Останній бій УПА

Останній бій збройного підпілля України із совєцькиим військами відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 р. Тоді у запеклій битві в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим, націоналісти спробували востаннє змусити ґебістську наволоч згинути, але вийшло все не так, як хотілось...

В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КҐБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СССР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Мадярське національне повстання 1956 р.) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців. За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник - жінка - останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства. Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х рр. ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська) області.
Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 р. - спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо "Стефа" та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда "Чорний", "Петро", а з 1955 р. до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з села Боків Підгаєцького району. З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 р. та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області. В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: "В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні". Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, "посторонні" - цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!
Хутір Кубань - маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 р. совєцька влада перейменувала його на Малинівку), на п'ять-шість хат. Після Другої світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата. Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс "Кізлики", опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області. Зиму 1952-1953 рр. Пальчак та "Петро" зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.
До 1954 р. організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися. Тому восени 1954 р. за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові - так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб. Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби - Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.
Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав - родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років. Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно. До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 рр. разом із Михайлом Перегінцем "Білим", деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами. Криївка була викопана за п'ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів - Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 р., а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час. Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 р. Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації. Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали - переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у "Кізликах" є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв'язків із групою не шукали. До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам'ятний знак.
З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 рр. підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади. Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з'являлися. Тоді група ховалася у криївці. З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що - за спогадами жителів Малинівки - навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради - Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі. Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно "Іваном молодим" та "Іваном". Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань. На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах). Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена - у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває. З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались - в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі.
Зиму 1959-1960 рр. група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького. Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КҐБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 р., Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, "Тютьків", тобто Цюцьків.
Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 рр., Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 р. їм стало відомо, нібито КҐБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені "Петро", сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих. Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 р. більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися. Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 рр. до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КҐБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.
Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 р. Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та "Петром". При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому. Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 р. Петро Пасічний застрелив - швидше волею випадку - лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс. Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям. За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: "Стой! Кто идьот!". Група кинулась тікати, а "Петро" подумав, що це засідка на них. Іван Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, "Петро" вбив каґебіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали. На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів. Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.
За спогадами Ярослава Клюби, "Петро" обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців. Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з'явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак. Ярослав Клюба - двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині. Однак незабаром у стані алкогольного сп'яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно. Група вийшла з криївки 4 березня 1960 р., тобто занадто рано - в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно. Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 р., в Страсний Четвер, настала розв'язка - в Божиківський, Тростянецький та Слав'ятинський ліси наїхало багато війська.
Ось, як про це розповідає сама Марія Пальчак в інтерв'ю кореспонденту газети "Визвольний Шлях": "Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим. Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (німецького виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити. Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев'язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам'ятаю". Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 р. вона була опитана працівниками УКҐБ Тернопільської області.
Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук каґебістів пораненими, вони застрілилися. Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання. Так закінчився організований спротив совєцькій владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині. За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув'язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула - в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці совєцької влади.
Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 р., за яким було засуджено, зокрема і Пальчак Марії, знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами совєцької влади, підпільники стали з 1952 р. ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської області і шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.

 

© Друг БАНДЕРІВЕЦЬ