Міф про целібат і педофілію священиків

Навряд чи серед римо-католицького священства педофілів більше, ніж серед одруженого священства східних Церков. Так само серед священиків загалом педофілів навряд чи більше, ніж, скажімо, серед електриків, програмістів, сантехніків, слюсарів, ядерних фізиків... Але ЗМІ полюбляють з особливим розмахом говорити про випадки педофілії серед римо-католицьких священиків-целібатів, і відповідний образ уже встиг стати "загальним місцем" у масовій свідомості.

Відтак сформувався стереотип про якийсь "очевидний" взаємозв'язок між целібатом і педофілією. Цей образ полюбляють експлуатувати три групи: 1) противники християнства як такого, яким зручно апелювати до ганебних випадків поведінки католицьких священиків, вказуючи перш за все на "лицемірство" Церкви (Ай-ай-ай! Засуджують аборти, не дозволяють розлучень, принципово відкидають контрацепцію, вдають із себе святош, а самі он що роблять!); 2) християни-некатолики, які хочуть чимось дошкулити Католицькій Церкві; 3) самі католики, яким "свербить" щось постійно реформувати (у цьому випадку — змусити Церкву відмовитися від практики обов'язкового целібату серед латинського духовенства).

Теза про взаємозв'язок між целібатом і педофілією є слабкою передусім із точки зору логіки. В основі шлюбу лежить природний статевий потяг  потяг чоловіка репродуктивного віку до жінки репродуктивного віку. Саме на тамування такого потягу і спрямований шлюб: отож, якщо якогось чоловіка в силу психічних чи духовних проблем тягне до хлопчиків чи дівчаток пре- чи ранньопубертатного віку, то життя у шлюбі навряд чи йому зарадить; адже, повторюся, сексуальне співжиття із дружиною спрямоване на реалізацію природного потягу, натомість згаданий чоловік має протиприродний потяг (чимало відомих маніяків-педофілів були одруженими і мали власних дітей!).

Реалізація природного потягу не заважала їм мати педофільний і гомосексуальний потяг, потяг до насильства, некрофільний потяг, потяг до канібалізму тощо. Можна, щоправда, припустити, що в деяких випадках стриманість від природного потягу може стимулювати появу протиприродного. Але наскільки очевидним є такий перехід, які механізми цього переходу?

Звісно, можна поставити питання самим критикам целібату. По-перше, чи відчували вони педофільний потяг у юності, коли були ще незайманими; по-друге, чи відчувають вони педофільний потяг, коли тривалий час не бачать дружини / живуть у стриманості з огляду на інші причини; по-третє, якою має бути тривалість стриманості, аби виник педофільний чи будь-який інший перверзійний потяг? Імовірно, у деяких випадках стриманість справді може провокувати появу неприродного потягу, але так само у деяких випадках її може провокувати якраз нестриманість, тобто про якусь закономірність говорити не можна.

Найперше, що провокує целібат,  це природну розпусту (тобто природні статеві відносини поза шлюбом), але провокувати не означає змушувати. Подібним чином одружений стан провокує подружні зради, та від цього він не стає чимось етично злим. Священик, який живе у целібаті, у якомусь сенсі навіть більш убезпечений від розпусти, аніж одружений чоловік  від подружньої зради.

Наголосимо, що сексуальне життя у подружжі має свою динаміку, окремі етапи якої можуть штовхати чоловіка (і жінку) "наліво". Регулярність статевого життя може робити проблемною вимушену стриманість (наприклад під час тривалого відрядження, перебування на фронті тощо). Натомість священик-целібат живе, так би мовити, "у звичному режимі".

Наостанок  декілька слів про те, навіщо взагалі потрібний целібат. Перш за все варто зазначити, обов'язковий целібат — це не якась догма віри, а практика, впроваджена владою Церкви, це щось подібне, скажімо, до переліку, тривалості й характеру постів: Церква може установлювати, посилювати, послаблювати або ж узагалі скасовувати пости з огляду на душпастирські міркування. Так само і з целібатом: будь-якого дня Церква може відмінити обов'язковий целібат, а може навпаки зробити його обов'язковим там, де поки що існує одружене священство.

Із сакраментальної точки зору шлюб не є перешкодою для священства. Про це чітко говорять тексти Святого Письма і досвід ранньої Церкви. Натомість на користь целібату свідчать практичні міркування, передусім ті, на які вказував ще апостол Павло: "Неодружений чоловік дбає про Господнє, тобто як догодити Богу. Одружений дбає про життєві справи — як догодити жінці. Отже, він на роздоріжжі — як догодити Богові та дружині" (Коринт. 1, 7:32-34).

Звісно, є чимало гідних одружених священиків, у тому числі з місіонерським запалом. Натомість серед целібатів є нероби й особи, позбавлені священичої харизми. Але назагал відсутність дружини і дітей  це обставина, яка суттєво допомагає зосередитися на виконанні душпастиських обов'язків.

Нарешті, один із найкращих аргументів на користь обов'язкового целібату свого часу висловив блажений Григорій Хомишин: "Обов'язковий целібат дозволяє очистити Церкву від "випадкових" священиків  тих, які шукають у священстві не служіння і самопожертви, а вигоди і комфортного життя". У часи Хомишина ця проблема була дуже суттєвою. Існували цілі священичі династії, юнаки йшли до семінарії без покликання просто тому, що хотіли мати безпроблемне існування, яке вели їхні батьки, дехто сприймав священство просто як соціальний ліфт.

Обов'язковий целібат не дає стовідсоткової гарантії, що подібні люди не отримають священичого сану. Одначе він усе ж виконує функції фільтра, адже вимагає від кандидата на священство певної жертви. У цьому його величезна актуальність з огляду на вимоги, які до священиків ставить нинішній час.

 

© Друг "КАТОЛИК"