Мирослав Симчич — рука Божої кари

Початок січня 1945 р. відзначився тим, що в Карпатах воїнами УПА було знищено зведену дивізію НКВД разом з її командувачем — генералом, Героєм СССР, Сергієм Дергачовим. Своє "геройське" звання і генеральські погони цей енкаведист отримав не за героїзм в боях з німецькими фашистами, на фронті цей "герой" не був і дня, а за активну участь в організації та здійсненні депортацій чеченського та інгушського народів у лютому-березні 1944 р. і кримськотатарського народу в травні того ж року. В Карпати прибув зі своїм 256 конвойним полком для виконання тих самих злочинів, які він здійснив на Кавказі й в Криму...

Та не так сталося як гадалося, адже тут "геройські вертухаї" зіткнулися не з дітьми і старими, яких нікому було захистити, а з Українською Повстанською Армією і з одним з легендарних її старшин — сотником "Кривоносом" (Мирославом Симчичем). Треба відзначити, що генералові Дергачову на додачу до прибулого з ним полку злочинців, в Прикарпатті були придані сили 31, 33 і 87 прикордонних загонів та сили місцевої міліції. Таким чином була створена зведена дивізія НКВД, яка заходилася активно боротися з бандерівським рухом. В грудні 1944 р. перед цією бандою було поставлено задачу захопити селище Космач і знищити курені та сотні УПА, які дислокувались у цьому районі.

Так, 5 січня 1945 р. частини цієї дивізії, складені з прикордонників, почали наступ на Космач, з якого бійці УПА вийшли, щоб уникнути кровопролиття серед мирного населення. Виконавши задачу, прикордонники зайняли оборонні позиції на околицях Космача, а у селище вдерлись горлорізи Дергачова. Вони зчинили у місті справжню різанину, грабіж і ґвалтування. Тобто, зайнялися, звичною для них з часів Криму та Кавказу, бандитською справою.

У цей час у лісах навколо Космача збирались сили української армії, скликані з прилеглих районів — місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", "Гуцульський" і "Перемога", з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-"Прута". Всього — близько 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців. Сюди ж рушила і Березівська сотня першого куреня УНС (Української Народної Самооборони), в якій служив командиром чоти Мирослав Симчич, молодий старшина, який на той час вже відзначився у багатьох боях з загарбниками. Дорогою у селі Шипіт ця сотня розгромила батальйон карателів, але в бою було поранено сотника Мороза, котрий передав командування сотнею Симчичу. Так він і став сотником Березівської сотні. Коли сотня прибула в район Космача, там вже третій день йшов бій з дивізією Дергачова. Повстанці, оточивши з усіх боків містечко, в ночі атакували позиції конвойного полку і прикордонників.

Розслаблене безкарними грабунками та насильствами, воїнство Дергачова впало у паніку. У темряві вони відкрили вогонь по своїх же прикордонниках, що тримали оборону з боку лісу, прийнявши їх з переляку за бандерівців. Додало страху і паніки й те, що українські повстанці зуміли дати хибний сигнал ракетами для авіації яку викликали для підтримки енкаведистські бандити. Бомби, що призначалися бандерівцям впали на голови дергачівців. Зазнаючи величезних втрат і не маючи змоги вирватись з оточення, вони були змушені викликати підкріплення.

Генерал Дергачов прийняв рішення особисто вирушити на допомогу із залишками своєї зведеної дивізії. Але радіограми з воланням про допомогу і рішенням генерала перехопила розвідка УПА. Завдання зупинити енкаведистський резерв було покладено на Березівську сотню, котру посилили 22 легкими кулеметами, однією 23-мм протитанковою гарматою, двома мінометами та бійцями з сотні сотника Юрка. Всього Симчич мав під командуванням 215 вояків. Мирослав прийняв рішення влаштувати засідку на дорозі Яблунів — Космач в урочищі річки Рушір. Ця операція в майбутньому увійде в усі підручники бойової підготовки партизанських з'єднань, як зразок організації засідок в гірській місцевості. Її вивчатимуть бійці Че Гевари, Джохара Дудаєва, Хо Ши Міна...

Бійці Мирослава Симчича розібрали міст через річку Рушір, а самі зайняли ретельно замасковані позиції обабіч дороги таким чином, щоб противник потрапив у вогневий мішок. Два кулемети було винесено далеко вперед для того, щоб вони мали змогу обстрілювати хвіст ворожої колони та не дали можливості для втечі. Позиції були зайняті повстанцями з вечора 7 січня. А на світанку до зруйнованого мосту прибули 12 (за іншими даними — 15) вантажних "студебеккерів" вщент забитих карателями. Серед тих "студебеккерів" рухалась легкова автівка з генералом Дергачовим. Сніг, що випав вночі, запорошив сліди й ще краще замаскував позиції бійців сотника Симчича. Вислана Дергачовим розвідка не змогла викрити засідку.

Дергачівське вояцтво посипалось з автівок і почали шикуватись для переправи через потік. В цей момент сотником Симчичем було подано команду: "Вогонь!". Кара Божа наздогнала катів українців в тому ж таки урочищі Рушір. Поранений в цьому бою, Мирослав Симчич стікаючи кров'ю продовжував керувати боєм поки не знепритомнів. Командування взяв на себе сотник "Юрко". У ході 2-годинного бою практично вся колона була знищена кинджальним вогнем кулеметів і артилерії народних месників. За відомими даними в цьому бою загинуло 376 енкаведистів, ще 53 померло від ран і обморожень у шпиталі. Загинув і сам сумнозвісний кат генерал Дергачов. Результатом цього бою стало, також, повне знищення зведеної дивізії НКВД у Космачі, котра так і не дочекалась допомоги.

Сьогодні Мирослав Симчич святкує 88-річчя. Він і досі проживає у своєму рідному селі Вижній Березів біля Коломиї. Понад 30 років він провів у більшовицьких в'язницях та концентраційних таборах. Крім цього бою він провів в цілому 42 битви, з яких виграв 40, а 2 закінчились "у нічию". Легендарний герой України, якого можна сміливо вважати і національним героєм-месником, всім своїм життям показав майбутнім поколінням приклад незламної віри у перемогу національної ідеї. Він став наочним прикладом того, як має бути покаране зло! За нашу і вашу свободу!

 

© Олександр ПИСАРЕВСЬКИЙ