Великоросія і Малоросія

Назву "Великоросія" росіяни приміняють до території, на якій вони живуть, а назву "Малоросія" - до території, де живуть українці. Часто це робиться з наміром понизити українців через порівнювання цих термінів у вульгарному сенсі: "Я, бач, великий, а ти - малий"...

Властиво, визначення Велика Русь і Мала Русь візантійського походження. В 1299 р., коли київський митрополит Максим перенісся до Володимира, а його наступник Петро переїхав у Москву, Константинопольський патріарх, а також візантійський імператор почали стосувати до Київської митрополії назву "Мала Русь". Згідно з грецьким розумінням "Мала Русь" однозначна із "Властивою Руссю" на відрізнення від "Великої Русі", якою то назвою охоплювалися околичні території; аналогічними прикладами були: "Греція Мала", що визначало властиву Грецію, і "Греція Велика", що обіймала всі колоніальні посілості матірної Греції. Цікаво історично прослідити жонглювання назвами і титулами, яке довело до заперечення або перекручення первісного значення і вживання. Коли ж у 1299 р. митрополит Максим (грек за походженням) перейшов жити до Володимира, він продовжував уживати титул "Митрополит Київський і всієї Русі". Московський князь Іван Калита примусив його наслідника Петра перейти до Москви і в той же час, для піднесення власної гідності, присвоїв собі титул великого князя всієї Русі. А проте, в той час у його володінні не було ні одного квадратового сантиметра руських земель. В 1416 р. була знову відновлена митрополича катедра в Києві. Найменований на той високий пост Григорій Цимблак був незалежний від Москви і силою того факту прийняв титул, на який тільки він мав право - "Митрополит Київський і всієї Русі".
В чотирнадцятому столітті назви "Мала Русь", "Велика Русь" знайшли нові примінення. У висліді татарських наїздів у дванадцятому й тринадцятому століттях відбувалися великі переселення з Київської Русі на віддалені західні провінції Галичини і Волині. Згодом ті провінції перевищили Київ своєю могутністю і процвітанням, а їхні володарі були знані як "самодержці всіх Руських земель". У ранньо-чотирнадцятому столітті кілька митрополитів пробували поширювати свої володіння на сусідню митрополію. Суперечку вирішив Константинопольський патріарх і Святіший Синод шляхом перерозподілу єпархій. Одному митрополитові призначено Галичину й Волинь під назвою "Мала Русь", а другому приділено решту територій під назвою "Велика Русь". Тож прецедент був пошанований: префікс "Мала" залишено при найважливішому із двох районів - при правлячому центрі.
В 1335 р. Юрій II Галицький проголосив себе: "З ласки Божої дідичний князь всієї Малої Русі". Згідно деяких авторитетів інтенцією того акту було відзначити факт, що його трон був новішого походження, ніж Київський трон - колиска раси і культури. З іншого боку, воно могло означати тільки потвердження митрополичих розмежувань. Від 1340 р. майже вся Русь (Україна) опинилася під формальним суверенітетом Литви, а Галичина - під Польщею. Треба підкреслити, що назва Русь відносилася не до Москви, а до території Києва, Чернігова, Переяслава, Білорусі, Волині і Галичини. За винятком малих частин Чернігівщини й Сіверщини - і то тільки на короткий час, жодна частина Русі або Руських земель не підлягала царській владі. Тільки під кінець XVI ст., коли Московія проголосила себе третім Римом і єдиним осідком Христової правди, її монарх почав величати себе "царем Русі", що викликало протест Польщі, монарх якої в той час також величав себе "правителем Русі" - титул виведений з того факту, що Руські землі знаходилися під суверенітетом польського короля.
В 1648 р. гетьман Богдан Хмельницький вигнав поляків з усієї території Русі або України і проголосив себе "монархом і самовладцем на Русі". В той час він мав повне право на цей титул. Згідно з Ключевським, "Мала Русь лежала ще поза горизонтом московської політики". Поляки поновили напади на Україну, і Хмельницький мусив шукати допомоги. Він міг вибрати собі союзника з-поміж кількох, але остаточно схилився до Москви. В короткому часі вона надужила його довір'я і підступно використала нагоду підбити Україну. Вона також захотіла мати Білорусь і Литву, і відтоді цар почав уживати імперіальний титул: самодержець Великої Русі, і Малої Русі, і Білої Русі, і Литви, і Волині і Поділля. Російський історик Ключевський розповідає, що протягом кількох десятиліть малоросійське питання вичерпало російську закордонну політику й утруднювало втримати Київ і Східну Україну. Як ми вже бачили, в XVII ст. Велика Русь і Мала Русь були вперше в історії названі в титулі суверенної Московії. Порядок, в якому вони були поставлені "в тому титулі, вказував на виразний намір піднести статус північно-східних територій, на яких розвинулася Московія, і понизити той район, який в розумінні Греції і Візантії був властивою Руссю.
А все-таки ще довго Московське царство було відоме як Московія, а народ називав себе москвинами. Щойно при кінці XVII ст. і на початку XVIIІ ст. почала вживатися назва "Росія" на означення держави "великоруських людей". Аж до XVII ст. чужоземці називали Московію Московією, а її народ московськими людьми... Така вона, правда!

 

© Ланселот ЛАВТОН