"Руська земля": перспективи подальших досліджень

У статті піднімається питання дослідження давньоруської епохи в сучасній історичній науці. Автор звертається до необхідності встановлення рубежів першого протидержавного утворення східних слов’ян "Руської землі" та розкриття основних характеристик населення, що проживало на його території.

Питання "откуда єсть пошла Русская земля", поставлене давньоруським літописцем на початку ХІІ ст., виявилося вічним. На нього пробували знайти відповідь ченці Києво-Печерського монастиря у ХІІ столітті, редактори локальних літописних зводів ХІІІ-XV ст., складачі великих історичних компіляцій і стислих навчальних посібників XVІ-XVІІ ст.ст., історики, текстологи й археологи ХІХ ст. і нашого часу. За майже 900 років наближення до істини отримані певні результати, але попереду ще немала робота, щоб багато з характеристик виникнення і розвитку Руської землі стали стабільними й загальновизнаними. З таким твердженням слід погодитись і шукати нових шляхів у справі поповнення недостатньої інформації для подальшого розгляду цїєї непростої і вельми важливої історичної проблеми.

Треба констатувати, що протягом тривалого часу саме походження назви "Русь" або "Руська земля" постійно викликає як досить емоційні, так і більш спокійні за своїм характером дискусії, а історіографія з цього приводу сягнула б обсягу не однієї монографії. На сьогодні вже існує більше двох десятків теорій стосовно регіону появи ідентичних назв "Русь" або "Руська земля" і кінця цьому процесу не видно. Щодо часу появи останнього терміна існує більш єдина думка: як свідчить "Повість минулих літ", це трапилося 852 р., коли в Константинополі - столиці Візантійської імперії (нині місті Стамбулі) - почав правити Михаїл. Але відносно недавно було зроблене поточнення цієї дати, на яке, мабуть, слід звернути увагу. Річ у тому, що згаданий імператор почав царювати не у 852 р., а дещо раніше - разом зі своєю матір’ю Феодорою 839 р. після смерті батька, який і зробив його своїм соправителем ще до цієї трагічної миті того ж року.

Михаїл ІІІ Ісавр був вінчаний на царство у віці близько чотирьох років. Якщо це так, то літописне повідомлення про початок "прозивання" Руської землі слід дещо удревнити, а тоді воно збігається із повідомленням про "Русь" у франкській хроніці ІХ ст. - у так званих Бертинських анналах. Нагадаємо, що в ній якраз під 839 р. сповіщається, що візантійський імператор Феофіл разом із власним посольством до франкського імператора Людовіка Побожного надіслав людей, котрі стверджували, що їх, тобто їхній народ, іменують "рос" (rhos), а їхній король має ім’я Хакан (chacanus). Він і надіслав посольство до Візантії, як вони стверджували, "задля дружби".

Та, на наш погляд, доцільно було б повернутися до подальшого й більш поглибленого розгляду ще одного цікавого й актуального, але недостатньо проаналізованого апекту порушеної проблеми "Руської землі" - її історично просторових меж на теренах Східної Європи та населення, яке в них проживало в кінці І-го - на початку ІІ тис. Але тут існує ще один, недостатньо висвітлений історичний нюанс: "У процесі розпаду Київської Русі пов’язана з нею широка концепція "Русі" або "Руської землі" поступово перестала відповідати інтересам частково або повністю самостійних князівств, що утворилися. На другу половину ХІІ ст. вже чітко ствердилося поняття "землі" як суверенного об’єднання ("Суздальська земля", "Смоленська земля", "Новгородська земля" та інші). Лише в одному випадку, а якраз у понятті "Руська земля", малося на увазі таке історично збережене явище, при якому в це об’єднання входило кілька компонентів: колишнє Київське князівство, Переяславське князівство і, мабуть, більша частина Чернігівського князівства. За територією своєю "Руська земля" знову помітно скоротилася, повернувшись певною мірою до давніх кордонів Середнього Подніпров’я". На нього теж слід звернути увагу і з’ясувати, наскільки справедливе таке твердження!

Адже за такою концепцією "Руська земля", що початково була зайнята полянами з центром у Києві, швидко розрослася в уявлення про обширну за своїми розмірами імперію, а потім, з часів її розпаду на окремі складові, поступово все більш звужувалася, повертаючись до уявлення про початкові її розміри. У другій половині ХІІ ст. "широка" концепція "Руської землі" існувала більшою мірою як історичний переказ, а "вузька" концепція - як звичайна політична реальність тих часів. Але це лише одна із гіпотез. Існують й інші, починаючи від того, що "Руська земля" - це власне Київщина, й закінчуючи думкою, що "Русь" - це територія більшої частини всього східноєвропейського регіону.

Та все ж слід відзначити: панівний погляд зводиться до того, що одне й друге значення використовувалися в епоху Київської Русі одночасово. Але прибічники цієї гіпотези, не пояснюючи причин такої ситуації, в основному різноманітні дані з цього приводу приводять підряд, не відслідковуючи той чи інший варіанти в кожному конкретному випадку. На наш погляд, цього робити не можна: відносно значна кількість дат, найменувань населених пунктів, природних орієнтирів (ріки, озера, місцини), котрі перелічуються вибірково на підтвердження думки того чи іншого дослідника, не дають змогу вибудовувати, хоча б у цілому, більш-менш зрозумілу систему. А тому слід всі ці деталі історичної мозаїки "розвести" в часі і просторі. Одночасово треба звернути увагу й на тісно пов’язану із вищенаведеними питаннями ще одну важливу тему, про яку писав ще Георгій Вернадський і яка практично не знайшла відображення в працях наступних поколінь науковців. Йдеться про історичну категорію, яку він назвав "місцерозвиттям" і охарактеризував таким чином: "Під місцерозвиттям людських спільнот ми розуміємо певне географічне середовище, котре накладає печать своїх особливостей на людське співіснування, що розвивається у цьому середовищі. Соціально-історичне середовище й географічна обстановка зливаються в певне єдине ціле, взаємно впливаючи один на одного. У різні історичні періоди й за різних рівнів культури людських спільнот різна сукупність соціально-історичних та географічних ознак створюють різні місцерозвиття в межах однієї й тієї ж географічної території".

Повною мірою це стосується і глобальних процесів у середовищі східних слов’ян кінця І - початку ІІ тис. Звертаючись до початкового етапу в історії Київської Русі, можна погодитися з твердженням про основну особливість політичної системи нового державного утворення, котра виявлялася в тому, що його функції виконувалися, головним чином, військовою організацією, у східнослов’янському варіанті - князівською дружиною. Саме вона створювала органи управління центральної великокнязівської влади та виконувала чисто військові функції (збирання додаткового продукту та його перерозподіл, частково через контроль над зовнішньою торгівлею; підпорядкування нових земель та їхня інтеграція в державну систему; охорона території, на яку поширюється центральна влада; організація походів на сусідів). Пізніше ці функції розширювалися, модернізувалися, що знайшло відображення в політичній історії країни, соціально-політичних відносинах на Русі. Але: "Приступаючи до вивчення утворення території давньоруської держави, необхідно поставити дві проблеми: насамперед, проблему вивчення території тієї держави, котра склалася на півдні, в Середньому Подніпров’ї, до утворення "імперії" Олега й Ігоря, або Київської держави; необхідно тому переглянути проблему "Руської землі", тому що цей термін ("Руська земля", "Русь"), котрий отримав загальноруське значення, спочатку стосувався території південноруської землі. Древня держава Середнього Подніпров’я, яка називалася "Руською землею", увійшла до складу Київської держави початково як територіальне й політичне панівне ядро... Окрім того, слід поставити проблему вивчення проблеми росту окремих "земель", на котрі поширювалося панування "Руської землі" на чолі з Києвом і котрі увійшли до складу Київської держави".

Цю проблему слід розглядати лише в контексті існування "Руської землі" в певному східноєвропейському регіоні. Об’єктивними причинами для цього стала й велика кількість нагромадженої на сьогодні інформації, а також наявність цілого ряду праць, у яких це питання розглядалося спеціально. Тут же лише наведемо погляд ще одного авторитетного фахівця: "У процесі аналізу неясних і часом суперечливих джерел історик має виходити з аксіоми нерівномірності історичного розвитку, котра в нашому випадку виявляється чітко та контрастно. Ми зобов’язані ставитися з великою підозрою і недовірою до тих джерел, котрі будуть подавати Північ як місце зародження руської державності, і мусимо з’ясуватити причини такої явної тенденційності".

Для розв’язання територіальної проблеми "широкої" чи "вузької" Русі в нас існують дві групи джерел: свідчення давньоруських літописів та археологічні матеріали (кількість останніх суттєво збільшується практично кожного року). А під час розгляду проблеми вивчення тогочасного люду на конкретних територіях слід залучити й дані антропології та мовознавства. Стосовно іноземних джерел, у контексті порушеного тут питання, то найбільш цінним є повідомлення візантійського імператора Констянтина Багрянородкого, який в середині Х ст., а точніше між 948 та 952 рр., повідомляв: "Та буде відомо, що моноксіли, котрі приходять із зовнішньої Росії до Константинополя, являються одні із Немогарда, в якому сидів Сфендослав, син Інгора, архонта Росії, а інші з фортеці Мілініскі, із Теліуци, Чернігогі, і з Вусеграда. Тож, усі вони спускаються рікою Дніпро та сходяться у фортеці Кіоава, що зветься Самватас".

В цьому уривку, окрім Новгорода і Києва, де сиділи відповідно Святослав та його батько Ігор, згадуються такі міста, як Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород. Цілком логічно, що під "Зовнішньою Росією" тут розуміється Північна Русь з кордоном десь між Новгородом і Смоленськом. А власне Русь окреслювалася, вірогідно, територією, де збиралося київським великим князем "полюддя". Таким чином, якщо звернутися до названих у візантійському трактаті містам, то Руссю у вузькому значенні слова слід вважати, згідно з Константином, Київську, Чернігівську й Переяславську землі, тобто територію Середнього Подніпров’я. Усі інші іноземні джерела про Русь у географічному плані повідомляють більш розмито та в загальних рисах, і в контексті цієї праці використовуватися не будуть.

Ситуація суттєво відрізняється при розгляді вітчизнятих письмових джерел. Практично всі літописи у своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повісті минулих літ" з її широким загальноруським охопленням історичних явищ і подій. Але слід пам’ятати, що: "Повість минулих літ" - це звід, що створювався протязгом більш ніж півстоліття, при цьому в кількох літературних центрах і багатьма літописцями. У цьому літописному зводі отримали своє відображення ідеології різних класів і політичні концепції кількох феодальних центрів". Близько середини ХІІ ст. спостерігається розгалудження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стала місцева історія. Одними із найдавніших літописних зводів, в яких широко представлено південноруське літописання Х-ХІІІ ст., є Лаврентіївський, Іпатієвський і Радзивіловський. Із них Іпатієвський найбільш повно відображає події в Південній та Південно-Західній Русі, а два інші з вищеназваних досить близькі за змістом. До Лаврентієвського літопису ввійшли "Повість минулих літ" у редакції початку ХІІ ст., "Повчання Мономаха" і його послання до Олега Святославича, а також хроніка подій Північно-Східної Русі. Радзивіловський найбільш відомий своїми мініатюрами, а Іпатієвський складається з "Повісті минулих літ", її продовження до 1200 р. та Галицько-Волинського зводу за ХІІІ ст. Їх і необхідно в основному використовувати при розгляді порушеної проблеми. Але для порівняння також використовувати й північноруські матеріали. Новгородська літописна традиція давньоруського періоду збереглася у кількох списках. Найдавніший з них, як, до речі, і з усіх інших літописів, є Синодальний список, що дістав назву "Новгородського першого літопису старшого ізводу". Крім Синодального списку, який починається з 1016 р., відомий також Комісійний список, що охоплює період від 854 р. до 1447 р. У наукову літературу він увійшов під назвою "Новгородського першого літопису молодшого ізводу".

Звичайно, без досліджень попередників аналіз повідомлень з територіального поточнення меж "Руської землі" у широкому і вузькому значеннях (та ще й за різними списками) для одного конкретного дослідження є практично неможливим. Не говорячи вже про порівняльний аналіз цих даних. На наше щастя, географічні показники вже були опубліковані у різних виданнях і в різний час. А це дозволяє потім перейти безпосередньо до слідуючого етапу вивчення даної теми. Усю необхідну літописну інформацію з приводу "Руської землі"/"Русі" слід проаналізувати в порівняльному плані. Адже висвітлення подій за роками й територіями - це той метод, який успішно використовували автори ще в давньоруські часи. Для більш конкретного розуміння проблеми "широкої" та "вузької" концепцій наявні матеріали треба зконцентрувати у двох основних блоках. Окрім того, використати за необхідності й інформацію з інших письмових джерел, розробки попередників. Подальший намрямок цієї праці вбачається у встановленні самих рубежів "Руської землі", розкритті основних характеристик населення, яке проживало на цій території. Якраз тут без археологічних, антропологічних та мовознавчих матеріалів обійтися ніяк не можна. І останнє. Поштовхом для постановки цієї важливої теми досліджень давньоруської епохи на сучасному етапі стала праця Арсенія Насонова "Русская земля" и образование территории древнерусского государства", котра вийшла вже в далекому 1951 р., але зберігає своє значення і нині.

 

© Олександр МОЦЯ