Євген Коновалець і більшовики

У 1928 р. полковник Армії УНР Євген Коновалець говорив, що концепція інтервенції проти СССР "віщує тільки братовбивчу війну" між українцями. І якщо не буде гарантована самостійність України, тоді ліпше нам боротися хоч би на боці більшевиків за соборність... Все-таки, попри гори літератури різного ґатунку, ми дуже мало знаємо про справжню історію українського націоналістичного руху! Чому це так – тема для окремої розмови.

В цій статті хотілося б порушити одне з найбільш заплутаних питань – стосунки провідників цього руху, а зокрема Євгена Коновальця, з більшовиками. Тему "підказав" вельми неординарний історик і журналіст Данило Яневський, чиї заяви про те, що "весь провід ОУН, починаючи від Коновальця..., з 1921-го р. починаючи – це платні агенти ОГПУ" (у дебатах з Володимиром В’ятровичем у Львові під час "Форуму видавців" та в телепередачі "Історична правда з Вахтангом Кіпіані" ще від 24 вересня 2016 р.!), привернули увагу багатьох. Нехай дарує мені пан Данило, але схильність вбирати свої твердження в сенсаційну форму часом спонукає його до великих перебільшень! Однак не поспішаймо називати доктора Яневського "провокатором", як дехто вже зробив, адже таким самим перебільшенням є й протилежне твердження оунівських історіографів про "засадничо неґативну поставу" Коновальця "до всяких совєтофільських орієнтацій чи тенденцій" та його непримиренну ворожість до більшовиків упродовж всього життя.
Як же було насправді? Достеменно ми цього не знаємо, адже більшість документів оперативної діяльності радянських спецслужб у націоналістичному середовищі досі недоступна для дослідників. Тому доводиться задовольнятися фрагментарними джерелами іншого походження. З них випливає, що насправді ідея співпраці з більшовиками не була аж настільки осоружною Коновальцеві, як це часом уявляють. У листі до соратників, старшин Січових Стрільців, від 17 лютого 1921 р. полковник допускав можливість компромісу з більшовиками, якщо вони "зможуть себе скріпити". Вже ставши начальним командантом підпільної Української Військової Організації (далі УВО), на нараді її окружних командантів улітку 1922 р. Коновалець доповідав про переговори екзильного уряду ЗУНР із більшовиками в Берліні за участі представника УВО Миколи Саєвича, а також застерігав лише проти спілки з місцевими комуністами в Галичині, щоб не дати приводу полякам твердити, що українське підпілля є більшовицьким. Чи увінчалися тоді переговори конкретними домовленостями – точно невідомо. Мабуть, ні, бо, як видно з "Особливих папок" Політбюро ЦК КП(б)У, в 1923 р. Коновалець разом з іншими очільниками УВО знову звертався до керівництва УСРР із проханням про фінансову допомогу. Це звернення розглянули на засіданні Політбюро 16 листопада і постановили [цит. мовою оригіналу]: "а) Дать директиву товарищу Фрунзе и Балицкому (командувачу збройних сил України і Криму та керівнику ДПУ УСРР) продолжать выявление физиономии УВО; б) Вопрос о средствах решить по выяснению первого вопроса".
Щодо самого Коновальця, більшовики, пам’ятаючи про його роль у війні за незалежність, не бажали мати з ним справу і навіть інсценізували показовий судовий процес, на якому заочно засудили "ката українського пролетаріату" до смертної кари. Під тиском совєцьких представників колишній диктатор ЗУНР Євген Петрушевич наприкінці того ж таки 1923 р. домігся усунення Коновальця від командування УВО, однак це мало допомогло справі. А вже 7 квітня 1924 р. Політбюро ЦК КП(б)У вирішило: "Предложение Коновальца и других (гражданина Петрушевича) об их субсидировании отклонить, но в целях их дальнейшего разложения переговоры под разными предлогами оттягивать, предложив им представить подробные сведения, что у них есть". Іншими словами, українських підпільників просто водили за носа. Того ж року чільні діячі УВО Дмитро Паліїв і Ярослав Індишевський вирушили до Харкова, але їхні переговори з керівництвом УСРР наразилися на опір західноукраїнських комуністів, які були категорично проти угоди з конкурентами. Коли переговори з більшовиками фактично зайшли в глухий кут, Начальна команда УВО у червні 1924 р. знову запросила Коновальця очолити організацію. Деякий час УВО таки одержувала гроші від більшовиків через Петрушевича. На початку 1927 р. в комунікаті "До відому спілчан" теренова експозитура (команда) Української Військової Організації "Володівка" (кодова назва Чехословаччини) визнавала: "Був час, що уряд Петрушевича брав $400 від більшовиків для УВО. Однак услів’ям за се поставили більшовики усунення полковника Коновальця від проводу УВО. Сам полковник Коновалець дійсно уступив. Коли ж пізнійше край зірвав з Петрушевичем і поставив в члени проводу знова полковника Коновальця, то УВО перестала залежати від більшовиків через Петрушевича".
Після повернення Коновальця до керівництва УВО в організації розгорівся внутрішній конфлікт, внаслідок якого прихильників співпраці з більшовиками усунули з організації, і 1926 р. вони створили Західно-Українську Національно-Революційну Організацію, яка, втім, не змогла успішно конкурувати з УВО. Це, однак, не означає, що УВО повністю припинила контакти з більшовиками. Колишній керівник розвідки УВО Осип Думін, який 1926 р. порвав з Коновальцем, 1927 р. написав "історичну записку" (фактично – донос!) про УВО для німців, де твердив, що принаймні до 1926 р. УВО отримувала фінансову допомогу від більшовиків і постачала їм розвідувальну інформацію, однак робила це несумлінно, намагаючись дурити обох "спонсорів" – і німців, і більшовиків. Це твердження потребує перевірки з огляду на упередженість самого Думіна, який вважав Коновальця особистим ворогом і, ймовірно, працював одразу на дві розвідки – німецьку й совєцьку, проте подані вище факти не дають відкинути це свідчення як цілком невірогідне. Отже, доступні джерела (принаймні ті, які мені відомі) ніяк не дозволяють стверджувати, що Коновалець та його соратники були "платними агентами ОГПУ". Достеменно відомо лише те, що УВО деякий час отримувала фінансування від більшовиків і постачала їм розвідувальну інформацію (як і іншим ворогам Польщі – Німеччині та Литві).
У 1923-1926 рр. УВО, як і інші українські організації, переживала кризу й потерпала від нестачі коштів та матеріальних засобів. У пошуках зовнішньої підтримки Начальна команда УВО налагодила зв’язки з військовими та розвідувальними колами Німеччини й Литви. До того ж часу належать і спроби співпраці з більшовиками, які, втім, були нетривалими й не мали поважних наслідків. Чимало загадкового є й у історії створення ОУН, зокрема у питанні про роль спецслужб у цих процесах. Відомо, що серед попередників ОУН була й організація під назвою Союз Українських Фашистів (СУФ) під проводом Петра Кожевникова та Леоніда Костарева. Про цю організацію відомо лише те, що в листопаді 1925 р. вона влилася з двома іншими емігрантськими групами в Леґію Українських Націоналістів (ЛУН), яка потім стала співзасновницею ОУН. B результаті обидва лідери колишньої СУФ стали членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН), але згодом їх обох виключили з організації (Кожевникова в листопаді 1929 р., Костарева – на початку 1933 р.). У цій темній історії найцікавішим є те, що обох колишніх "фашистів" підозрювали у співпраці з совєцькою та німецькою розвідками. Напрошується запитання: якщо ці підозри були обґрунтованими, то чи не було створення СУФ провокацією спецслужб, щоб запровадити своїх агентів у керівні кола української націоналістичної еміграції (що й було зроблено)? Доступна нині джерельна база поки що не дозволяє підтвердити або спростувати це припущення.
Найбільш загадковою постаттю в Проводі ОУН був Ріко (Ріхард) Ярий. Точно відомо, що він співпрацював з німецькою розвідкою, є припущення й про співпрацю з совєцькою (дивись детальніше про цього діяча книжку Олександра Кучерука "Рико Ярий – загадка ОУН"). Без сумніву, совєцька агентура в лавах УВО і ОУН була, зокрема, у керівних колах. Однак її значення не варто перебільшувати – читаючи агентурні матеріали, які надходили від ОГПУ до більшовицького керівництва, переконуєшся, що інформація про справи ОУН була дуже приблизною і неточною, що було б неможливим, якби її провід складався із "платних агентів".
Ставлення самого Коновальця й керівництва УВО, згодом ОУН, до більшовиків і СССР поступово змінювалося. Ще в серпні 1928 р. на засіданні ПУН Коновалець говорив, що "концепція інтервенції проти СССР віщує тільки братовбивчу війну між українцями", й навіть заявив, що "на випадок, коли не буде заздалегідь ґарантована самостійність України, тоді ліпше нам боротися хоч би по стороні большевиків за соборність". Однак після офіційного створення ОУН у лютому 1929 р. організація відразу заявила про свою антибільшовицьку позицію, а вже навесні 1930 р. ПУН обговорював плани терактів проти совєцьких представництв у Варшаві та Львові, які, однак, тоді здійснити не вдалося. Водночас тривало листування й обмін виданнями між редакціями "Розбудови Нації" та "Більшовика України".
Мірою розгортання комуністичного терору в совєцькій Україні ставлення ОУН до більшовиків ставало дедалі ворожішим, але ще навіть у березні 1931 р. в ПУН обговорювали питання, чи не вислати в Москву Ріка Ярого на перемовини з більшовиками. При цьому ПУН мусив рахуватися з фактичним союзом між СССР і ваймарською Німеччиною та зі зверненими до німців вимогами совєцької сторони або зліквідувати ОУН, або змусити до співпраці з СССР у боротьбі проти Польщі.
Співпраці, однак, не вийшло. Після Голодомору 1932-1933 рр. ОУН перейшла до чинних акцій проти СССР та комуністів у Західній Україні. Коновалець докладав величезних зусиль для налагодження зв’язків з націоналістичним підпіллям у підсовєцькій Україні, в існування якого він свято вірив. Ця віра врешті-решт коштувала йому життя. Повіривши агентові ОГПУ-НКВД Павлові Судоплатову, який видавав себе за представника антисовєцького підпілля, Коновалець навіть хотів таємно перетнути совєцький кордон, щоб особисто познайомитися з цим підпіллям. Без сумніву, в такому разі він повторив би долю московського есера-емігранта Боріса Савінкова, який став жертвою подібної провокації ОГПУ 1924-го. Та повторити операцію "Синдикат-2" не вдалося – соратники відрадили полковника від ризикованого кроку. Тоді й сталося те, про що всі добре знають – той-таки Судоплатов, виконуючи особисту вказівку Сталіна, вбив Коновальця у Роттердамі 23 травня 1938 р. Згодом жертвами совєцьких агентів стали Лев Ребет, Степан Бандера та чимало інших провідних діячів усіх відламів ОУН.
Агентурна діяльність совєцьких спецслужб у націоналістичному середовищі – майже невідома сторінка історії. Без сумніву, вона заслуговує ретельного вивчення, яке ще попереду, а доти будь-які скороспілі висновки, може, й збудять інтерес публіки, але не матимуть жодної наукової вартості.

 

© Друг БАНДЕРІВЕЦЬ