Революція на Північному Кавказі

Політичне життя російських партій на початку 1917 р. rледве жевріло. Воно зосереджувалось по містах і керувалось майже виключно зайшлими з Півночі інтелігентами. Чутка про революцію в Петрограді для населення Північного Кавказу була громом з безхмарного неба. По містах цю вістку стрінули з радістю, городовики — з великим задоволенням, а козаки — спокійно. Російська й зросійщена інтелігенція вважала, що революція спричиниться до зросту міжнародньо-політичного значення і слави Росії і дасть можливість зреалізувати її мрії.

Олександер Керенський скоро набув сяйва Мойсея російського народу, що введе його в "обітовану землю". Городовики вірили, що революційна влада дасть їм землю і то не де-небудь, а таки на Кубані чи Тереку. Козаки ж не сподівалися, що революція полегшить відбування військових обов’язків, а побоювалися, щоб їх не змушували "усмирять". За скинутим царем, якого вони вже не поважали, не жалували. Політично-громадську думку, якщо її можна було устій нити на підставі окремих заяв чи виступів, можна було поділити на 4 головні течії.

Перша течія — російська і зросійщена інтелігенція і революційна демократія — дивилась на частини Кавказу, як на звичайні російській чи іншій губернії, і вони потребують, Ставропільська чи Чорноморська губернії, або Дагестан, демократичне земство. Оці зайди-інтелігенти почували себе у всіх частинах Кавказу дома, вважали можливим втручатися в місцеві справи, а навіть домагались ставати на чолі громадсько-політичного життя краю. Просякнуті наскрізь централістичними тенденціями — вони не припускали навіть думки, щоб якась частина, чи цілий Північний Кавказ утворили державний організм, хочби і в складі федеративної Росії. Бажання місцевих кубанців, ставропільців, терців, дагестанців організувати життя по свойому зайшла інтелігенція трактувала як зраду Росії. Росіяни на початку стояли на чолі городовиків, ведучи вперту боротьбу з козаками. Згодом же вони побачили, що городовики також не є "руські мужики", а "хахли", а серед козаків є течія, яка не менше за них бажає лишатися на послугах Москви.
Друга течія — виключно козачо-кубанська, інтелігентська, здебільшого "республіканці" і "демократи", "автономісти", "федералісти" і "самостійники". Всі разом вони дбали про інтереси "Кубанського Козачого Війська". Меншість з них, так звані "ура-козаки", не цікавились державним устроєм Росії, бо їм було однаково боронити чи монархію чи республіку; важно лише, який режим більше збереже козачі привілеї. Ця група розв’язувала питання городовиків — виселенням їх з Кубані, байдуже куди. Козаки ж мусіли одержати "грамоту", яка стверджувала б недоторканість їх землі. Корінних городовиків (тих, що мали великі землі куплені і жили окремими селами) вже погоджувались залишити на Кубані. Орієнтація більшости цієї течії була на російську демократичну республіку.
Третю течію представляли козаки й городовики, які виставляли ідею союзу народів Росії. Вони знали, що Кубань має українську більшість і вірили, що російський нарід відпустить їх як тих, що мають привілеї українського козацтва. Віра в доброзичливість підтверджувалась посилкою на промову Павла Мілюкова в IV-й Державній Думі 22 лютого 1914 р. з приводу заборони святкування роковин Шевченка, в якій Мілюков сказав: «Українського руху ніхто не видумав, український рух існує і буде існувати... Ми вважаємо, що прав був той український письменник, котрий сказав, що українському народові треба всього того, чого треба й іншим народам!». Пізніше ж у 1918 р. той же Павло Мілюков уже говорив: «Вся ця Україна — вигадка купки інтелігентів, ніякого національного руху немає на Україні нема й мови української...». Представники цієї течії хотіли утворити з Кубані державний організм, який зміг би як самостійний член, приняти участь в творенні союзу народів, що входили б в склад бувшої Росії. Третя течія стояла за зрівняння городовиків з козаками!
Течія четверта, найменша, оцінювала найреальніше російський народ, який де б не ступив, почувас себе дома. В Києві, в Катеринодарі, в Тифлісі, у Варшаві, Альма-Аті він (росіянин) вважає себе господарем; а тому російська інтелігенція добровільно не зречеться бажання творити життя і на Північному Кавказі, на Україні, в Грузії і в Фінляндії так, як це вона бажає, а не як бажано кубанцям, ставропільцям, грузинам, фінляндцям. В загальних рисах програма 4-ї течії була така: Росія не зречеться можливості! розпоряджатися добром кубанським; воля й право на творення свого життя ніколи не даються, а одвойовуються. Кубань зможе те й друге відвоювати від Росії лише разом з Україною. Об'єднання Кубані з Україною, утворення на федеративних підвалинах одного державного організму, боротьба цілого українського народу за своє визволення, а зокрема на Кубані і на Тереку, приняття з козаки всіх городовиків, що постійно живуть в цих областях, передача землі хліборобам і встановлення законодавства, що забезпечує робітників.
Третю й четверту течію представляла невелика українська (козача й городовецька) інтелігенція, національно свідома й напів свідома. Чимало представників другої течії українського походження з симпатіями ставилися до програми третьої течії там, де ходило про національне питання, а представники третьої й четвертої течії підтримували представників другої течії в їх боротьбі з централізаторськими стрем- ліннями представників першої. Частина інтелігенції горців (головно черкесів і карачаєвців) в меншості своїй поділяла думки третьої й четвертої течії, а більшість її і несвідомі елементи майже завжди підтримували представників другої течії. Політично-громадська думка не була сформульована в якихсь сталих програмах. Інтелігенція Кубані та Кавказу, як і народні маси, творили нове життя, керуючись більше інстинктом, симпатіями, а інколи й особистими цілями. А деякі козаки навіть хвастались тим, що не мають партійно-програмових об’єднань («Ми козаки, у нас партий нет!»). Серед козачих старшин, що були в цей час в Катеринодарі, були люди, які розуміли необхідність негайної організації свого власного кубанського ладу. Вони вживали заходів, щоб не допустити до анархії і розвалу в житті краю і в своїй непомітній щоденній праці вони багато зробили у цьому напрямку. Але скромність, відсутність нахилу до демагогії, дисциплінованість, чесність, звичка все робити по наказу, перешкоджали їм вийти наперед і дата все, що могли своїм знанням і своїм досвідом.
Щойно наспіли певні вісті з Петрограду, як в Катеринодарі негайно утворився з представників міського самоврядування, професійних, партійних і взагалі громадських організацій Катеринодарський Громадський Виконавчий Комітет, який призначив Комісаром поліції — "вченого тютюновода", росіянина Сімановського. Цей росіянин з'явився до грізного ще вчора Наказного Гетьмана Кубанського Козацького Війська, генерала інфантерії Миколу Бабича і заявив йому, що він арештований і що йому забороняється давати будь-які розпорядження. Отак ініціятивні росіяни вмить захопили владу в серці Кубані, в Катеринодарі, де ще стояла січова церковця, збудована запорожцями. Праправнук їх міг як козак скликати Раду і як у 1906 р. Наказний Отаман Міхайлов перед нею положить булаву й передати владу. Таким актом він допоміг би своєму народові без втручання "російських культуртрегерських зайд" розпочати нове життя. При такому поступованні Кубанська історія відзначила б його героєм. А так, зганьблений генерал Бабич за дозволом Комітету виїхав на Терек, де в 1918 р. був зарубаний большевиками. У Виконавчому Комітеті брали участь найдрібніші організації і через це він розрісся у цілий парлямент (мав 80 членів). Очолити Комітет насмілився адвокат Сергій Турутіи, який щойно перед революцією приїхав з Петрограду на Кубань. Цей зайда був членом російської соціал-демократичної партії і найбільше дбав про те, щоб на Кубані не сталося контррєволюційних виступів. То були часи, коли на просторі імперії численні "чинущі" спасали революцію і вишукували, а часто й ув’язнювали, "контрреволюціонерів". У Катеринодарі, крім отамана, арештували поліцаймайетера, жандармських старшин. Були усунені з посад деякі урядовці отаманської канцелярії, обласного правління та поліції, яку перезвали міліцією. Першого ж дня Катеринодарський Громадський Комітет виділив із себе Тимчасовий Обласний Комітет з 5-ти осіб з правом кооптації. Цей Обласний Комітет кооптував у свій склад директора військової реальної школи, козака Василя Скидана, члена партії "кадетів" і вибрав його головою. Завданням Обласного Комітету було організувати по станицях, селах, аулах, тимчасові громадські комітети з функціями місцевої влади. Місцеві Комітети склалися уже з мішаних представників — козаків і городовиків з перевагою останніх. Але життя мало свої норми і воно довго не мінялося, хоч і увійшло багато нових осіб. Звичайно, наперед вискакували рухливіші й балакучіші, що в більшості недавно опинилися на Кубані. По всіх селищах місцеві комітети відібрали присягу Тимчасовому урядові. Пильнішою справою комітетів одначе стала "охорона революції". На цьому грунті траплялося багато сміховинок: хтось висловивсь, що сумнівається в успіху революції і його вже дотують як контрреволюціонера, комусь випало з уст, що верховне правління говорить, а не діє і йому чіпляють латку контрреволюції. Комітети зразу почали скликати віча, на яких промовці розповідали про Распутіна, славного вождя — Олександра Керенського, про російські Установчі Збори та всілякі інші приємні речі, яких треба сподіватися від революції. Роздавались при цьому популярні книжечки, листівки, портрети. А як позбавитися незгоди між козаками й городовиками — про це майже ніхто не згадував... Скоро ця балаканина козакам і селянам набридла. А люди між собою потиху почали говорити: який не був поганий цар, а за нього був і ситець, і черевики можна було дістати, був і цукор та й городовики не зазіхали на козацьку землю. Пустомельство Виконавчих Комітетів в короткий час так остогидло населенню, що як вони заникли, то по них й сліду не лишилося.
Спасати революцію по більших областях Тимчасовий уряд Росії повисилав Комісарів з видніших політичних діячів з окремою "інструкцією охорони революції". На Кубань і Чорноморську губернію прибули осаул Кіндрат Бардіж і адвокат Ніколаев — обидва "кадети". У Ніколаева скоро трапився конфлікт і його заступив соцреволюціонер, лікар Долгополов. Бардіж визнав місцевою владою Обласний Тимчасовий Комітет і був прихильником творення негайної місцевої влади, не ждучи Всеросійських Установчих Зборів. Він виправдував події на Вкраїні, за що його почали цькувати "неділимці" і він покинув партію кадетів і Комісарство. Долгополов навпаки — виконував накази есерів, та все покладав на Установчі Збори. Взагалі ж роля Комісарів потиху зійшла на швець. Обласний Виконавчий Комітет 22 квітня 1917 р. скликав не Раду, а Обласний З'їзд усього населення. Зібрались: козаки, навгородні, черкеси, карачаєвці, німці й своїм складом З’їзд засвідчив, що Кубань не Тульська губернія. Російська інтелігенція, черкеси і німці, наче руські вожді на Російських Установчих Зборах, погодились поправити відношення між козаками й городовиками. На З'їзді ж ані єдиного болючішого питання з життя кубанців не зачепили. Городовецькі делегати ніяких претенсій на землю не поставили, відкладаючи все на Всеросійські Установчі Збори. Дуже вразило козаків на З’їзді те, що провід цілковито вели самі навгородні, та ще здебільшого зайди, а про них (козаків) згадали лише в примітці до резолюції про створення військової комісії при Комітеті. Резолюцію навгородньої фракції про землю, яку мають дати Всеросійські Установчі Збори, козаки собі товкмачили так, що дадуть не чиюсь там землю, а саме їхню, козачу землю. На З’їзд прибуло теж чимало недавно прибувших на Кубань, які, очевидно, теж претендуватимуть на козацькі землі, бо на З’їзді ухвалили, що хто проживе на Кубані один рік, вважається повноправним громадянином. Це підсичувало нервовість козаків. Ледве стримуючись, дочекали козаки кінця З’їзду і лишилися самі, щоб обговорити свої справи.
Отож втрачено було ще одну можливість з самого початку залагодити відношення між городовиками й козаками. Головою Комітету, уже твердіше, став иавгородній Турутін, який мав задоволення з ухвали про демократичну республіку, повідомляючи про це Петроград. А коли один з делегатів радив приняти не тільки демократичну, а й Федеративну російську республіку, то Турутін грюкнув кулаком по столі і з запалом вигукнув: «Я етаго не позволю!». Про окозачення городовиків російська революційна демократія не згадала, вважаючи такий акт контрреволюціиним. Самі козаки обговорили приняті рішення З’їзду. Вони були невдоволені замазуванням земельної справи, а особливо образились за Комісію по козацьких справах при Комітетах, головою якої вибрали зайду, цивіля Турутіна, щойно прибувшого на заробітки до Катеринодару. Російські інтелігенти не розуміли, що примітка про військову комісію була трактована козаками як глум над ними. Ця примітка так обурила козаків проти своїх городовиків, що всі почали прислухатися до промов виключно ура-козацької інтелігенції й сліпо тупцювати за нею. Ура-козаки, використовуючи роздратованих козаків, роз'ятрували образу приміткою, пояснюючи, що городовики наміряються знищити військо і загарбати землю, "не маючи на це ніякого права". Учасники З’їзду, підсилені під'їхавшими делегатами зі станиць, зібралися на зібранні самих козаків перший раз після революції. А довелося їм радитися з приводу драстичної "примітки". Щоб надати належне значення своїм нарадам, вони відновили козачу традицію, проголосившії себе "Військовою Радою". Це було магічне слово... Можливо, якщо б на цій Раді було більше дореволюційних козацьких проводирів з холоднішими головами, то вони не спинилися б на "примітці", на якій стали ура-козаки, а дійшли б до потреби об’єднання всього козачого й городовецького населення. Можливо, що пощастило б зорганізувати всі сили та разом захищати інтереси не тільки Війська, а цілого краю. Зібрана Військова Рада до цього не піднялася. Вона короткозоро подбала лише про те, щоб зберегти недоторканими військові землі, ліси, риболовлі та капітали.

 

© Василь ІВАНИС