допомоги більшовикам для перемоги над УНР і Денікіним. Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського. Він засвідчив, що восени 1919 р. прибула до Микошевич, поблизу Луцька, совєцька місія "Червоного Хреста" під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Лєніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада 1919 р. Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Лєніна, який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.
Тактикою таємної допомоги для РСФСР Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна. Настав час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 р. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до 3-х дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного сателіта. Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава погодилися на мир коштом поділу України та Білорусі.

А що ж тим часом було в УНР? А по суті в УНР відбувались схожі події як і в Польщі, але вони мали ряд відмінностей:

а) по-перше в Україні не відбулась консолідація всіх верств населення (в тому числі постійні розбіжності у вищих колах політичної еліти). Різні політичні погляди призвели до братовбивчих конфліктів. В результаті чого спостерігалась постійна політична смута;

б) по-друге не було єдиного бачення щодо розвитку країни. Той самий Грушевський з Винниченком були лібералами і бачили один хід розвитку, а Петлюра був крайнім радикалом який взагалі був відірваний від тогочасної політичної реальності, а маріонеточні більшовики повністю слухали Москву і давали захоплюючі гасла для більшості селян і пролетаріату (врешті-решт гасла досягли свого);

в) по-третє не було єдиного політичного лідера (наприклад такого як Пілсудський в Польщі або Манергейм у Фінляндії), хоча можемо віднести сюди Скоропадського, про те Скоропадський був не досить далекоглядним і тому спирався не на ту соціальну базу, але якщо ж Скоропадський зміг об’єднати біля себе всіх політичних лідерів, то можна було б констатувати той факт, що Україна існувала вже в 1918 р. і змогла вистояти незважаючи на радянську загрозу;

г) по-четверте це геополітичний фактор. В країнах Європи українське питання взагалі не розглядалось. Європа була зацікавлена у встановленні сильної Польщі (за рахунок українських і білоруських земель), а не в створенні України;

ґ) і по-п'яте, останнім фактором був військовий популізм. Ще в 1917 р. Скоропадський просто закликав Уряд ЦР УНР створити регулярне 250 тис. військо, на що Петлюра повідомив, що військові сили будуть створюватись тільки за рахунок ополчення і загальної мобілізації. Результатом цього популізму став бій під Крутами, коли 300 юнкерів послали на убій проти 10-тисячного корпусу Муравйова.

Пройшло майже 100 років з моменту описаних вище подій. За цей час Україна понад 70 років знаходилась у складі СССР. Тільки в 1991 р. ми, українці, змогли вибороти незалежність, але чи дійсно ми її змогли вибороти. До цього часу у суспільстві ходять розмови, що незалежність нам по суті подарували, а не ми її досягли. Тут варто знову згадати Польщу яка змогла відірватися від соціалістичного контролю і знову стати на швидкий економічний розвиток після ряду вдалих реформ. У поляків все знову вийшло, а у нас ні. Дивлячись зараз на події які відбуваються в нашій країні постійно виникають асоціації з Центральною Радою та УНР. Навіть нинішні політики дуже нагадують тогодішніх перших людей держави. Наприклад Порошенко постійно асоціюється з Грушевським, Яценюк з Винниченком і Турчинов з Петлюрою, так як вони допускають ті ж самі помилки, що і їх попередники. В той час теж були військові дії і країна потребувала змін, але зміни так і не відбулись. В результаті чого більшовики отримали підтримку у населення і чим це закінчилось ми всі пам’ятаємо. Тому не за горами той час коли з’явиться третя сила, яка зможе консолідувати суспільство та досягти принаймі тих же результатів, що й Польща у кінці 1990-х рр. Тому прийде ще той час, коли на теренах нашого політикуму з’явиться наш український Пілсудський!

 

© Едґар РОСС