Боротьба Русі-України проти хозарів

Як ми уже знаємо, Велика Скитія (Україна) простягалася від Дунаю до Азовського моря і Передкавказзя. Оскільки нашій землі здавна міг загрожувати ворожий рух по лінії Схід-Захід, або навпаки, принаймні один наш військовий форпост мав бути на Заході, а другий – на Сході. З давніх-давен на Балканах і в Подунав’ї проживали войовничі народи сінтії, фракійці, сівери. Власне вони й були західним військовим форпостом прадавньої України. Безумовно, це наша рідня, бо співпадають самоназви племен: на Заході – сінтії, фракійці, а на Дніпрі – кімери, сівери. А за свідченнями давніх авторів співпадали й мова та культура цих народів...

А вже пізніше, на зламі епох, бачимо на Дунаї останній праукраїнський форпост – войовничу країну Дакію. Як вказують прямі й дотичні факти, даки – це прямі нащадки своїх попередників – наших кімерів-сіверів. Слово "даки" – це те саме, що й санскритське "даси" (десять). Отже даки – це військова самоназва типу "десятисилі", хіба що слово "даки" прийшло до нас через грецьку і латину. Із цього боку дуже цікаве відоме ім’я царя даків – Декебал (Децебал). Тут частка "бал" (бала) означає сила, могуть, а частка "деке" (деце) – десять. Тобто ім’я царя Дакії однаково із самоназвою його войовничого народу – Десятисилий, Десятимогутній, Декебал-Децебал. Отже кімери – сівери і даки – даси – це наші рідні давньоукраїнці. А Дакія – це останній військовий форпост праукраїнства на Заході, який сторіччями стримував римську агресію.

А коли у Х-му ст. великий князь Святослав відвойовував придунайські землі, він намагався відтворити західний давньоукраїнський форпост, зруйнований у ІІ-му ст. римлянами. До речі, й сама римська латина – це раннє відгалуження нашої праукраїнської мови, бо в її основі мова й висока культура наших предків етрусків-расенів, як їх називають деякі античні автори. У етрусків жерці Бога Ора (Ра) називалися расин, тобто син Ра (Ора), звідси й наше русин. А охоронці Бога Ора (Ра) при храмах називалися расен, де частка "сен" означає сила, тобто сила Ра, охорона Ра (Ора). Іноземці не відчували мовної різниці й вважали, що самоназва етрусків – расени. А ми можемо додати, що вони іще й русини, наша рідня!

Та не менш важливий військовий форпост праукраїнства був і на Сході. Він називався Туран на честь наших воїнів, биків, турів. Туран стримував агресію ранніх іранців і фільтрував кочовиків та поверненців, які часом приходили на Україну – Русь. Це ті праукраїнські (орійські) племена, які не зігріли свого місця у мандрах і повернулися на терени України. Інколи вони перебували поміж чужих народів не одну сотню років. За цей час у них частково змінювалася мова, звичаї, навіть зовнішній вигляд. І для місцевих українців вони були майже чужинцями. Такими поверненцями були, наприклад, сармати, печеніги і тому подібні... Для них вільного місця на прабатьківщині вже не було, і вони починали шарпати Україну-Русь!

Східний праукраїнський форпост Туран був зруйнований, свого часу, кочовими племенами тюрків (тюкю), які й додали свіжої крові нашим східним сусідам хозарам. Хозари – це давня біда Русі-України. Власне поняття Хозарія складалося поступово, протягом сторічь, із відособлених рештків праукраїнців, індоіранців, іберійсько-кавказьких гурітів, фінно-угрів, тюрків, і наприкінці юдеїв. І під впливом юдеїв хозари прийняли юдаїзм в якості державної релігії. А в десятому сторіччі н.е. юдохозарський каган Йосиф в листі до одновірців, іспанських юдеїв, перелічує десять народів, які увійшли в хозарську спільноту. Майже половина із них не тюркські народи. Хоча в історіографії заведено вважати усіх хозарів тюрками. Тобто і в десятому сторіччі н.е. , перед своїм розгромом, хозари залишалися строкатою спільнотою, але вже під орудою тюрків і юдеїв. А звідки ж ця назва тюрки (турки)? Одна із прадавніх назв сучасних тюркських народів – "тюкю", "тюкюр". Коли предки тюрків прийшли в Центральну Азію, вони зіткнулися там із нашими праукраїнськими родичами – турами (Туран). Але поступово кочовики "тюкю" все-таки захопили форпост Туран, і під впливом нашої назви "тури" (могутні воїни), слово "тюкю" змінилося на "тюркю", "турки". І уже під цією назвою колишні "тюкю" стали відомі у світі. Що й досі вносить зайву плутанину в історичну термінологію.

А ось перша відома нам згадка про хозарів датується І тис. до Різдва Христового, коли про тюрків-тюкю ще ніхто й не чув. Ця найперша звістка про хозарів – вищезгаданий рукопис Войнича-Стойка або ж "Послання оріан хозарам", який розповідає, що приблизно три тисячі років тому хозари і наші предки коси, косаки були близькими сусідами. То хто ж вони, наші предки коси? В багатьох санскритських текстах (а ведійський санскрит – це варіант давньоукраїнської мови) зафіксоване ім’я "Госак" і військовий термін "госак", де частка "го" означає бик, тур, а "сак" означає дужий, сильний, могутній. До речі, санскрит називає скитів "шака", а взагалі індоіранці – "сака". Звідси виникла знайома нам назва "скит": сака-сакіта-скіта-скит. Тобто скити теж госаки. Де госак означає могутній як бик, богатир, герой. Бо поняття бик, тур невіддільне від військового стану, воно уособлює чоловічу снагу, відвагу, мужність. Порівняння воїна, богатиря, царя чи Бога з туром, биком звичайне явище в епосах і мітологіях багатьох народів і чи не в першу чергу й нашого українського праетносу. А те, що "госаки" й тисячі років тому носили на голові чуприну, "оселедець", який називався "коса", то назву "госак" поступово переіначили в "косак" (тобто воїн із косою-чуприною). А уже значно пізніше, коли тюрки заполонили наш орійський простір, вони переробили нашу військову назву на більш зрозумілу їм "козак" (вільна людина тюркською мовою). І під тюркським впливом ця назва заступила в українській мові наше "госак" – "косак".

Але 3000 років тому, ще до тюрків, в посланні косаків-косів хозарам йшлося про те, що наші східні сусіди хозари незаконно прийняли постриг на служіння Богу Ору, праукраїнському Богу Сонця. І таким чином хозари самовільно претендували на високе звання охоронців праукраїнських, рідновірських святинь, яке споконвіку належало військовому стану українства косакам-косам. І хозари збиралися незаконно охороняти Око Боже, воно ж місто Волі (це місто Бога на Землі). Судячи з послання хозари не входили в жоден із трьох вищих орійських станів, бо із самого початку це була суміш племен, які не мали права слугувати Богам нашим. По-друге, в назві "хозари" частка "хоз" в деяких прадавніх мовах, наприклад у вірменській, означає "свиня". Отже, як бачимо, праукраїнські госаки-косаки і за назвою могутні небесні бики, тури, а їх сусіди хозари за назвою свині, вепри. Як тут не згадати Кам’яну Могилу, де в її петрогліфах описане поділення релігії, вірувань на світлих, небесних місцевої традиції (небесні бики, тури), і темних пришлих (свині крижаного болота). Свиня, певно, виступала як архаїчна сакральна сутність, що походила від доісторичного родового тотему, пов’язаного з водою, морозом і північчю. Ці свині та інші чудовиська, що розвинулися з часом із цього демонічного образу, є своєрідними антиподами і супротивниками небесних Богів. Це протистояння – результат зіткнення двох традицій: більш ранній місцевій (небесні Боги) і більш пізній прибулій (чужинській, темній, демонічній). Таким чином Кам’яна Могила зберегла сліди зіткнення у прадавню епоху двох протилежних сакральних традицій, одна з яких вела свій родовід від Отця Небесного і Сонця (тобто солярно-небесного верху), а інша – від морських та підземних сил (тобто від водно-хтонічного, богоборчого низу). Отже в госаків-косаків і в хозарів були відмінні вірування і світогляд!

Тобто зазіхання хозарів на рідновірські святині сприймалося косаками як нечуване нахабство. Цілком ймовірно, що Око Боже (місто Волі) це, в загальному розумінні, відома Кам’яна Могила під Мелітополем, наша кам’яна книга, яка містить знання з історії, релігії, культури України і світу за 25 тис. років. Це єдиний подібний артефакт на нашій планеті, і саме він старанно замовчується. А зафіксоване в петрогліфах Кам’яної Могили протистояння між небесним сонячним верхом та підземним і водним низом буде згодом чітко простежуватися, протягом багатьох тисячоліть, практично у всіх системах вірувань на Землі. Зокрема і процес формування юдейського, давньоєврейського Єгови починався в темних колах богоборчого низу ( дракон-змія, цап, свині крижаного болота). А з часом, і при певних обставинах, відбулася і узурпація влади водно-хтонічними чудовиськами. Ці божества злого начала перебрали на себе усі благородні подвиги небесних богів. І злилися врешті-решт в суперечливий і темний образ юдейського бога-покровителя Єво-Ягве. А коли юдеї 3000 років тому окупували родючі землі Гуру-Ханаана і Єрусалим, то вони оголосили ці землі одвічно юдейськими. І декілька сторічь опановували чужу землю аж поки, у І-му ст., римляни не вигнали їх звідти. Здавалося, що римляни поновили справедливість, та краще б вони їх не виселяли з насидженого місця. І ось тоді певна частина цих безпритульних юдеїв опинилася у Передкавказзі, в якому здавна проживали і хозари. Майбутні духовні родичі нарешті зустрілися! І незабаром юдеї переконали хозарську еліту прийняти юдаїзм.

Взагалі юдаїзм це така закрита, суто національна релігія, яка відверто нехтує цілим світом і чужинцям там нічого шукати. Це єдиний випадок в історії, коли юдеї породичалися із чужим, багатолюдним народом. Тому ще й досі переважна більшість сучасних юдеїв, євреїв – нащадки хозарів... І уже, як новоутворені юдохозари, ця суміш крок за кроком пригноблювала Русь-Україну, аж поки великий князь Святослав не розгромив Юдохозарію. Та, на жаль, не остаточно... Після замовного вбивства князя Святослава на дніпровських порогах юдохозари знову захоплюють Україну-Русь. Бо у Х-му ст. князь Володимир, сам того не знаючі, очолів юдохозарську окупацію, знищуючі та виганяючі з Русі-України декілька мільйонів рідновірів. Прадавні храми було зруйновано, брахманів-волхвів і найвпливовіших вірних підступно вбито, а решту рідновірів силою заганяли хреститися. На той час це був нечуваний, жахливий погром. Русь-Україна стала малолюдною, залитою кров’ю! Літописи повідомляють про ті часи, що захисні фортеці ставлять вже під Києвом, мовляв, населення вибито печенігами і половцями. Саме тоді частина рідновірів утекла на землі майбутньої Московії. Ця подія і дала підставу московитам вважати, що вони теж руси. Хоча ані мовою, ані культурою ми тоді не були пов’язані, ми лише давні сусіди.

Утікачі-рідновіри заховували свою віру ще довгий час, а на землях власне України залишки рідної віри зберігалися у підпіллі ще до XVII-го ст. Але, це захоплення чужинцями необмеженої влади і знищення провідного стану брахманів-жерців, стали початком руйнування України-Русі. На жаль, тільки єдиний із наших керманичів князь Володимир Мономах спробував звільнитися від юдохозарства. Коли влітку 1113 р. князі України-Русі запрошували на київський трон Володимира Мономаха, вони прийняли одностайне рішення про вигнання усіх юдохозарів з Руської (української) землі за грабіжницький визиск і нищення люду. Було сказано: «Хай ідуть з усім награбованим, але назад більше не повертаються. Хто повернеться, буде убитий». І юдохозари пішли з великим зиском. І коли, після 30 років розквіту, не стало ані Мономаха, ані тих князів, юдохозари спокійно повернулись добивати Україну-Русь. Тоді ж, у ХІІ-му ст., сталося поділення юдохозарів: ті, що тікали з України до Польщі, стали юдеями-ашкеназі, новою багатолюдною хвилею юдейства, хоча юдейської крові там не було. А ті, що сховалися у майбутній Московії й в Поволжі, стали елітою московитів. І повстала Московія як оновлений Хозарський Каганат знову на рештках багатьох народів і племен. Тільки значно більших розмірів і небезпеки для України-Русі й світу.

Мабуть недаремно, свого часу, Адольф Гітлер вперто проривався на Сталінград, на низ Волги. Він мав знищити сакральний центр юдохозарства, який розташований у тому регіоні. Це підтверджує існування Хозарії як явища на тих самих землях, ще до приходу юдейських рабинів, але не менш 2000 років поспіль. Та й центр Золотої Орди був знову-таки на землі Хозарії. І тепер Україні не доводиться обирати поміж Москвою-Хозарією та духовною деградацією, що полонила тенетами країни Європи в межах так званого ЄС. Обидві ці споріднені колонізаторські загрози смертельні для українства і всього людства. Нам залишився двоєдиний шлях: очищення України від антилюдської інфекції й припинення експансії Москви-Хозарії.

 

© Андрій ЛОГВИНОВ