Перепони і супротивні течії української самостійності

Ідею відновлення самостійної української держави з новим соціяльно-політичним ладом шляхом національної революції голосив Тарас Шевченко ще в половині ХІХ-го ст. Та довговікова неволя й важкий гніт московської окупації так дуже підірвали сили українського народу, що мусіло пройти ще повних п'ятдесят літ, заки він став спроможним сприйняти цю ідею не як політичну візію далекого майбутнього а як постулат безпосередньої політичної дії.

Польща за час давнішньої окупації України, знищила ту українську провідну верству, що її виростила була українська держава. Московський окупант докінчив це винищування і доклав всіх зусиль, щоб винародовити або знищити нову українську провідну верству, яка виросла в українській козацькій державі. Безоглядна, продумана і послідовно здійснювана московська політика, скерована на знищення українського народу, довела до того, що в другій половині ХІХ-го ст. з давньої української провідної верстви вірною свому народові залишилася вже лише горстка.
Знищення українських вищих верств було болючим ударом для українського народу. Смертного удару не нанесло воно тому, що так за козацької, як і за княжої держави в Україні, у відрізнення від інших тодішніх держав, власником держави уважалась не тільки одна верства, аристократія (як от у Польщі, шляхта), але ввесь український народ. Завдяки тому, носієм української державної традиції були в однаковій мірі українська інтелігенція, як українське селянство й міщанство.
До душі українського простолюддя московський окупант добратися не здужав. Але ж він його закріпостив, знищив так розбудоване колись українське шкільництво, і зіштовхнув до жалюгідного стану господарської нужди й безпросвітности. А коли коротко після смерті Тараса Шевченка кріпацтво було знесено, то свідомо не створено ніяких передумов, які сприяли б матеріальному й духовому піднесенню простолюддя. Національно-політична свідомість жевріла в його підсвідомості, в його душі, але треба ще багато часу, заки українське селянство й міщанство змогло відзискати віру в свої сили і голосно заговорити про свої бажання.
В такій дійсності горстка української інтелігенції не бачила реальних основ і можливостей для здійснювання тих самостійницьких ідей, що їх голосив Шевченко. З незвичним зворушенням — як описують сучасники — читали вони політичні поеми Шевченка і — боялися навіть в думках переходити границі переконання, що ті ідеї є тільки політичною мрією. Засноване в 1846 p., ще за життя і при співучасті Тараса Шевченка "Кирило-Методіївське Братство", що його членами були: Микола Костомарів, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Володимир Білозерський та Олександр Маркович, ставило своїм завданням знищення московського абсолютизму й створення на місці московської монархії союзу вільних слов'янських держав, в яких — як писав Костомарів у "Книзі Битія Українського Народу" — не було б ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа, але прийняти вимогу повної політичної незалежности української держави, як політичний постулят та концепцію національної революції, як методи політичної дії, воно не зважилось. Не зважувались говорити про це колишні "братчики", тим більше, після того, як при кінці березня 1847 р. на донос російського студента Петрова царська поліція виарештувала і зліквідувала "Кирило-Методіївське Братство".
А тим часом в Україні почала діяти нова політична сила, що злочасно затяжіла на дальшій історії українського народу. Тою новою силою був соціялізм. Зронений з шляхетного бажання помогти нижчим верствам визволитись з-під економічного визиску вищих версти та здобути рівні, людські права, соціялізм в західньо-європейських країнах становив прогрес політичної думки і був поштовхом у шуканні нових шляхів і нових, кращих форм суспільно-політичного життя. Та в Україні прийшов соціялізм не безпосередньо з Заходу і не в умовах національно-політичної незалежности українського народу, але через Московщину і в умовинах московського поневолення України. Через те соціялізм в Україні був зовсім чимсь іншим і відіграв інакшу ролю, як соціялізм в інших країнах.

Річ у тому, що соціялізм, зроджений у Франції та Німеччині за умов національно-політичної ненадежности тих народів, приймав національно-політичну незалежність даного народу, як самозрозумілу передумову всякої політичної дії і намагався розв'язати соціяльні проблеми тільки на її базі. Це виразно виявилося вже за французької великої революції, коли провідники соціяльної революції негайно і без яких-небудь вагань відклали так гострі тоді соціяльні проблеми на другий плян, а на перший поставили питання національно-політичної суверенности Франції, як тільки над Францією нависла небезпека національно-політичного поневолення. Те саме здемонстрували пізніше всі німецькі соціялісти, ставши в першій світовій війні в боротьбі за національно-політичні інтереси Німеччини поруч німецьких капіталістів проти французьких та московських соціялістів. Таке є саме становище відстоювання національно-політичної незалежности свого народу, як апріорної вимоги займала завжди польські, чеські та інші соціялісти. Таке саме становище у відношенні до свого власного народу займали завжди й московські соціялісти. Та коли, наприклад, німецькі соціялісти відстоюючи як самозрозумілу річ національно-політичну незалежність свого народу, визнавали таке право й за іншими народами і співчували національно-визвольним змаганням поляків, то московські соціялісти виявилися від самих початків такими ж московськими імперіалістами і шовіністами, як і речники всяких інших московських політичних напрямків. Як колись православіє, так тепер соціялізм москалі перетворили в знаряддя московського імперіялізму.

Підступно використовуючи приманчивість ідеї боротьби за соціяльну справедливість, москалі вжили її на окупованих теренах для того, щоб приспати нею національну свідомість поневоленого народу і скерувати його революційність у нешкідливому для московського імеріялізму напрямі. В тій цілі московські соціялісти свідомо перебільшували значення соціяльних проблем і представляли національні змагання поневолених Москвою народів, як "реакцію" і назадництво, шкідливе для "універсальної" соціяльної революції. Як давніше Пестель, провідник "полудневої групи декабристів", які були предтечами московського соціялізму, накидався з істеричною лайкою на думку про відновлення національної незалежности України, так і московські соціялісти засуждували і висміювали постулят національної незалежності України. Вони ширили соціялізм в Україні тільки як модифіковану, спрємливу для революційно настроєних кругів форму національно-політичного ренеґатства. В такій формі, з таким "ідейним" добром національно-політичного ренеґатства прийняли соціялізм і ширили його в Україні й українські соціялісти. І тому то, якщо західно-європейський соціялізм і не здав життєвого іспиту, не виправдавши покладених на нього надій і, виявившись фальшивим шляхом боротьби за соціяльну справедливість, але все ж таки відіграв поважну позитивну ролю, бувши міцним поштовхом для шукання розв'язки важливих соціяльних проблем, то "український" соціялізм, який прийшов на Україну через Московщину з московською отруєю національно-політичного ренегатства, виявився чорною реакцією, що здержувала національне відродження українського народу і зводила на манівці його боротьбу.
Таку власне сумну ролю в історії політичних змагань українського народу відіграв насамперед ідеолог "українського" соціялізму, великий український вчений Михайло Драгоманов. Московської отруї не змогла, на жаль, стерти в нього безпосередня зустріч зі Заходом. Пропагуючи конечність наполегливої праці над піднесенням освіти широких українських мас, він в той сам час з дивною ненавистю накидається на ідею самостійности України. Драгоманов прозиває Тараса Шевченка за його політичні ідеї неграмотним мужиком, висміває ідею самостійності України, як вияв назадництва, а революційний шлях боротьби як вислів кровожадних інстинктів, та пропагує нерозривну єдність українського народу з "його старшим братом", — з москалями, яким українці, як Драгоманов, пробує це доказати „науково”, завдячують майже все. що мають. Згідно з його концепцією федеративного устрою Росії — Україна, очевидно, повинна мати автономію, але не сама Україна, а кожна українська оселя, так само, як кожне місто й село в Московщині...
Заслуги Драгоманова в інформуванні Заходу про долю українського народу та його журналістична праця в обороні прав простолюддя баламутили український народ так дуже, що тільки великі індивідуальності, як от Іван Франко (який зразу захоплювався Драгамановим і уважав себе його учнем, а опісля гостро виступив проти його шкідливих політичних ідей, називаючи Драгоманова апостолом лжі і темряви), могли добачити під покривалом позитивних кличів ту величезну небезпеку від розкладених політичних ідей Драгоманова для українського національного відродження, яка виявилась в повній трагічності щойно в час Визвольних Змагань українського народу 1917-1921 pp.

 

© Петро МІРЧУК