Антропоморфізм

Модерна наука, неприхильна Богові, не знає ніякого іншого мудрішого слова про Бога, як слово "антропоморфізм", себто уявлювання Первопричини світа на зразок людських форм життя-буття. Таким способом модерна наука має вповні вільні руки супроти Бога: вона може твердити, що взагалі Бога нема, або що він є, та ми нічого не можемо знати про нього, бо ніби всякі наші поняття про Бога це тільки антропоморфізми, без обєктивної вартости.

Дійсно це наймудріше і найсильніше слово атеїстів, але воно враз найнемудріше і найнемічніше. Воно таке, як козир у картах: у видуманій грі він найсильніший, та в дійсному житті він - ніщо. Певно, що це антропоморфізм, коли наші вчені предки уявляли собі сім небесних сфер, а кожну з них ніби обертає один з ангелів; або коли простолюддя уявляє собі Бога як чоловіка, що сидить на небесному престолі. Але чи це антропоморфізм, що ми в безупинній кореспонденції з Богом? що молимося до нього, а він про це знає й на це зважає; що грішимо, а він це бачить і судить... Атеїсти кажуть: Так, це тільки антропоморфізм. Та на це вони не можуть дати ніякого доказу, це тільки їх "умовлена гра".

Іммануїл Кант навчав, що зовнішній світ істнує, та ми не можемо пізнати жодної його прикмети, бо ніби в нашому пізнанні ген усе наскрізь антропоморфічне, субективне. Невже цей максимальний антропоморфізм оправданий? Ми бачили, що Іммануїл Кант уповні даремно покинув обєктивістичне становище, а перекинувся на субективістичне. Від чого хотів втекти, від того не втік, бо розділ між "поняттям" і його "предметом", чито між внутрішньою свідомістю і зовнішнім світом мусить бути задержаний також на субєктивістичному становищі. Предмет поняття завсіди лежить зовні того поняття. Отже це аж смішно, щоб заперечувати можливість пізнання зовнішніх предметів, чито взагалі зовнішнього світа.

У свою чергу Рене Декарт підносить, що можна собі подумати, що нашим творцем є якась злобна істота, котра нас так сотворила, що ми в усьому помиляємося. Це ми справді можемо собі подумати (бо подумати собі можемо всякі абсурди), але поважно це брати ніяк не можемо (ані Рене Декарт не брав це поважно). Авжеж буття не може само зі себе глузувати, не може само себе обманювати, бо мусіло би розпастися. Рене Декарт на іншому місці і сам покликується на "veracitas Dei" (правдомовність, правдолюбивість Бога).

Пізнання є спеціальним процесом у діянні одної істоти на другу. Невже одна істота діє на другу так, що друга зовсім нічого не дізнає (не відбирає, не приймає)? Тоді не було би ніякого діяння між речами світа, а тоді ціле буття було би розсипане, неповязане з собою, нездібне істнувати. Отже тому, що всяке діяння є правдиве, наше пізнання (як спеціяльне діяння) також мусить бути правдиве - хіба що наш розум, як свобідний чинник у процесі пізнання, зле сполучить чи розлучить деякі поняття. Як машина сама зі себе наставлена на свою працю, так наш природний "апарат пізнання" з природи наставлений на те, щоб пізнати правду. А як невправлений машиніст може звихнути працю машини, подібно наш розум, коли далі сягає, ніж покищо може, або коли піддається чуттю, не схоплює правди - розминається з природним своїм призначенням.

Фізика відкрила, що наші змислові зображення (краска, звук, тепло, солодкість...) мають тільки анальоґічну вартість. У зовнішньому світі зелена краска не є "зеленою краскою", тільки спеціяльним дроганням світляної енерґії. Отже наші змислові зображення, як такі, є тільки субєктивними станами нашої свідомости. Всетаки вони мають також обєктивну вартість, бо при їх помочі схоплюємо систему різниць, яка заходить у зовнішньому світі.

"Пізнати", каже Леонардо да Вінчі, "це дорівняти". Якжеж могло би наше око числити в кожній секунді ті біоліони дрогань, що їх робить світляна енерґія? Наш розум цьому дає раду в якійсь дивній скороченій формі. А око робить із цього собі питому форму - краску, свій символ. Коли можемо пізнати зовнішній світ, то чому тільки Бога ми не могли би пізнати? Хіба тільки тому, що божа природа перевищує всяку сотворену природу. Та невже дрогання світляної енерґії не перевищують спроможність нашого зорового змислу? А все таки око схоплює те, що діється у світі світла. Де не можемо предметові безпосередньо дорівняти, там ми здані на анальоґії...

Христіянська теольоґія признає, що всі наші поняття про Бога це тільки анальоґії. Алеж ці анальоґії мають також обєктивну вартість, як наші змислові зображення у відношенні до зовнішнього світа. Навіть найгрубші антропоморфізми про Бога це анальоґії, що мають також реальну вартість. При помочі тих антропоморфізмів людина знає, чого хоче від Бога, а Бог знає, чого людина хоче і чого вона варта. Антропоморфізми це символи кореспонденції між людиною й Богом. Звернім увагу на те, що людина у своїй кореспонденції з іншими людьми також здана на символи, бо безпосередньо ніяк не можна виявити своїх думок. Слово (збір звуків) і письмо - які вони далекі своєю формою від думки, а як докладно вони можуть виражати думку!

Святе Письмо зовсім свобідно висловлюється про Бога, що Бог "гнівається", "жалує", "радується", "любить"... Людина, дозріваючи духом, визволюється від грубих антропоморфізмів. Та коли хочемо зовсім позбутися їх, попадаємо в стан неповоротности супроти Бога. Боячися приписувати Богові наші внутрішні стани, стягаємо боже внутрішнє життя на одну точку - мертву, нерухливу. Так простолюдин уявляє собі царя чи короля, що ніби він завсіди сидить на престолі, наче намальований образ. А яке це далеке від дійсности! Думаю, що зовсім сміло можемо приписувати Богові всі стани нашого внутрішнього життя, оскільки вони не поменшують буття (як забуття, спання, гріх...). Це будуть тільки анальоґії, та не без обєктивного значіння, бо боже життя безконечно зложене, хоч воно враз "simplex".

Людська душа без сумніву є "образом і подобою" Бога. А людське тіло? Чому воно має саме таку форму, яку має? Справді таку квестію ми могли би поставити, колиб людське тіло мало якунебудь іншу форму. Але це тільки гіпотетичні можливості, а форма людського тіла це факт. Чи всі інші розумні тілесні істоти, якщо вони істнують ще десь у всесвіті, мають таку саму форму тіла, як ми? Розуміємо, форму людського тіла у відношенні до всіх інших звірячих земських форм. Вона є завершенням цілого земського творива, централею, в котрій сходяться всі шляхи земських орґанічних форм. Але яку анальоґію вона творить у відношенні до Бога? Певно, що Бог не має очей, уст, рук, ніг, бо він є духом. Одначе чисті духи також мусять мати якийсь "вигляд", бо видження належить власне до духового світа (душа це той субєкт, що бачить, чує, а матеріяльні чинники тут є тільки посередниками). Отже який вигляд має Бог?

Ми собі уявляємо Бога то на зразок огню, то на зразок хмари - але чи форма людського тіла не є більш вимовною анальоґією для божого "вигляду"? По христіянській вірі Божий Син, коли воплотився, прийняв саме людське тіло - очевидно тому, що воно з божою природою найбільше споріднене. Це слідує також із того, що всяка душа сама собі витворює тіло, і то собі відповідне. Колиж людська душа, "образ і подоба" Бога, витворює собі саме таку форму, яку людське тіло має, то видно, що власне така форма в тілесному світі є найкращою анальоґією до Бога. На чому ця анальоґія основується, це мабуть ніколи не відгадаємо в земському житті. Але люди не дуже грішать, коли уявляють собі і малюють Бога як людину.

 

© Гавриїл КОСТЕЛЬНИК