Останній лицар козацького Запорожжя

Він прославив Херсонщину як форпост боротьби проти москалів. Як тільки Костя Гордієнка на початку 1702 р. обрали кошовим, він зайняв рішучу антимосковську позицію. "Справжнім лицарем і запеклим ворогом Москви",  називав його Микола Аркас. "Гордієнко одверто висловлював свою нехіть до Москви й відверто діяв у цьому плані", – підкреслював Дмитро Яворницький. Категорично виступаючи проти московської навали, він водночас не був прихильником ні Польщі, ні Туреччини, вважаючи, що Україна сама здатна вибороти собі незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори та війська тимчасових союзників, якою постала перед ним шведська армія короля Карла ХІІ...

Щодо походження Костя Гордієнка, то цілковитої ясності тут немає. Та немає сумніву у тому, що освіту він здобував у Києво-Могилянській академії – загальновідомим є факт, що коли запорозьке військо приєднувалось до армії короля Карла XII, кошовий, на подив усього шведського офіцерства, вітав короля промовою, складеною за всіма канонами добірної латинської мови. Так само відомо й те, що Гордієнко брав участь в укладанні першої української Конституції Пилипа Орлика...
Саме перед обранням Гордієнка кошовим, з’явився наказ Петра І спорудити в Кам’яному Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти московський гарнізон. Кошовий пише ультимативного листа царю: "Військо запорозьке наказу про збудування городу в Кам’яному Затоні слухати не буде... А як хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити". Ясно, що Петро І зненавидів Гордієнка. Але якою ж була його офіційна реакція? Він послав на Січ свого представника боярина Протасова. З військом? - Ні, з подарунками. Козаки їх прийняли, та думку свою не змінили... Згодом підступи й інтриги таки спричинили до того, щоб козаки відібрали Гордієнкову булаву та передали її "поміркованішому" представникові старшини – Герасимові Крисі. Проте Криса тримав булаву лише кілька місяців – наприкінці того ж 1703 р. вона знову повернулася до Гордієнка. Надалі кошовий ще категоричніше тримався свого – виступив проти засилля московитів. Ось як змальовує цю ситуацію Адріан Кащенко: "Ставши знову кошовим, Гордієнко відрядив із Січі на Самару 3000 запорожців з наказом поруйнувати Самарські московські городки й вимести геть із Запорожжя всіх захожих поселенців, хто не належав до Війська Запорозького. Той загін запорожців добув штурмом Новосергіївський городок, попалив околиці Новобогородського городка й захопив чимало коней та худоби, що були власністю московських людей...". Ще дужче утвердився кошовий в антимосковських настроях, коли стало відомо, що Петро І у переговорах з ханом по-зрадницькому віддав українські козацькі землі в пониззі Інгулу, Висуні та Інгульця кримським татарам. Гнівові запорожців не було межі, адже ці землі вони століттями відстоювали в кривавих боях. Ці землі споконвіку – ще з часів княжої Русі, були українськими. А тут раптом хтось ними торгує, бо хоче, бач, послабити українське козацтво і підпорядкувати його собі!
Та прихильникам Мазепи знову пощастило на два роки усунути Гордієнка від керівництва і тим допомогти Московії утвердитись на козацьких землях. На початку 1708 р. козаки все ж відмовились від послуг промазепинського кошового Сорочинського, мотивуючи це тим, що він не допоміг Булавіну в його повстанні проти царських військ – і повернули Гордієнка. Як відомо, Мазепа і Гордієнко довго між собою ворогували. Можна уявити собі, як здивувався кошовий, коли в листопаді 1708 р. раптом отримав від Мазепи листа. Гетьман пропонував рятувати Україну від московитів (яким сам донедавна прислуговував), приєднавшись разом із ним до військ шведського короля Карла XII. Кошовому не забракло мудрості. Очевидно, послуговувався він при цьому елементарною логікою будь-якого вождя. Не з любові до Мазепи та шведів, а з вірності Батьківщині та ненависті до спільного ворога, і рушив кошовий на єднання з військами Мазепи та Карла ХІІ. До речі, написав кошовому листа й Петро І. Умовляв дотримуватись вірності йому, "цареві-батюшці". Разом з листом надіслав козакам майже 15 тис. червінців. Від червінців товариство не відмовилося – цар винен був козакам набагато більше, ще за Лівонські походи. Але листа-відповідь Петру І склали надзвичайно жорсткого. В ньому висловили все, що думають і про нього самого, і про його "московські городки" на козацьких землях, і про те, як він підло запродав їхні землі Криму. А закінчили ультимативною вимогою: "Щоб усі московські городки по Самарі та в Кам’яному Затоні були негайно розкопані й знищені!". Але ще задовго до цього листування, кошовий, щоб не дати москалям запосісти ключових позицій поблизу Січі, спорядив великий загін, який захопив фортеці Новий і Старий Кодак – поки туди не підійшли свіжі сили царя. Ворог відповів тим, що почав загарбувати українські містечка по річці Оріль, намагаючись перетнути шлях запорожцям до військ короля і гетьмана. Отже, ще до Полтави розпочалась українсько-московська війна.
Цікаво, що Гордієнка абсолютно не жахала сила Москви. Всі його дії показують: рішення вибити москалів з України вже ніщо не могло похитнути. На відміну від Мазепи, кошовий Гордієнко не чекав, поки підійдуть шведи. Він навально вдарив на Царичанку. І хоч сил під своєю командою мав небагато, зате складались вони з досвідчених вояків-запорожців, тож дощенту розбив тритисячний загін ворожих драгунів. Понад сто з них захопив у полон. Командувач московських військ фельдмаршал Меньшиков аж знетямився од цієї перемоги і заходивсь у негайному порядку зміцнювати гарнізони в містах по Орілі. Але Гордієнко розгромив ворога також під Келебердою на Полтавщині і, скориставшись зі страху та розгубленості, що запанували серед московських генералів, почав вибивати їхні війська з міст і сіл не тільки по Орілі, а й по Ворсклі. Тобто, йдучи на з’єднання з Карлом XII, по суті, зачистив значну територію Лівобережної України від ворожих військ. Скрізь, де він з’являвся, до нього приєднувалися загони місцевих повстанців, які вже самі громили окремі московські підрозділи та обози. Зустріч Гордієнка з Мазепою відбулась у ставці гетьмана в Диканьці. Кошовий просто у вічі відверто заявив: буде з гетьманом лише в тому разі, якщо той пристає до спілки з Карлом XII не з персональної користі, а задля визволення од Москви. Потім разом рушили до Великих Будищ — на зустріч із королем Швеції. Карл XII прийняв їх з усіма можливими почестями і зауважив: тільки найрішучіший виступ на оборону своїх давніх прав допоможе здобути волю, "скориставшись щасливим випадком".
За відсутності на Січі кошового Гордієнка москалі почали наступ на територію, підконтрольну Січі. У містечках Нехвороща, Маяки та інших, які опинилися в їхніх руках, вони вирізали мешканців – усіх до єдиного! Козаки заприсяглися помститись ворогам. Під Сокілки московський командарм Рене привів 7 тис. московитів. Тут козаки й вирішили дати їм бій. Здобувши підтримку шведського генерала Крузе, що привів із собою тритисячний загін, вони оточили ворога і в лютому бою розгромили. Тільки драгунам пощастило пробитися з оточення, але понад півтори тисячі їх навіки зосталося під цим українським містечком. Поки Гордієнко воював на Орілі, до Січі підійшли війська генерала Яковлєва. До них, несподівано для Гордієнка, приєднався зрадник, а саме чигиринський полковник Гнат Галаган. Козаки билися хоробро, але Січ усе ж потрапила до рук ворога. А Гордієнко теж нічим не міг допомогти січовикам – бився в цей час під Полтавою.
Кінець полтавської трагедії відомий... Гордієнко відійшов разом зі шведами та Мазепою аж до Бендер. Там, за кордоном, від козаків, що проривалися з України, дізнавався про жахливі репресії, що їх чинили проти українського населення та козаків; про те, що тисячі українців московити силоміць погнали на будівництво, каналів кудись у район Санкт-Петербурга та Ладоги. Та багатьом козакам щастило втекти від цих репресій, і незабаром близько 8 тис. їх зібралося в гирлі річки Кам’янки. Зрештою, Гордієнкові не лишалося нічого іншого, як і собі податись до Кам’янської Січі. Це дуже підбадьорило козаків, і навесні 1711 р. він знову стає кошовим отаманом. Відтак, з’явилася збройна сила, з якою можна було виступати проти московитів. Тим паче, що й нагода трапилася: гетьман Орлик перейшов з військами Дністер і взяв напрямок на Білу Церкву. Як і під час Великої північної війни, Гордієнко не уникав самостійних бойових дій. Ідучи на з’єднання з військами Орлика, він громив окремі ворожі підрозділи, нападав на обози, а головне – піднімав населення Правобережжя на боротьбу. Неподалік Лисянки на Черкащині об’єднані війська Орлика і Гордієнка розгромили військо московита Бутовича. Згодом були бої під Каневом та Богуславом, і в них отаман Гордієнко знову показав свій талант полководця... Цікаво, що навіть опинившись на правому березі Дністра, в Молдові, козаки Гордієнка не припинили боротьби проти Москви. Повернувшись в Україну, Гордієнко з вірними йому козаками опанував пониззя Південного Бугу і навіть почав призначати своїх полковників на Правобережжі Дніпра, зокрема, в Умані. Його загони підступали аж до Корсуня та Чигирина. Проте, будучи затисненим між трьома ворогами – Туреччиною, Московією і Польщею – він уже не мав сили відродити незалежність хоча б якоїсь частини України, та повернути до життя запорозьку козацьку республіку.
Був період, коли Кость Гордієнко з політичної арени зник. Чим він займавсь у цей час, невідомо. Але 23 травня 1728 р. на Січі, що розташувалася вже в урочищі Олешки поблизу Дніпра на сучасній Херсонщині, відбулася Рада, на якій козаки знову, вже вкотре, обрали його кошовим отаманом. Відійшов у вічність "останній лицар Запорожжя" в травні 1733 р. Поховали його з великим жалем і військовими почестями на козацькому цвинтарі Кам’янської Січі – могила та збереглася й до сьогодні...

 

© Доброслав ПРОПАГАНДИСТ