Чи легко бути християнином сьогодні?

Багатьом з нас, напевне, доводилося стикатися з нав'язливою в колах противників християнства думкою, що це релігія непрогресивна і суперечить прегненням більшості плисти за течією. Якщо взяти для розгляду конкретно нашу країну, то, згідно з офіційною статистикою, більша частина населення (щодо її прогресивності, свідомості та інших якостей ніяких даних, природно, немає і бути не може!) дійсно сповідує православ'я (за різними опитуваннями кількість вірян в межах 75-85%). На ці відсотки, мабуть, і орієнтуються юні та не дуже борці з сірим натовпом...

Однак нам відомо, що для того, щоб бути християнином, недостатньо просто вважати себе таким. Християнин повинен бути членом Церкви, це практично визначення поняття, і ось з цим у наших співвітчизників справи набагато гірші. Адже беруть участь в Таїнствах, вдумливо читають Євангеліє, дотримуються усіх Постів – лише 10-15% громадян. Якщо ж додати до статистики ще й особистий досвід, думаю, багато братів і сестри погодяться, що зустріти однодумця в будь-якому колективі – велика рідкість, і дуже велика ймовірність того, що у Вашому класі, спільноті, на роботі, а іноді навіть в сім'ї, Ви періодично будете відчувати себе білою вороною. І благо якщо навколишні будуть просто байдужі: "Вір у що хочеш, тільки нас не змушуй!". Живучи за іншими, ніж світський вимір, принципам, нам рано чи пізно доводиться стикатися з ситуаціями, коли наша думка і бажання підуть всупереч з думками та бажаннями навколишніх, що часом стоять вище нас за статусом і посадою. Наслідки у цього можуть бути різні: від невеликого непорозуміння до, наприклад, втрати кар'єри...

Загалом, життя за Євангелієм гарантовано створить Вам складнощі у відносинах з навколишнімі людьми. І не тільки з ними. Головний наш противник в справі порятунку – ми самі. Точніше, те, що ми вважаємо собою. Адже початкова людина – подоба Бога, наділена розумом, волею, творчим началом і покликана до досконалості. Однак гріхопадіння зашкодило і розуму, і почуттям, і волі людини. Ба навіть після відновлення людської природи жертвою Ісуса Христа, в кожному з нас продовжує жити звичка злотворіння. Гріховні звички – пристрасті, міцно сидять в душі кожній без винятку людині, пов'язують її, роблять зацикленою на чому завгодно, тільки не на Богові та спасінні. У популярній культурі вони відомі під ім'ям семи смертних гріхів. Проте мало хто розуміє, чому, наприклад, одні гріхи смертні, а інші ні, та що це взагалі таке. Насправді в християнському вченні смертним можна назвати будь-який невисповіданий гріх, бо такий веде до загибелі душі. Смертні гріхи для християнина такі: єресь, розкол, богохульство, відступництво, чари, відчай, самогубство, розпуста, перелюб, протиприродні блудні гріхи, кровозмішення, пияцтво, святотатство, людиновбивство, крадіжка і всяка жорстока, нелюдська образа.

У всякому разі, пристрасть не є тим самим, чим наспавді є гріх. Бо ж пристрасть  це стан душі, а гріх – свідомий вчинок, в якому він проявляється. І в боротьбі з цим станом проходить більша частина життя будь-якого християнина. У боротьбі з тим, що нам подобається, з тим, чого хочеться. Тому що хочеться, якщо бути чесними із самими собою, всім і всього. Всім нам хочеться, наприклад, поїсти та випити зайвого, отримати заслужену увагу й похвалу або одразу відповісти на образу образою. Більшість з нас не любить працювати, але любить відпочивати та в цілому бажає спокійного, комфортного та ситого життя. Багатьом важко даються домашні молитви та церковні служби, пости. Відверто маємо сказати самим собі: нам заважає лінь, втома, зайнятість, неуважність розуму... Хтось знаходить для себе виправдання, щоб бути слабким, а в особливо запущених випадках і зовсім залишити боротьбу. Хтось знаходить в собі сили знову підніматися після кожного падіння. Здається, ніби християнське життя  це суцільне самокатування, і не дуже зрозуміло, навіщо деякі люди добровільно на це підписуються. А може просто вони не шукають легких шляхів і готові жертвувати своїми бажаннями заради чогось, що знаходять більш значущим?!

У цій боротьбі відбувається протистояння розуму і серця (під серцем тут розуміємо чуттєву частину душі). Розумом ми приймаємо вчення Ісуса Христа. Внаслідок будь-яких висновків і логіки або власного практичного досвіду, кожен своїм шляхом, не важливо, в даному випадку як, але ми вирішили, що ось вона  істина, в порівнянні з якою незначні всі наші думки та бажання. Серце ж, заповнене нажитими з роками пристрастями, вперто не хоче підлаштовуватися під новий порядок. На побутовому рівні це можна порівняти зі спробами, наприклад, кинути парити або їсти багато солодкого, тільки звички тут набагато тонші та складніші. Розум, природно, теж не відразу приймає таке незвичне життя і створює стільки зайвих проблем вчення, і багато відсіваються вже на цьому етапі. Якщо знову провести побутову аналогію, можна сказати, що тут діє логіка, схожа з логікою малолітньої дитини, яка щиро не розуміє, чому не можна їсти багато морозива, якщо воно смачне. З цієї точки зору християни, звичайно, займаються чистим мазохізмом невідомо навіщо. Ті ж, хто дотримується постів не перший рік і хоча б намагаються дотримуватись більшості завітів, крім власне обмеження в їжі, могли відчувати, що після закінчення "голодних днів" відчувається не тільки тілесна легкість, а й чистота розуму. Так діється і з усім іншим.

На жаль, тільки з часом приходить розуміння, що всі наші мирські звички, бажання, прихильності  насправді приносять нам більше страждання, ніж насолоди, і що потрібно нам насправді щось інше. Всі вони суть спроби заповнити порожнечу душі, яка утворилася через її відрив від справжнього джерела всякого блаженства  Бога. Шлях до нього  тяжка і невпинна праця, на яку наважуються лише деякі, і не у всіх вистачає терпіння пройти цей шлях до кінця.

 

© Юлія КИРИЛЛІНА