Жінки в лавах війська УНР

Два тижні тому відбувся показ російського фільму "Батальонъ" про російський батальйон часів Першої світової війни, який був повністю сформований з жінок. Цікаво, і якраз в тему перед жіночим "8-им березня", трохи патріотично, трохи ватно, трохи сентиментально і трохи брехливо. Але справа в іншому, в українських військ доби Перших визвольних змагань 1917-1921 рр. був і свій "батальйон", бо далеко не одна українська жінка взяла до рук зброю у ті буремні роки. Ці кілька історій присвячені їм, і всім жінкам, що нині зі зброєю воюють на Сході.

Початок 1918-го р. Київ. Киянка Христина Довгорука вступає медсестрою до лав Січових стрільців Євгена Коновальця, невдовзі одружується з начальником артилерії січовиків - полковником Романом Сушко і бере його прізвище. У боях вона брала участь не лише як медик,але і як вояк, 5 червня 1919 р. у бою під Малою Солихою потрапляє у більшовицький полон, звідки невдовзі тікає. Еміграційні видання про неї пишуть таке: "В 1919 р. (10 липня), була ранена двома кулеметними кулями в руку, але залишилася в рядах війська, за що одержала похвалу в наказі армії. В серпні того ж року була тяжко контужена, а до того ще й заслабла на плямистий тиф. По видужанні попала в польську інтернацію в Луцьку, а в 1920 р. знову була в українській армії, в 6 Стрілецькій Дивізії, в бою під Пергою була тяжко ранена в живіт і легеню, знепритомніла і впала в річку. Видержала 5 операцій у Варшаві, була широко відома і люблена. Не інакше, а пані Зіркою звали її товариші зброї". Війну вона закінчила у чині поручника, бригадним лікарем у бригаді свого чоловіка, генерал-хорунжого УНР Романа Сушка.
Осінь 1918-го р. Протигетьманське повстання. У Єлисаветграді молода українка Харитина Пекарчук під іменем Тіна Книшенко вступає до лав полку імені Богуна. Невдовзі вона разом з іншими козаками роззброює більшовицьку варту кавалерійської школи і звільняє соратників, які потрапили до полону. З боями дійшла до Бірзули, де за дорученням отамана Яніва сформувала санітарний поїзд, його і очолила, особисто рятуючи життя десяткам бійців. Згодом стала керівником санітарного поїзда 2-ї дивізії "Запорізька Січ" отамана Юхима Божка. Почався загальний наступ на більшовиків. В усіх боях, що вела її частина, Тіна перебувала в першій лінії. В одному з боїв її було легко поранено в ліву ногу. У "Вільному Слові" в статті "Харитина Пекарчук..." один із її побратимів із Запорозької Січі писав: "Я подивляв відвагу пані Тіни. Вона була тоді й сестрою, і вояком. Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла попереду з рушницею в руках, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених вояків та опікувалася ними як сестра-жалібниця, за що всі вояки її дуже любили... Для мене особисто і для всіх тих побратимів, що знали тоді пані Харитину і бачили її на фронті та разом із нею рука в руку йшли у бій на ворога, пані Харитина була, є і буде найбільшою героїнею, для котрої не маю слів, якими б її обдарувати і вславити..."19 жовтня 1919 р. в бою проти денікінців під Тиманівкою козачку Тіну було поранено в живіт. За три тижні із незагоєною раною вона повернулася до полку... Була нагороджена жетоном ордена Залізного хреста.Тіну тяжко контузило. Сталося це у травні 1920 р. "Мене було послано з донесенням до штабу, – згадувала вона, – большевицька артилерія почала бити по мені, вибух стрільна мене перекинув разом із конем, на обох ногах були порвані сухожилля, на лівій нозі тріснула чашечка. Цим закінчилася моя служба Україні як вояка. Мушу ще додати, що козаки мене любили і від них ніколи не мала я жодної прикрості..."
Липень 1919 р. Фастів. Чергова на залізничній станції активістка Просвіти Євгенія Вовкова звела два більшовицьких поїзди носом до носа,влаштувавши чималу аварію на колії. Розлючені більшовики прагнучи помсти вирішили розправитися з Євгенією, однак вона встигла покінчити з життям, висадивши кулю собі в скроню.
1921-й рік. Радомишльщина. Марія Соколовська після смерті свого брата,сотника Соколовського, перебирає керівництво його повстанським загоном на себе, аби помститися за вбитих червоними брата та сестру. Воювала на Київщині спільно з отаманом полковником Орликом, під час Другого зимового походу отримала від полковника Чорного пропозицію з загоном відступати до Польщі, оскільки похід вже фактично був приречений. Отаманша відмовила, вступила в бій з кінною дивізією червоних і полягла 20 листопада 1921 р., прикриваючи відхід групи полковника Чорного.
Кілька ніби коротких історій про жінок, які вели себе не по-жіночому. "8-е березня" як день всіх жінок, звичайно, першими почали святкувати комуністи, але були в історії і жінки, які воювали проти них.

 

© Ярослав БОЖКО