Батько чорних запорожців

Емблемою-відзнакою 1-го кінного полку Чорних запорожців був чорний прапор, на ньому – череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку – «Перемога або смерть!».

Носієм цього кредо був у першу чергу командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягла козацька шабля чи спис – востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили українських знеможених частин, і перемога у великій більшості була з ними. Не знаємо, як і відколи воно сталося, що чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, "батьком", не тільки молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27-28 років. Ні крихітки суворості: м’який голос, а в поведінці – йому притаманна щира довірливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати відчути свою тверду руку командира.
Постать полковника Петра Дяченка в духовній пам’яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме Іваном Богуном та кошовим Іваном Сірком із Савур-могили. Якось, полковник Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенськ. Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 р. Він лежав хворий на тиф у критому фургоні... Команду полком перебрав поручник Карліс Броже. Скупчення військ Чорних запорожців обстрілювали червоні кати з гармат і кулеметів із 2-х бронепотягів залізничного шляху на Вознесенськ. Лавою – за підтримки сильного кулеметного вогню – наступила школа червоних командирів у силі 250 бійців. Українська піхота через брак набоїв мовчить – залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети... Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3-5 штук (як казали, для себе). Чорношличний бойовий одчайдух Петро Первухин ходив між кіннотниками і благав дати хоч по пару патронів до кулеметів, бо вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її...
Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3-ї сотні на прізвище, здається, Бандура – співак, сміхун, улюбленець полку – тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом... Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати. Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня. За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед. Козацтво мов вихор за ним. У цей час гармаш останніми двома набоями знешкодив один бронепотяг, а другий – подався за закрут. Лава червоних командирів не стямилася, як українська кінота чорношличників, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву із середини, і з боків, і розпочала криваве весілля... Наймолодший із трьох братів Галайденків, Нестор, оббризканий кров’ю, витирав шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповів, що нарахував до 18, а далі надокучило!
Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського... Свідками української перемоги – щоб переказати своїм – залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився. Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати...
Відтоді він у пам’яті поєднується з кошовим Сірком. Коли ж дивишся на картинку Михайла Івасюка "Богун під Берестечком", то перед очима постає майже тотожна картина бою влітку 1920 р. під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник Петро Дяченко. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. За цією рівниною проти Чорних запорожців кілометр-півтора гостинцем панічно відступав ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні кати прикривають свій відступ. Полк Чорних запорожців мав завдання фланговою атакою перейти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого дошкульно бракує. Командир полку чорношличників з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчав на своєму бистроногому коні. Його кінь легко брав перешкоди через рови, не всі коні української кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні треновані, встигали за своїм полковником. А ворог панічно втікав і посилено відстрілювався, тим часом полковник Дяченко сам вже недалеко гостинця мчав на ворога...
Раптом, він упав з коня, проте тварина із розгону і далі галопувала у сторону ворога. Декілька чорношличників, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника. Ворожі кулеметники, напевно, бачили замішання Чорних запорожців, але перестали стріляти, рятуючись втечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з чорношличників купу трупів, бо були як на долоні... Козаки взяли командира на руки і винесли з поля бою. Недалеко від пагорбка, за яким чорношличники могли би бути невидимі ворогами, падало з гуком вороже стрільно. Курява і дим накрили групу з командиром, а коней обсипало грудками землі. Пилюка розсіялась, а всі вже лежать... "Червона буря" вщухла – раптом усі встали, взяли на руки командира, а він, попри розтрощення стегнової кістки, посміхається й каже: "Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко!"...

 

© Лаврентій КЕМПЕ