Концепція Української Державності в баченні Симона Петлюри

Серед когорти українських державних діячів ХХ ст. важливе місце належить Симону Петлюрі - людині, з іменем котрої пов’язана ціла епоха боротьби за незалежність України. Будучи керівником УНР у найважчий для неї період, він зумів не лише на практиці очолити державну структуру, а й реалізувати її модель, закласти підвалини демократичної республіки. Проте його ім’я довгі десятиліття настільки очорнювалося ворогами української державності, а подекуди навіть представниками власної інтелектуальної еліти, що й донині, уже в незалежній Україні, помітна певна упередженість до його особистості.

Між тим уважне вивчення державницької діяльності Симона Петлюри, як і його теоретичних поглядів у галузі державного будівництва, не втратило своєї актуальності й тепер. Зокрема, можна виділити такі притаманні його діяльності риси, як принциповість, реалізм, несприйняття партійного доктринерства, справжні демократичні переконання у втіленні моделі національного державотворення. Аналізуючи його діяльність часів Української Революції 1917-1920 рр. і публіцистику періоду еміграції 1921-1926 рр., можна скласти уявлення щодо його бачення моделі Української держави, а відтак провести певні аналогії із сьогоденням.
Об’єктом пропонованого дослідження є постать Симона Петлюри як державного діяча в добу Української Революції 1917-1920 рр. та еміграційний період життя. Предмет дослідження - погляди Симона Петлюри, висловлені ним у науково-публіцистичних працях, і його практична діяльність як лідера Української Народної Республіки щодо моделей національної державності, форм і методів її реалізації. У статті поставлено мету подати синтетичну характеристику моделей української державності, реконструйовану на підставі теоретичного доробку Симона Петлюри, а також його практичної державотворчої діяльності як очільника УНР. Для досягнення поставленої мети необхідно дослідити погляди Симона Петлюри стосовно форм реалізації української державності; визначити моделі державного устрою України в його баченні; суспільний устрій держави; проблему формування в населення державницької ідеології; зовнішньополітичні пріоритети Української Держави (не плутати з ІІ-м Гетьманатом Павла Скоропадського!).
Постать Симона Петлюри завжди викликала зацікавлення в істориків. Одначе в силу того, що він уособлював найактивнішого й найпослідовнішого у своїх діях українського політичного діяча, котрий до того ж претендував на загальнонаціональне лідерство, то й відповідно не міг однозначно сприйматися різними політичними силами, що знайшло відображення й в історичних працях. Відтак публікації про нього є надмірно політизовані, що заважає об’єктивному дослідженню його діяльності, у тому числі теоретичного доробку, у якому він сформулював своє бачення Української Держави. Державотворчі процеси в Україні останнього двадцятиліття викликали підвищений інтерес до постаті Симона Петлюри. Історики намагаються виважено й об’єктивно подати події, пов’язані з його діяльністю.
Основною джерельною базою для дослідження поглядів Симона Петлюри на проблему української державності є документи його авторства, коли він перебував на посаді Голови Директорії УНР і Головного отамана армії УНР, а також його публіцистика еміграційного періоду. Варто згадати й фундаментальне видання архівних матеріалів "Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918-1920". Документи, поміщені в цьому збірнику також відтворюють політичну й державотворчу діяльність Симона Петлюри як керівника УНР.
Висвітлюючи концепцію української державності в баченні Симона Петлюри, насамперед варто наголосити на тому, що він був, мабуть, одним із небагатьох чільних діячів соціалістичного політикуму Центральної Ради, котрий еволюціонував від автономістських концепцій національного державотворення до самостійницьких. Пояснення тому - його участь в українському військовому русі й створенні підвалин національних збройних сил, котрі не поміщувалися в автономістські рамки державотворення, які вона сповідувала. Аксіомою для Симона Петлюри впродовж усієї його політичної діяльності періоду Української Революції було невідступне дотримання постулату державної незалежності України. У відозві "До населення всієї соборної України!" від 17 вересня 1919 р. першим програмним пунктом уряду УНР він визначив "самостійність і незалежність Української Народньої Республіки, щоб ніхто з близьких та далеких сусідів не замахувався на наше самостійне державне життя та добробут українського народу". Нагадаємо, що це був чи не найважчий для УНР час, коли юрисдикція її уряду розповсюджувалася лише на декілька повітів Поділля. Як реакція на зневіру в перспективу подальшої боротьби серед українського політикуму стало поширення федералістської концепції щодо майбутнього статусу України.
Українська Держава у візії Симона Петлюри - це демократична парламентська республіка. Характерно, що навіть у військових обставинах, що вимагали концентрації влади, а то й диктатури, він жодного разу не підтримав цієї ідеї. "Самостійна Україна коли буде, то буде тільки як демократична республіка", - писав він. Уже перебуваючи в еміграції, у листі до генерала Миколи Удовиченка Симон Петлюра наголошував, що "кілька разів міг би успішно "розганяти уряди", але не робив цього, бо гадаю, що, особливо в молодій державі, це привело би до внутрішньої деморалізації". Україна як самостійна держава, на його переконання, будуватиметься "на принципах суто демократичного парляментаризму". Виборча система має базуватися на засадах загального, рівного й таємного виборчого права, а парламент та уряд формуватися на основі пропорційної системи. В Українській Державі повинні бути гарантовані права громадян інших національностей, котрі стоять на ґрунті самостійності України й беруть участь у державному будівництві, бо це "буде запорукою нашої перемоги над ворогами і запорукою нашого самостійного і ні від кого незалежного життя".
Цікавими є погляди Симона Петлюри й щодо суспільного устрою держави. Як відомо, він був одним із провідних діячів УСДРП, відтак займав ліву позицію в соціальних питаннях. Проте, на відміну від Володимира Винниченка, у цьому питанні впродовж 1917-1920 рр. він еволюціонував від лівих поглядів до поміркованих. Без сумніву, що Симон Петлюра бачив Україну соціально справедливою державою. У вже цитованій відозві "До населення всієї соборної України!" він сформулював такі засади внутрішньої політики: передача землі від великих власників без викупу селянству, урахування інтересів робітництва - 8 годинний робочий день і соціальні гарантії праці. Разом з тим після 1920 р. у публіцистиці Симона Петлюри можна помітити обґрунтування ідеї української державності як солідарного витвору всього українського суспільства. Він рішуче виступає проти партійного доктринерства, котре веде українське державне будівництво в безвихідь, позаяк поділ суспільства на антагоністичні класи й соціальна боротьба між ними захитує пріоритет національної державності, що, на його думку, неприпустимо. У той самий час він не відкидав факту, що українське суспільство не може бути соціально-однорідним, а через те матиме якісь партійні вподобання. Тому "лише ті партійні програми, котрі стоять в першу чергу на становищі добра для цілої України, а не певної тільки кляси, й з цього становища розглядають інтереси поодиноких кляс та груп українського громадянства можуть розраховувати на наше співчуття й можуть зватися патріотичними... Вузькі програми, що хотять покроїти народ і його душу є шкідливими й стоять поза межами патріотичних вчинків". Тобто для Симона Петлюри пріоритетними були державні, а не вузько-партійні інтереси. "Кажда партійна програма, оскільки вже необхідно помиритись з існуванням її, мусить працювати в першу чергу для України, а потім для своєї кляси. Інтереси своєї кляси мусить підчинити загальнонароднім стремлінням, а не одягати в свій фрак, часто пошитий з невдалої матерії й не на той ріст". Як підсумок, Симон Петлюра наголошує: "Держава вища над партії, нація вища над кляси!".
Важливими й актуальними до цього часу є міркування Симона Петлюри щодо ролі державної ідеології в націо- та державотворчих процесах в Україні. Аналізуючи історичний досвід української козацько-гетьманської державності, він доходить висновку, що "причиною загублення нашої державної незалежности, помимо економічно-політичних причин, було не завершення процесу консолідації української нації під час смерти гетьмана Богдана, брак єдиної державної ідеології у його заступників, що має об’єктивну цінність для всіх кляс тогочасної української нації". Характерно, що до питання формування державної ідеології як одного з найсуттєвіших чинників українського державотворення 1917-1920 рр. Симон Петлюра звертався часто. Він указував на те, що її формування "справа незвичайно тяжка, а українське суспільство лише в тяжких катастрофах, в пробах різних може, як в горнилі страждань, її вияснити собі та засвоїти". Саме в період національної революції цього чинника найбільше бракувало як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Яскравим прикладом цьому можуть послужити різні концепції зовнішньополітичної орієнтації серед вищого керівництва УНР, що перешкоджали її виходу з міжнародної ізоляції. Із цього приводу Симон Петлюра із сумом констатував: "А брак єдиної державної ідеології, єдиної провідної лінії в зовнішній політиці - оці риси, що характеризують дотеперішній стан політичного розвитку нашого громадянства - мало потішають і на майбутнє бо створюють у нашого громадянства ілюзії облудні і переменшення в оцінці тих труднощів, які стоять перед Україною в справі вступу її до європейської чи світової коаліції держав". Державна ідеологія скристалізується за умови, коли українське суспільство усвідомить потребу підпорядкувати свою діяльність вимогам державної дисципліни.
Важливою підвалиною самостійної Української Держави мала стати Церква. Симон Петлюра вважав її інтегральною частиною всього державного будівництва, моральним авторитетом, котрий зміцнить націю й державу. Для цього вона повинна здобути автокефалію й мати власного патріарха. "В майбутніх конфліктах з Москвою, - писав він, - внутрішнє міцна, ієрархічно дисциплінована українська церква може відограти велике позитивне значення у вислідах такої боротьби".
Не менш актуальними для сьогодення є погляди Симона Петлюри на роль державних лідерів. Вони, на його переконання, повинні володіти низкою моральних і ділових якостей, таких як: політична послідовність, витримка, здатність вийти поза межі мертвого доктринерства, відповідальність за доручену справу, творчий підхід до виконання покладених завдань, ґрунтовне знання техніки будівництва держави, політична далекозорість, уміння орієнтуватися в перипетіях політичного життя як українського так і міжнародного, почуття міри й такту, "а найпаче систематичної, невтомної, так званої "чорної", праці, до якої не кожен здатен". Дієздатність адміністративного апарату держави можуть забезпечити професіонали, а тому уважав Симон Петлюра, "прикликання до праці фахових досвідчених сил, хоч би закордонних, є потребою державного значення". Тому не дивно, що він звертав увагу українських дипломатів на те, аби вони уважно вивчали державний досвід країн, у яких перебували.
Державна діяльність Симона Петлюри припадала на складний для України період, коли доводилося збройно виборювати й захищати незалежність. Через те надзвичайно актуальним було питання її зовнішньополітичних пріоритетів, усвідомлення місця нашої країни в тогочасному світі. Реалізація цього плану тісно перепліталася з проблемою досягнення соборності українських земель, котрі в тогочасних умовах реалізувати було практично неможливо. Звідси й постав контраверсійний в оцінках українських політиків ініційований Симоном Петлюрою Варшавський договір 1920 р.
В останні роки життя Симон Петлюра, проаналізувавши набутий досвід, сформулював й основні засади зовнішньополітичної концепції незалежної Української Держави. Насамперед він звертав увагу на те, що Україна, коли хоче утвердитись у світі як незалежна країна, має брати до уваги ті держави, які виявляють зацікавлення в її існуванні. Очевидно, що це був європейський вектор зовнішньої політики. При цьому Симон Петлюра акцентував увагу на тому, що геополітичне розташування України "висуває перед українською політикою завдання шукати опертя на системі політичних зв’язків з тими державами, що мають певні інтереси на Чорному морі або в басейні його". Тому він не виключав можливості створення коаліції держав Балтійсько-Чорноморського регіону: України, Польщі, Латвії, Литви, Грузії, Азербайджану. Спробою реалізації цієї концепції було підписання 15 січня 1921 р. представниками УНР, Фінляндії, Естонії, Литви та Польщі військової конвенції, котра мала б гарантувати ці країни від імперських зазіхань Росії. Він не виключав можливості долучення до цієї коаліції Румунії й Туреччини. Наголошуючи на важливості дипломатичного чинника в утвердженні суверенної Української Держави, Симон Петлюра закликав ураховувати досвід 1917-1920 рр. "Коли українська нація не змогла зреалізувати свого державного ідеалу в 1917-1920 рр., то причиною цього явища було між іншим те, що в цей час українська політика не дописала українській стратегії, себто військова наша боротьба не мала належної допомоги з боку української політики... З цього досвіду ми повинні засвоїти науку для майбутнього: вона полягає в придбанню реальних симпатій серед впливових міжнародних чинників до ідеї Української держави".
Отже, Симон Петлюра сформулював концепцію державної структури України, фундаментальними засадами якої виступають самостійність, соборність, демократизм, верховенство права та європейські пріоритети в зовнішній політиці!

 

© Віктор ГОЛУБКО