Репрезентація інтересів УНР при Святому Престолі у 1919 р.

Глибока криза в міжнародних відносинах зумовлена агресивною політикою Московії щодо України, є вираженою спробою Кремля реалізувати новий геополітичний проект на постсовєцькому просторі. З цієї точки зору апелювання України до міжнародної спільноти з метою захисту власної територіальної цілісності є певною аналогією подій УНР доби Директорії 1918-1919 рр.

Переосмислення вітчизняною історичною наукою результатів діяльності дипломатичного корпусу УНР, зокрема при Святому Престолі (Держава Ватикан), сприятиме зміцненню міжнародно-правового статусу України та уникненню помилок при формуванні зовнішньополітичних пріоритетів. Окремі аспекти українсько-ватиканських відносин у політико-дипломатичній площині проаналізовано у дослідженнях вітчизняних науковців (зокрема Е. Бистрицької, Л. Гентош, О. Красівського, В. Сергійчука, В. Соловйової) та серед зарубіжних дослідників (серед яких варто виділити М. Мруза, А. Тамборру, Р. Мороццо делла Рокка).
При формуванні нового зовнішньополітичного курсу на країни Антанти, Директорія УНР в 1919 р. вчинила спробу встановити офіційні дипломатичні відносини із Святим Престолом. Політичне керівництво УНР розуміло, що попри обмежену міжнародну правосуб’єктність (невирішеність "римського питання") Святий Престол залишався одним із найвпливовіших центрів світової дипломатії, а використання українською стороною важелів впливу Ватикану серед урядових та парламентських кіл Франції, Італії та Англії позитивно впливатиме на вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції.
Справу репрезентації інтересів УНР при Святому Престолі доручили політичному діячеві і графу Михайлу Тишкевичу. Вже 15 лютого 1919 р. граф Тишкевич був офіційно номінований як Голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР, про що листом повідомлялось державного секретаря Римської курії кардинала П'єтро Гаспаррі. Впродовж лютого-квітня 1919 р. будування відносин між УНР та Святим Престолом відбувалось на рівні дипломатичних представників. А вже 20 травня 1919 р. граф Тишкевич надіслав декларацію до кардинала Гаспаррі, в якій українська сторона гарантувала запровадження релігійної толерантності, готовність компенсувати матеріальні збитки Католицької церкви, яких вона зазнала внаслідок військових дій, захист прав Греко-Католицької церкви. 25 травня 1919 р. під час аудієнції у папи Бенедикта XV український посланець Тишкевич подав протест проти дій польської армії генерала Юзефа Ґаллера в Східній Галичині та проти арештів греко-католицького кліру. Підсумком аудієнції стала згода Бенедикта XV підтримати українську справу на Паризькій мирній конференції через папського прелата Бенедетто Черетті. Офіційне прийняття Святим Престолом української місії свідчило про фактичні наміри Ватикану будувати відносини з УНР. За підсумками діяльності української місії Святий Престол визнав за Україною право на самовизначення, проте зауважив, що встановлення офіційних дипломатичних відносин з УНР можливе лише у випадку визнання незалежності України однією із країн Антанти.
Одним із пріоритетних напрямків діяльності української місії при Святому Престолі стала фактична нейтралізація заходів польського уряду в Східній Галичині та його дипломатичних представників у Ватикані. У липні 1919 р., в знак солідарності з українською стороною, Святий Престол розглядав можливість офіційно виступити із засудженням дій польської військової адміністрації в Східній Галичині. Проте погроза польського уряду Іґнація Падеревського розірвати недавно встановлені дипломатичні відносини змусила Ватикан утриматись від своїх намірів. Таким чином, репрезентація інтересів УНР при Святому Престолі сприяла виробленню позитивного ставлення Ватикану щодо українського питання. Визнання за УНР права на самовизначення, готовність лобіювати її інтереси на Паризькій мирній конференції, проукраїнська позиція щодо подій в Східній Галичині свідчила про глибоке розуміння Святим Престолом державотворчих прагнень України.

 

© Іван ШТОГРИН