"Отаманщина" Правобережної України початку 1920-х рр.

У статті здійснено аналіз проблеми соціального складу, політичної належності, мети та методів боротьби повстанських загонів Правобережної України в першій половині 1920-х рр. Адже як відомо, в умовах сучасного державотворення, становлення української спільноти та структуризації відносин між окремими соціальними групами та державою виникає необхідність ґрунтовного дослідження антибільшовицького селянського повстанського руху.

Останніми роками активізація вивчення цієї проблеми в історичній науці виокремила питання соціального складу, політичної спрямованості, мети та методів боротьби повстанських загонів. Про це, зокрема, частково йдеться в працях українських дослідників (А. Лихолат, П. Москвін, О. Кучер, А. Зінченко, Л. Петров, І. Срібняк, Ю. Котляр та інших). Проте, найбільший внесок розкриття питання формування та методів боротьби повстанських загонів зроблено у працях Романа Коваля , Костя Завальнюка та Олега Янчука. Ця стаття має на меті дослідити соціальний склад, політичну спрямованість та методи боротьби повстанських загонів Правобережної України у вищезазначений період.
Порівняно із стихійними повстаннями більш вдалішими та тривалішими за своєю діяльністю відзначилися озброєні загони селян під проводом отаманів. Рух таких загонів отримав назву "Отаманщина". За своїм складом, походженням, станом дисципліни, стратегією, тактикою боротьби вони значно відрізнялися один від одного. Зумовлювалося це рівнем підготовки та обізнаності в підпільній боротьбі самих отаманів. Чільне місце в їхній діяльності посідала агітація і залучення селян вступати до лав повстанських загонів у 1920 р. Створення або поповнення повстанських загонів відбувалося на досить примітивному, близькому до стихійного рівні. Нерідко такі загони виникали як реакція на безчинства червоноармійців та чекістів. Наприклад, наприкінці листопада 1920 р. усі особи чоловічої статі села Оляниця Гайсинського повіту Подільської губернії приєдналися до загону "Лиха", внаслідок чого його кількість зросла приблизно в 6 разів. Проте, вже з 1921 р. отамани почали застосовувати різноманітні прийоми та методи, щоб збільшити кількість власних загонів. Так, під час нападу на село Мочулка Гайсинського повіту в ніч на 29 березня 1921 р. загін Підкови розповсюдив "Наказ №3" за підписом отамана про оголошення мобілізації чоловіків до 50 років та колишніх офіцерів віком до 60 років. У 1921 р. в селі Морозівка Сквирського повіту Київської губернії діяла таємна організація, яка займалася мобілізацією селян до повстанського загону Трейка. Отаманом Гальчевським для агітації селян до вступу в повстанський загін у липні 1922 р. було направлено в деякі повіти Подільської губернії невеликі групи повстанців, які очолювали Лісовий, Капустян, Ходатський, Панчих та інші. У деяких випадках мала місце мобілізація за допомогою сили, що швидко завершувалося припиненням діяльності даного повстанського угруповання. Наприклад, такої тактики дотримумався отаман Ісаков, який наприкінці 1921 р. організував створення повстанського загону в районі сіл Гниляки, Яцьковецька Гута, Нефедівці, Ксаверівка, Млаки та інших Кам’янець-Подільського повіту, що на Поділлі. На початку 1920-х рр. значним джерелом поповнення повстанських загонів було масове дезертирство в "Червоній Армії", зумовлене цілою низкою на те причин.
Отаманами повстанських загонів були, як звичайно колишні військові офіцери або представники сільської інтелігенції. Не було й якоїсь статевої перестороги щодо вступу до цих загонів і жінок. Нерідко вони ставали командирами цих загонів. Наприклад, відомі такі отаманші: Марія Соколовська (на Київщині, Волині та Поділлі), Щіпська (в районі сіл Кримськ, Кобринці та Погребня на Поділлі). Також жінки входили до більшості повстанських загонів як дружини повстанців. Наприклад, дружина отамана Якова Гальчевського, загін якого діяв на Правобережній Україні, Марія досить часто допомагала повстанцям у проведенні розвідкової та зв’язкової роботи, агітації селян, налагодженні продуктового забезпечення повстанців.
Озброєння повстанських загонів складалося як з холодної, так і вогнепальної зброї різного виробництва: московського, французького, англійського тощо. Разом з тим на початку 1920-х р. через відсутність навичок повстанців та неефективністю їхнього використання списи було вилучено із переліку тогочасної зброї. Гармати використовувалися лише трофейні, які потім залишалися на полі бою через неможливість їхнього подальшого транспортування. Переважно повстанці використовували зброю, яка залишилася на Правобережній Україні після Першої світової та громадянської воєн. Значна частина селян набула досвіду користування зброєю на фронтах Першої світової війни. Чимало селян збирали зброю з метою передати її повстанцям. Наприклад, наприкінці 1920 р. жителі села Слобідка Користишевської волості Радомишильського повіту Київської губернії віддали повстанському загону отамана Мордалевича 12 кулеметів, який здійснив похід у напрямку на містечко Черняхів. Проте в наступні роки таке явище у зв’язку із цілою низкою причин поступово нівелювалося. Основою цього було розпорядження більшовицької влади в другій половині 1920 р. щодо примусового вилучення у селян вогнепальної зброї та військової амуніції. Виконання цього явища покладалося на червоноармійців. Активна діяльність органів державного політичного управління (ОДНУ) 1922 р. у цьому напрямку змусила селян здавати зброю. Відмова передбачала жорстоке покарання.
"Отаманщина", як і весь антибільшовицький селянський повстанський рух, мала чітко виражені два політичних напрямки: національний (петлюрівщина) та анархічний (махновщина). Окремим політичним напрямком залишався й білогвардійський. Для Півдня України було характерним певне переважання анархо-махновського та білогвардійського напрямків над національним. Проте, більша частина повстанських загонів Правобережної України була національними й проводила свою діяльність під синьо-жовтим прапором. Досить вірні твердження стосовно політичних поглядів отаманських загонів запропонував Роман Подкур. Він доводив, що політична орієнтація повстанських загонів залежала від специфіки регіонів. Зокрема, на Поділлі та Волині, де вплив Української народної республіки був особливо сильним, у складі повстанських загонів переважали національно свідомі елементи, які намагалися налагодити контакти із зарубіжними українськими центрами, прагнули до відновлення УНР. Подібна спрямованість спостерігалася і в більшості загонів Київщини. Однак, на Півдні України діяло чимало повстанських загонів, які не мали чіткої національної орієнтації. Їхня поява зумовлювалася переважно через виникнення економічних негараздів. Невід’ємною рисою діяльності отаманських загонів в усіх регіонах Правобережної України було проведення активної антибільшовицької агітації серед місцевого населення. Вона зводилася до розповсюдження листівок з відозвами, наказами, карикатурами на радянські порядки. Судячи з мови, орфографії і стилю текстів листівок, їхніми авторами були місцеві жителі. Отамани друкували прокламації навіть на нерозрізаних шпальтах совєцьких грошей. Зокрема, такими в 1922-1923 рр. були прокламації отамана Ворошилова, що діяв на Волині. Разом з тим чимало листівок надходили із-за кордону. Наприклад, нечисленні повстанські загони, які масово й періодично приходили з Польщі на Волинь, розповсюджували пропагандистьску літературу від імені Симона Петлюри.
Для пропаганди своєї політичної програми повстанці навіть організовували мітинги. Наприклад, 14 серпня 1921 р. загін Артема Пінчука в складі 28 осіб влаштував у селі Тиврів Брацлавського повіту Подільської губернії антисовєцький мітинг із закликом бойкотувати здачу продподатку. У серпні 1921 р. невідомим повстанським загоном у селі Луги Ольгопільського повіту Подільської губернії, крім мітингу, було проведено ще й театралізовану виставу антибільшовицького змісту. Узгодженість дій між повстанськими загонами була не характерною. Деякі із них, щоб бути обізнаним у повстанській діяльності, у своєму та наближених сусідніх регіонах України користувалися закордонною або власною розвідувальною інформацією. Траплялися випадки, коли отамани діяли на власний розсуд, не володіючи ніякими директивами та вказівками з боку вищестоящих керівних органів повстанського руху. В таких випадках вони самостійно орієнтувалися безпосередньо на місці їхньої дислокації. Усе ж, для більш активної діяльності мало місце об’єднання загонів. Основним чинником проведення такої роботи виступали з’їзди отаманських загонів. Наприклад, отаман Гальчевський неоднаразово організував з’їзди командирів своїх відділів та повстанських загонів Поділля.
Отаманські загони під керівництвом військових професіоналів таких, як Карий, Гальчевський, Кравченко, Трейко, Мордалевич, Левченко, Заболотний та інші використовували державні атрибути екзильного уряду УНР спеціалізованого призначення: печатку, штемпель, прапор. Окремою рисою політичного спрямування цих загонів виступав факт виконання повстанцями (особливо під час боїв з червоноармійцями) національного гімну. Проте, патріотизм та любов до Батьківщини й власного народу визначалася не лише цим. Необхідно зважати на методи боротьби кожного повстанського угруповання. Значна частина загонів при виконанні окремих завдань прагнула приховати наслідки своєї діяльності (задля безпеки мешканців населених пунктів). Проте чимало повстанських загонів, особливо анархічного спрямування, цим не переймалися.
Характерною рисою військової тактики отаманських загонів була здатність до швидких маневрів, висока мобільність. Кіннота та піхота на кулеметних тачанках могли здійснювати тривалі рейди, швидко долаючи за короткий час значну відстань. У ході бойових операцій повстанці намагалися діяти оперативно. Відомості, необхідні для визначення часу й об’єкта нападу, командири загонів добували за допомогою добре налагодженої власної та агентурної розвідок. Роль агентів охоче брали на себе селяни та навіть священники. Особливо цінні свідчення повстанці отримували від своїх агентів, які перебували на службі в різних радянських установах. Допомагали повстанцям навіть діти, які повідомляли про розташування більшовицьких установ, військ тощо. Варто відзначити, що досвідчені отамани задля безпеки намагалися діяти вночі. У такому випадку дислокація повстанських угруповань удень проходила в лісах та садах, а увечорі - у хатах родичів або знайомих тих чи інших населених пунктів. Відомі й випадки, коли повстанці жили в землянках, що розташовувалися у лісах. Так, у Чорному лісі розташовувалися землянки повстанських загонів, які діяли в місцевості "Холодний Яр", що поміж містечками Черкаси та Чигирин. Унікальним є випадок, коли загін Гальчевського деякий час переховувся у землянках циганського поселення. Досить вдало повстанці використовували різного роду маскування. Вони могли прямувати до місця нападу під виглядом селянського обозу або імітувати при цьому якісь церемонії (похорони, весілля тощо). Особливо часто для конспірації повстанці перевдягалися у червоноармійську форму, брали із собою червоні прапори, співали революційні пісні.
Об’єктом нападів повстанських загонів були: поодинокі совєцькі службовці, активісти більшовицької партії, з’єднання совєцьких силових структур, установи більшовицького режиму (сільські ради, виконавчі комітети, партійні осередки, міліцейські пости), промислові (заводи, заготівельні пункти, державні склади, млини) та стратегічні (мости, залізниці, пошта, телеграф тощо) об’єкти. Наприклад, 4 травня 1923 р. загоном "Гордія" на шляху містечок Ізяслав-Старокостянтинів Подільської губернії був роззброєний червоноармієць біля Брикульського лісу. Того ж дня у тому ж місці відбувся напад на загін червоноармійців кількістю 20 осіб. 27 листопада 1920 р. загін Хмари в складі 100 шабель розігнав у селі Триліси Олександрійського повіту, що на Миколаївщині, призовників "Червоної Армії". Під час нападу загону Гальчевського 5 серпня 1922 р. на містечко Бар, що на Поділлі, приміщення виконавчого та партійного комітетів, профспілок було зруйновано, документи знищено, телефонні й телеграфні апарати, зброю та амуніцію міського загону конфісковано, а в’язнів звільнено. Декілька комуністів повстанці вбили й залишили наказ, який передбачав вимогу, щоб усі совєцькі службовці припинили свою діяльність, інакше вони будуть оголошені ворогами УНР і підлягатимуть розстрілу. У ніч з 10 на 11 травня 1922 р. 10 вершників із загону Масталярчука здійснили напад на млин містечка Котельня та цукровий завод селі Андрушівка Житомирського повіту Волинської губернії. 20 вересня 1921 р. загін Чорного здійснив напад на баржу із збіжжям, зібраного під час хлібозаготівлі, яка прямувала до Києва. Повстанцями було вбито охоронців, після чого судно спалено. 16 листопада 1921 р. загін Солтиса зруйнував ряд залізничних мостів на дільниці Гайворон - Рудниця Ольгопільського повіту Подільської губернії. 10 вересня 1920 р. загін Хмари кількістю близько 1 тис. осіб розібрав залізницю в районі станції Трепівка та роз’їзду Канатово Єлизаветградського повіту Миколаївської губернії. Це призвело до аварії одного із ешелонів. Повстанці знищили всіх червоноармійців та захопили багато різноманітного майна.
Здійснюючи напади на населені пункти, промислові та військові об’єкти, повстанці спершу порушували лінії зв’язку, позбавляючи місцеву владу можливості викликати допомогу, одночасно спеціальні пікети блокували всі шляхи, що вели до місця операції. У цей час основні сили повстанського загону, розділившись на групи, атакували важливі об’єкти. При нападах на квартири радянських службовців нерідко використовувалася агентурна інформація. Траплялося чимало випадків, коли повстанці накладали на містечка контрибуції. Пояснювалося це масовою належністю їхніх мешканців до єврейської нації. До того ж, повстанські загони Лижника, Шепеляв, Степанидина та багатьох інших здійснювали єврейські погроми. Однією з причин цього була активність євреїв у розбудові більшовицької держави. Євреї масово поповнювали структури радянської влади, характеризувалися ретельністю у виконанні завдань, поставлених більшовицьким керівництвом, жорстоко ставилися до захоплених повстанців. Наприклад, під час Другого Зимового походу в місті Житомирі відбулалася сутичка між повстанцями та євреями міста, які атакували повстанців з вікон та дахів будинків. Одночасно євреїв, які не виявляли ворожості, повстанці оберігали. Відомі випадки, коли їм навіть дозволялося ввійти до складу повстанського загону. Так, помічником отамана Сабельського, який командував невеличким загоном у західному Поділлі, був єврей Гершко (Гриша).
Після здійснення операції повстанські загони, як звичайно, швидко відступали, уникаючи збройних сутичок із значно більшими військовими силами ворога. Зустрівшись з невеликими підрозділами червоноармійців, повстанці несподівано атакували їх із флангів кіннотою, вміло застосовували кулеметний вогонь, зосереджуючи його щільність на флангах або супроти цілого фронту ворожих військ. При цьому опорою повстанців слугували ліси, гаї, балки та яри. Як завжди, після успішної атаки повстанці при наявності кінноти наздоганяли деморалізованих червоноармійців. Бої у полях та населенних пунктах відбувалися досить рідко. У разі невдачі повстанський загін розпорошувався прямо на полі бою, що зводило його переслідування практично нанівець. При цьому кожний із повстанців зазделегідь знав місце та час збору. Якщо ж отаман зміг завчасно передбачити поразку, то загін, по можливості, до оборони не переходив, а намагався якнайшвидше втекти від переслідування, часто не припиняючи руху на перепочинок. При цьому повстанці пересувалися швидкими темпами, нерідко не лише вночі, але й вдень. Інколи в операціях брали участь зведені загони з різних волостей, що після завершення акції швидко розпорошувалися, чим ускладнювалося їхні переслідування. При цьому повстанці часто розповсюджували дезінформацію з метою увести більшовицькі каральні загони в оману. Крім того, щоб заплутати переслідувачів, повстанські загони декілька разів різко змінювали напрямки руху, іноді в кардинально протилежні сторони; поміж населення поширювалися чутки щодо подальшого шляху загону, які не відповідали справжнім намірам повстанців. Робилося це через систему відповідальників та заручників. Повстанці з ненавистю ставилися до селян, які доносили на них радянським каральним органам. Для залякування відповідальників вони ввели свою систему покарання. Наприклад, 23 жовтня 1921 р. п’ять повстанців Трейка в селі Обієвка Сквирського повіту Київської губернії побили двох відповідальників.
Особливої тактики дотримувалися повстанці в зимовий період. Нерідко отамани розпускали своїх бійців по домівках. Але з настанням весни за новим масштабом загін знову формувався й розгортав активну діяльність. Траплялися випадки, коли повстанці із загону розходилися по домівках, щоб провідати рідних та провести польові роботи, а згодом знову збиратися за наказом отамана, який разом з декількома помічниками постійно перебував на нелегальному становищі. При цьому зброя загону була надійно схованою у різних місцях: у річках, колодязях, хатах селян, закопаною в лісах тощо.
Таким чином, у першій половині 1920-х рр. на Правобережній Україні розгорнули свою діяльність чимало повстанських загонів, які складалися із селян, колишніх офіцерів та сільської інтелігенції. Зазвичай, вони мали націоналістичу або анархічну спрямованість. Повстанські загони являли собою добре озброєні формування, у діяльності яких брали активну участь не лише чоловіки, а ще й жінки та діти. У своїй тактиці вони діяли партизанськими методами боротьби.

 

© Денис КРАСНОСІЛЕЦЬКИЙ