Болохівські князі

На границях водорозподілу басейнів Прип’яті, Дніпра, Південного Бугу та Дністра, між Київською, Галицькою та Волинською землями, лежала так звана Болохівська земля. На півдні межувала вона з половецьким степом. То була густо заселена територія з мережею невеликих міст й населення її, судячи з археологічних знахідок, було нащадками древлян, полян і, напевно, уличів...

Так, протягом X-XII ст. болохівськими містами володів Київ. Проте, вже у XII ст. тут періодично виникав київський уділ з центром у Котельничі (в 1148-1149 рр. княжив тут Ростислав Юрійович, а в 1169 р. Володимир Мстиславич). З інших міст в Болохівській землі відомі Божеський (вперше згаданий 1146 р.), Меджибіж (1146 р.), Болохів (1150 р.), Мунарів (1150 р.), Шеломниця (1150 р.), Полоний (1169 р.), Межимостя (1170 р.), Колодяжин (1240 р.), Городок Болохівський (1241 р.). З середини XII ст. на болохівські землі стали претендувати галицькі та волинські князі. Дуже ймовірно, що на початку XIII ст., ставши господарем київських земель, галицьково-линський князь Роман Мстиславич передав болохівські міста своєму соратнику луцькому князю Інґвару Ярославичу. В середині XIII ст. в Болохівській землі з’являються загадкові "болохівські княз", навколо проблеми походження яких довго точилися суперечки.
Болохівських князів певний час вважали туземними князями, що переселилися сюди після поразки на Калці (хоч це й не підтверджується археологічними знахідками). Васілій Карамзін та Ніколай Арцибашев, виходячи з того, що болохівські князі ворогували з Данилом Галицьким, вважали їх потомками Ігоря Святославича, які вціліли тут після 1211 р. Підтвердження своєї гіпотези історики Карамзін та Арцибашев бачили в тому, що 1235 р. князь Ізяслав Мстиславич, який зайняв Київ, відправив посольство до Данила Романовича з вимогою повернути його "братію", тобто захоплених ути його "братію", тобто захоплених в полон болохівських князів. Помилка як Карамзіна, так і Арцибашева полягала в тому, що вони зараховували Ізяслава до династії Ольговичів, тоді як вже Васілій Татищев писав, що князь цей був сином Мстислава Романовича й молодшим братом Мстислава Удатного. До смоленської династії відносили Ізяслава і Міхаіл Баумгартен та Віталій Пашуто. Для смоленського Мономаховича "братією" могли бути Мономаховичі волинські. Інших бо князів в даному регіоні просто не могло бути. Версія щодо боярського походження болохівських князів не витримує критики: наші літописці ніколи не плутали бояр з князями!
Інґвар Ярославич займав луцький престол приблизно від 1180 р. до 1220 р. Був він і київським князем (з липня 1201 р. до 16 лютого 1202 р.). Один з його синів Ізяслав загинув у битві на Калці 16 червня 1223 р. Напевно і шумський князь Святослав, котрий, теж загинув у цей день, був сином (Шумська волость була частиною Східної Волині). Доньку Інґвара Гремиславу віддали за краківського князя Лєшка Білого. Вона активно допомагала брату Ярославу повернути батькову спадщину: Ярослав Інґварович силою захопив Луцьк і утримував його в 1227-1228 рр., але змушений був відступитися й задовольнитись невеликими уділами в Перемишлі та Меджибожі. Взяв він за себе доньку смоленського князя Романа Ростиславича. Напевно нащадки Ярослава Інґваровича зберегли за собою болохівські міста. Для Мстислава Ростиславича вони були "братією". Один з цих князів меджибіжський князь Борис згадується в 1234 р. Позбавлені володінь в Шумській та Луцькій волостях, нащадки Інґвара Ярославича зберегли дрібні волості і в Болохівській землі. Вони вважали себе обділеними й тому так активно боролись проти Данила Галицького. Після приходу татаро-монголів болохівські князі пішли на союз із ними, сподіваючись розширити свої володіння за рахунок сусідніх волинських та галицьких земель. Каральний похід Данила Галицького був безжальний: більшість болохівських міст було зруйновано. Але чи закінчилась в 1250-х рр. історія болохівських князів?
У 1363 р. Альґірдас Гедимінович, Великий Князь Литовський, на Синіх Водах розбив татарських князів "отчичів" та "дідичів" подільської землі Хаджібея, Кутлубуґа і Дімітрія. Серед татаро-монгольських феодалів в XIV ст. християни вже не трапляються. Польський історик Станіслав Кучинський вважав Дімітрія руським князем. В ХІХ ст. архімандрит вірмено-католицької церкви Мінас Медічі (Бжикянц) знайшов грамоту, датовану ніби-то 1062 р.: «Ось від великого князя Федора Дмитровича косогацьким вірменам. [Ті], які схочуть сюди прийти [і] прийдуть мені на допомогу, і я дам волю на три роки, а коли будуть підо мною, хто де захоче, там вільно поселиться...». Єдиний відомий текст подільської грамоти був латинською копією датованою 1641 р. В полеміці Ваграма Мікаеляна з Ярославом Дашкевичем щодо автентичності грамоти і її датування XI ст., напевно, має рацію останній. Грамота не могла бути видана в XI ст., в той час не існувало князя Федора Дмитровича. Але дата (1062 р.) для цієї грамоти не виглядає такою вже фантастичною. Свого часу в кримському Солхаті існувала вірменська колонія. Грамота могла бути датована григоріанською ерою (1062 р. за григоріанським літочисленням відповідає 1362 р. християнського літочислення), а в XVII ст. в латинський переклад могла закрастися помилка. Федір Дмитрович міг бути сином князя Дмитрія, який загинув в битві на Синіх водах. Він міг відправити в Крим свій відчайдушний заклик до солхатських вірмен перед загрозою наступу Корятовичів, підтриманих Альґірдасом. Тож князь Дмитрій і його син Федір могли бути останніми Рюриковичами, нащадками болохівських князів, яких відкриті степові границі змусили до союзу з татаро-монголами...

 

© Лев ВОЙТОВИЧ