Діяльність УПА на Закерзонні

Пануючий народ свої поневолені народи старається тримати в темряві, несвідомості. Окупанти докладають багато зусиль, щоб маси народу не знали своєї історії і культури. Такий несвідомий народ стає рабом окупантів, покірним яничаром, над яким легко панувати. Таких яничарів ворог може легко наставити проти свідомих і національно патріотичних кадрів. За долю такого народу політики сильних держав не турбуються і в різних часах ділили таку країну між собою.

Коли на початку ХХ ст. сильні держави світу знову ділили наші землі, то англійський політик Джордж Керзон перетягнув олівцем по карті через ріки Сян, Буг, і з того часу ця лінія одержала назву "кордон Керзона". Властиво цю лінію, з малими змінами, сильні політики світу в Ялті і Потсдамі, зробили кордоном поміж Російською імперією і комуністичною Польщею. Відрізаними від України зістали наші терени Холмщини, Любачівщини, Ярославщини, Перемищини, Сяніччини і великі терени Лемківщини аж під Краків. На тих теренах жило понад мільйон українців. Ці споконвічно наші терени через довгі віки були вікном України на Захід. Десятками літ наша молодь з тих земель могла вчитись в університетах Австрії, Чехії, Берліна, Кракова, Варшави і Гданська. То ж національна свідомість тутешнього населення була досить висока. Наша мова, письмо, а також релігія сприяли розвиткові національної свідомості й патріотизму. Однак проти нашого народу на тих теренах Польща, яка займала ці землі, вживала подвійну тактику. Щоби наші люди могли одержати високу освіту і працю, вони мусили змінити свою релігію, перейти на латинство. Дехто так і чинив. Таких перекінчиків наш народ висміював та ігнорував, і великої користі з них Польща не мала. Друга тактика, це навезення в наші терени польського населення як колоністів, і поволі вони витискали українців та опановували наші терени. Ця друга тактика була для Польщі успішна, бо згодом зайди опанували землю Коросна, Ряшева, Переворська та багато інших.

В часах Другої світової війни Польща зачислялась до антигітлерівської коаліції, і польське населення навіть в німецькій неволі, мріяло про польську імперію "від моря до моря". Вони не дуже воювали проти поневолювачів-німців, а вислали тисячі вояків підпільної Армії Крайової з метою опанування наших земель для майбутньої нової Польщі. І боївки Армії Крайови на Волині й Галичині поводилися з українцями як ті ж окупанти: мордували українське населення, палили села, тощо. Вкоротці відділи УПА показали тим героям, де раки зимують. Коли стало непереливки, рештки бойовиків Армії Крайови втекли з Волині й Галичини на територію так званого Закерзоння. Тут в сотнях сіл вже були мішані українсько-польські родини, а де-не-де навіть села з польським населенням, то ж ці польські аківці, скрайні шовіністи, зупинилися тут. Вони вели терористичну боротьбу проти нашого народу: мордували священиків, учителів, інтелігенцію, а навіть поголовно цілі села і їх палили. Проте на тих теренах вже діяла широка мережа ОУН, Самооборонні Кущеві Відділи (СКВ). Деколи, для постраху тим польським шовіністам, Головне Командування УПА висилало сюди відділи УПА. Коли ж поляки почали масове нищення нашого народу, командування УПА вирішило на цій території організувати свою Шосту Воєнну Округу. В цьому Закерзонському краю велику ролю відіграли такі наші визначні особи як Ярослав Старух-"Стяг" – провідник ОУН Закерзонського краю, Онишкевич-"Орест" – головнокомандуючий УПА 6-ї Воєнної округи, Василь Галаса-"Орлан" – організаційний референт. Крім них, з мого спостереження, заслуженими провідними особами в нашім краї ще були Грабець-"Батько", Шпонтак-"Залізняк", Мізерний-"Рен", Миколенко-"Байда", Штендера-"Прірва", Сорочак-"Беркут", Гук-"Григор", Камінська-"Христя" і Степова. З-поміж майже тридцяти сотенних, які в різні часи командували сотнями в тій окрузі, обороняючи життя українців, безсмертною славою і звитягою у боях з ворогом вкрились командири сотень "Хрін", "Громенко", "Бурлака" і "Калинович".
Українці Закерзоння у роки війни пережили тяжкі часи – гніт фашистів, вивезення в рейх і концтабори, та, крім цього це й кривди і морди від фольксдойчів та польської партизанки. Найбільше ж випробування настало з приходом червоної армії. Бо тоді комуністичний польський уряд вирішив разом з Москвою вивезти усіх українців на схід, в російську большевицьку імперію. Адже землі Закерзоння: Лемківщина, Посяння, Ярославщина, Любачівщина, Белзчина, Холмщина й Підляшшя – на підставі польсько-московського договору від 16 серпня 1945 р. залишилися в кордонах Польщі. А за Ялтинською угодою західні альянти Москви дали свою згоду на "обмін населення" між Польщею і СССР. Згодом у Москві польський уряд та уряд УРСР уклали договір про "репатріацію! українського населення Закерзоння в УРСР, а польського – із західно-українських земель в Польщу. (Без відома і згоди українців!). Виселенчій акції передувала брехлива пропаганда й жорстокий терор вже в останні місяці 1944 р. Збройні банди з польського шовіністичного й комуністичного шумовиння під керівництвом перебраних емгебістів з так званих переселенчих комісій вчиняли напади на українські села й вимордовували їх жителів. Ними винищено в селах: Пискоровичі – до тисячі осіб, Павлокома – 300, Люблинець – 200, Березка – 102 особи українців. У мордуванні, грабежах, насильстві цим бандам помагали польська поліція, військо, підпілля. І тільки одна сила – наша славна УПА – стала в обороні свого населення. Вона організувала й провела як збройно-оборонну, так і політично-пропагандивну протидію. СКВ й відділи УПА, що підійшли на поміч, у квітні 1945 р. розігнали шовіністичних громил і провели акції проти польських сил, де карали тільки винних у злочинах супроти українців. З рештою польського населення проводили збори, роз'яснювали суть большевицької політики, що мала метою розпалити польсько-українську війну й загострити ворожнечу між обома народами. Тому УПА закликала поляків до спільної боротьби проти більшовицьких наїзників. Ця робота дала позитивні наслідки: морди й терор причахли від травня до серпня 1945 р.
Величезну акцію ворог почав 1 вересня 1945 р., попередньо провівши повальні облави в лісах і селах, – аби нейтралізувати вплив УПА. Відтак – українців викидувано з хат і під дулами автоматів гнано до кордону та на залізничні станції. Населення кинулося в ліси, до родин у польських селах. А відділи УПА вдарили по ворожих комунікаціях, переселенчих комісіях та військових залогах у ряді сіл і залізничних станцій. Широко розповсюджено "Одвертий лист до цілого культурного світу" – різними мовами, що привернуло увагу широкого світу до української визвольної боротьби. Першу виселенчу акцію відділи УПА своєю зброєю перекреслили. На відновлені мордування українських сіл поляками в 1946 р. УПА відповіла рішучими протидіями і здобула ряд блискучих перемог над ворогом. І все ж, сили були занадто нерівними... Переселенча акція тривала до кінця 1946 р. Її закінчено брутальним викиненням з єпископської резиденції в Перемишлі – 27 червня 1946 р. – старенького єпископа Йосафата Коциловського, його помічника – єпископа Лакоту, священиків Кузича, Решетила, Гуцуляка й інших. Саму багатовікову катедру в Перемишлі дощенту пограбовано і знищено внутрішню обстановку. Коли зробити підсумки цієї акції, то можна сказати, що Перемищину й Ярославщину виселено майже цілком, Белзчину й Грубешівщину в дуже високому проценті, Володавщину навіть до 90%. Значна кількість українського населення залишилась ще на Лемківщині і на Підляшші. Переселенчий бій закінчився. Населення, що залишилось, визнано польським, але бій проти УПА й підпілля продовжувався. Населення почало повертатися на згарища сіл і збирати надзвичайно великий цього року врожай. До жнив разом з українським населенням станули відділи УПА й усе українське революційне підпілля.
Це звичайно не подобалося польсько-большевицьким можновладцям. Вони знову кинули відділи війська проти УПА й підпілля. Багато успіхів не мали. Дня 26 червня 1946 р. підстаршинська школа УПА ім. Коника розгромила польську старшинську школу 9-ї піхотної дивізії "Червони Штандар" в лісі біля сіл Конюша-Корманичі, а 24 серпня 1946 р. 28-й піхотний полк цієї дивізіїв в селі Явірнику (Бірчанщина). Вже 31 серпня 1946 р. курінь УПА розгромив ворожу групу, зложену з большевиків і поляків, у числі понад 2000 бандитів, яка наступала в Турницькому лісі біля села Ямна Долішня на площу, де мало відбутися Свято Зброї. Після розгрому ворога, Свято Зброї відбулося в запланованому порядку. А 17 листопада 1946 р. відділи УПА під командою майора Петра Миколенка пішли на Динів і, цього ж дня, відділи УПА ТВ "Бастіон" – на місто Любачів. У червні й липні рейдуючий відділ УПА під командою командира Бурлаки рейдував по польському Засянню, а відділ командира Хріна по Західній Лемківщині й суміжних районах Словаччини. В теренах, де діяли відділи УПА, кількадесят тих військових переселенчих груп УПА однієї ночі вигнала, і дальшу переселенчу акцію надовго стримано. Такою рішучою дією ми дуже наставили проти себе цілу шовіністичну Польщу й Москву. Зате стало очевидним, що наш народ був дуже сильно спаяний із проводом ОУН і відділами УПА. Через те ще довго Москва з Варшавою не могли нас побороти і вивезти українців Закерзоння на схід. Подиву гідний був тепер змаг нашого народу у цій, часто місяцями вільній, повстанській республіці. Тут не було ні рабів, ні яничарів, а свідомі і горді русичі-українці, які так по-геройськи боролись за своє життя на отій землі. Тижнями, а то й місяцями ворог не відважувався заходити в деякі наші терени. Воля Воложська біля ріки Сяну, містечко Динів одержали від ворога назву "бандерівський Берлін". Коли на ці терени наступали більші ворожі сили і велись бої, ми, бувало залишали поранених у своїх людей в селах, де кілька днів перебував ворог. Та не було випадку, щоби наших поранених хтось із українців видав. В цій боротьбі відіграла поважну роль навіть українська дітвора.

 

© Юрій БОРЕЦЬ