Маємо зберегти живою й активною культуру християнства

Культура християнства, що її сотворив самопосвятою Спаситель людства, Син Божий Ісус Христос, що дався розіп’яти Себе на хресті, утверджуючи найбільшу Заповідь Божу — любов. Любов не абстрактну, але любов до кожної людини. Ось ця культура християнства, що виростала з твердих і непохитних основ і розвивалась на міцних, незмінних основах, стала одинокою запорукою гармонійного розвитку людини, родини, людства.

Культура християнства, яка у своєму осягу не має обмежень, не має кінця, давала, дає і буде давати людині, якщо вона, себто людина, бажатиме її добровільно, непримушено прийняти, ясну ціль життя та душевну насолоду, що буде людину робити повноцінною і щасливою. Культура християнства охоплює незаперечні творчі вартості, якими є для людини любов і справедливість. Без цих незаперечних вартостей людина не може бути щасливою, вона буде, навіть підсвідомо, противитись, бунтуватись, шукаючи цих вартостей. Ісус Христос, як надприродна Сила, як Бог, Творець і Вседержитель всесвіту, дав всецілісну, схоплюючу розв’язку для людини, родини, людства, необмежену часово і в просторі, себто тільки до якоїсь частини земної кулі, але для цілого всесвіту й для всіх віків. Ми ж знаємо з історії Церкви й також в загальному з всесвітньої історії, що на протязі того часу, відколи народилась культура християнства, були сили, які намагались заперечити культуру християнства, заперечити вчення Христа і на місце Христа, на місце культури християнства ставили себе, ставили свої безконечні «ізми».

Чим ці спроби кінчались, не доводиться тут навіть згадувати, бо культура християнства, Христове неперевершене і незмінне вчення збереглось по наші дні, це значить майже дві тисячі років. І ось ми сьогодні є безпосередніми свідками, як на наших очах повністю зазнає краху найбільший ворог культури християнства, комуністичний атеїзм, який на протязі понад сімдесят років свого панування, здавалось нескінченного панування, безпощадно нищив, затирав всіма засобами сліди культури християнства. На знищених місцях, де зберігалась, росла і розвивалась культура християнства, комуністичний атеїзм ставив своїх ідолів — Сталіна і Леніна. Перший — Сталін майже вже повністю зник, а божка Леніна, якого нараховується 56 тисяч пам’ятників, також поволі зникають. Ми бачимо, як безповоротно кінчає своє панування атеїстичний комунізм, який намагався знищити культуру християнства, але ось ця культура християнства переможно збереглась у серцях віруючих християн.

Цю культуру християнства подиву гідно зберегла наша Українська Католицька Церква в Україні (тут мова про УГКЦ), що була поставлена поза букву закону, але вона діяла безперервно у підпіллі. Її, себто Церкви, а точніше Божого Люду, силою були: сильна віра, надія і любов. В ці найбільш люті часи наша Помісна Українська Католицька Церква, її вірні, священники та владики користувались цією культурою християнства. Треба справді подивляти, що на протязі так жорстокого переслідування вірних Української Католицької Церкви не було випадку зі сторони переслідуваних убивств, атентатів на комуністичних атеїстів, не було вживано сили. Варто над цим застановитись. Ми тільки чули вияви існування нашої Церкви. Отже, не було збройних спроб побороти комуністичний атеїзм. Ми бачимо, що ось цей комуністичний мотлох, озброєний по зуби найбільше модерною зброєю, поступово відступає перед культурою християнства.

Ми бачимо, як на згарищі, чи цвинтарищі комуністичного атеїзму виросли нові Церкви, іншими словами, одна і та ж Христова Церква, тільки з різними прикметниками. І при тому завважується сумне явище, що в часи жорстокого переслідування нашої Церкви ми могли додержуватись культури християнства, а вона спирається на любові й справедливості, а сьогодні ми про ці прикмети забуваємо. Це ми завважуємо не тільки на Україні, а зокрема на її західних землях, але також і у Польщі. Ми в цих критичних моментах нашої конфесійної зрізничкованости не можемо спромогтись до затримання Христового вчення — «Люби ближнього твого, як себе самого», навіть, як він є твій ворог. Це не легко, але до цього треба змагати. Під тим оглядом ми все мусимо спиратись на культурі християнства, а вона була, є і залишиться незмінною.

Якщо наша Українська Католицька Церква і її вірні могли затримати на такому високому рівні культуру християнства на протязі майже півстоліття жорстокого переслідування, то напевно цю культуру християнства, що проповідує любов, а не ненависть, можна затримати сьогодні, у час напруженої конфесійної зрізничкованости. Правда, болючим є, коли наше пограбоване сьогодні не повертають і для цього треба мати християнський підхід і зрозуміння. Також болючим є, коли сьогодні цивільна влада спочатку дозволяє Патріярхові Мирославові-Іванові відправити торжественну Службу Божу у соборі Св. Софії у Києві, а пізніше змінює місце відправи на храм св. Андрія, а християни православного віровизнання під юрисдикцією Московського Патріярха Митрополита Філарета, який ще донедавна заперечував існування Української Греко-Католицької Церкви, демонстрували та не допустили українців-католиків відправити св. Літургію у храмі св. Андрія. Це було не менше болючим, бо ж це зробили ті, що сповідують того ж самого Ісуса Христа, який з любови до нас життя своє віддав. Те, що вони чинили, не було у дусі християнства. Але треба також сказати, що з погляду християнства не було у дусі цієї самої культури християнства, коли московського Патріярха Алєксія II не допускали до собору Святої Софії.

Маємо також проблеми на церковному відтинку в Польщі. Без сумніву, ми від християн, польських католиків, сподівались більше зрозуміння. Не можна сказати, що ми цього зрозуміння в останньому десятилітті, як також перед тим, не мали. Воно було в першу чергу серед польської ієрархії. Під тим оглядом Примас Польщі Юзеф Ґлемп виявився на висоті. Згадаймо наші святкування тисячоліття хрещення Руси-України. Ми знайшли зрозуміння серед частини польських інтелектуалістів, які мали відвагу практично застосувати культуру християнства. Сьогодні з приводу болючого випадку у Перемишлі намагаємось того всього не бачити й все забути.

До речі, всі знають, і поляки, і українці, що церква, за яку точиться суперечка між самими поляками, що це була правно і законно українська церква. Польська ієрархія на чолі з кардиналом Юзефом Ґлемпом і Папа Іван-Павло II доручили цю церкву повернути їх законним власникам на користування на п’ять років, чи це є розв’язка? Проти цієї пропозиції поставилась вулиця? Чи нам, українцям, треба в це втручатись? Напевно ні! Польська вулиця показала свій низький рівень культури християнства. Українці у Польщі багато і довго терпіли, не вживаючи сили поволі й поступово здобувають зі зрозумінням протилежної сторони те, що нам належиться. Ми вже провадили "війну" і знаємо, що вона ні нам, ні полякам нічого не дала, а все шкодила. Спробуймо жити християнськими вартостями не тільки на словах, але й на ділі, це є запорука нашого спільного успіху. Напевно і для поляків було болючим, коли українці, маємо на увазі цивільна влада, відмовила полякам відбути інсталяцію у Львові, бо це не було в дусі християнства і братерства, до якого ми змагаємо. Дехто ставить питання, а чому іменовано аж п’ять польських єпископів, а ми у Польщі на значно більшу кількість вірних маємо тільки одного єпископа. Чи варто в такій площині вести діялог? Чи ми домагались, щоб було більше тих наших єпископів? Чи була про те мова на нашому Синоді?

Наша Церква є Помісною, і вона в першу чергу повинна висувати свої вимоги. Ніхто за нас цього робити не буде! Ми все любимо говорити та бачити тільки наші кривди, але не бачити, як ми робимо іншим. Звичайно, наша Церква найбільше перенесла, але це нас не звільняє від задержання культури християнства. Знаємо, що Папа Іван-Павло II дуже коректно визнав всіх наших владик підпільної Церкви. Пригадаймо собі, як потрактували у ватиканських колах, коли на волі з’явився Владика Василь Величківський, його потрактовано більше як кривдячо, але засіяне зерно Патріярхом Йосифом в Україні та Владикою Василем Величківським принесло надмірні плоди й це визнав Папа Іван-Павло II. Стараймося у нашому щоденному політичному і християнському житті практикувати культуру християнства, бо вона дає запоруку тривалих і незмінних позитивних вартостей. Тому плекаймо християнську культуру!

 

© Микола ГАЛІВ // "Патріярхат" №7-8 (247-248), Філадельфія, 1991 р.