Священна Ісихія Григорія Палами

«Людина не може стати Богом за природою, але може стати Богом за благодаттю!»

святий Григорій Палама

У православ'ї існує езотеричне вчення та ініціатична практика, яка має назву Священна Ісихія. Сама Ісихія (грецьк. ἡσυχία – мир, тиша, спокій, мовчання, самота) є цілісним аскетичним вченням-дією про внутрішнє духовне зосередження за допомогою окремих прийомів медитації, що були розроблені християнськими монахами IV-VII ст. (преподобні Макарій Єгипетський, Ісихій Єрусалимський, Іоанн Ліствичник, авва Дорофій, святий Ісаак Сирін та інші), направлене на отримання Святого Духу та обожнення душі та тіла.

Найбільш значною фігурою Священної Ісихії та захисником православного вчення про Божественне (Фаворське) Світло є святогорський монах та Солунський архиєпископ святий Григорій Палама. За його вченням людина може шляхом молитви долучитися Божественної енергії (благодаті) та піднестися до самого Бога, побачивши Світло його предвічної слави – обожитися, за образом воскреслого Христа. Православне вчення Фаворського Світла, сформульоване Григорієм Паламою було підтверджене на Константинопольських Соборах у 1341, 1347 і 1351 рр., як офіційна доктрина Православної Церкви. Православне богослов’я будує своє вчення про Бога як про світло, що діє в цьому світі, через яке світ рятується, освічується та преображається.

«Ви — світло світу» (Мт. 5:14), — говорить Ісус Христос своїм учням. Світло є ключовим розумінням православного благовістя та образом, даним в Євангелії для осягнення Бога. «Я — Світло світу» (Ів. 8:12), — говорить про себе Христос. Нікео-Цареградский Символ віри сповідує Христа як «Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного», адже Бог приходить в світ як світло: «І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його» (Ів. 1:5). Через світло апофатичне богослов’я знаходить адекватну форму висловлення.

Але вчення Священної Ісихії йде ще далі — надає переживанню світла особливої ваги. Тріумф Священної Ісихії, коли вона від келійної практики монахів часів Макарія Єгипетського стала широким суспільно-політичним та духовним рухом, припадає на XIV-XV ст. ст. Цей період називають Палеологівським ренесансом. За своєю суттю цей духовний та культурний підйом був пов’язаний з тією перемогою, яку отримав Григорій Палама над своїми опонентами, завдяки чому вчення та практика Священної Ісихії розповсюдилася над усією православною ейкуменою, впливаючи на всі сторони життя суспільства.

Священна Ісихія вчить, що непромовлений Логос, Слово Боже, осягається в мовчанні. Споглядальна молитва, відмова від багатослів’я, осягнення Слова в його глибині – ось шлях пізнання Бога. В центрі Ісусової молитви стоїть покликання Імені Господа, бо «Всяк, хто покличе ім'я Господнє — спасеться» (Дії 2:21). Велике значення для Священної Ісихії має споглядання Фаворського світла – того Світла, яке бачили апостоли під час преображення Господа Ісуса Христа на горі. Через це світло, нетваринне за своєю суттю, людина входить в спілкування з Неосяжним Господом. Наповнюючись цим світлом, вона долучається божественного життя, преображаючись в нову тварину – відбувається обоження (богоуподібнення) яке є кінцевою метою Священної Ісихії. Основні принципи та концепції Священної Ісихії викладені в "Святогорському Томасі" та "Тріадах на захист священнобезмовних" Григорія Палами, "Точному викладі Православної Віри" Іоанна Дамаскина, "Про містичне богослов’я" Діонісія Ареопагіта, "Містагогії" Максима Сповідника. (Ми, по можливості, уникнемо прямих цитат та надамо перевагу вільному та спрощеному викладу того, що писали святі Отці!).

Ісихастські суперечки, що точилися в Православ’ї в XIV ст., закінчилися перемогою Священної Ісихії та повністю відкинули схоластичний підхід, щодо того, що всі знання людині вже дано в текстах Біблії та авторитетних коментарях отців церкви, як надприродний рівень знання, та в текстах античних філософів, як природній, створюваний людським розумом рівень знання. Противники Священної Ісихії вважали, що вся істина потенційно присутня в цих текстах, залишилося тільки вивести з них всю повноту логічних висновків за допомогою правильно побудованих форм інтерпретації текстів. Таке розуміння можливості людини щодо набуття знань, стало основою сучасного сцієнтизму, де вважається, що досконалість людини осягається отриманням все більшого знання аби шляхом узагальнення дійти до універсального знання про суще. Сучасна наука стала одним з видів цього знання, яке набувається людиною за допомогою жорстко фіксованого раціонального-логічного способу пізнання.

Священна Ісихія пішла протилежним шляхом, досягаючи більш досконалої форми знання, одночасного схоплення цілого, а звідси вже знання множинності. Людина помноживши пізнання частковостей не може прийти до пізнання загального, оскільки суб’єкт пізнання, не може вийти за межі своєї суб’єктивності та не може знати того, що перевершує його. Адже для «розумових дій, які можна осягнути є тільки те, що їх жодним чином не перевищує». Сама побудова процесу пізнання та природа розумових дій людини, її умовиводів та міркувань веде до обмеженості знання. Крім того наукове пізнання потребує висловлення в словах, а це вже не може дати незмінної та остаточної істини.

«Неможливо придумати слова, остаточного переможця, який не знає поразки», — з цього виходить, що за своєю суттю наукове знання є мінливим та несе в собі відсутність критерію кінцевості та достовірності — Істини. Тому Священна Ісихія поділяє знання на два типи: наукове (фрагментарне) та духовне (цілісне). «Знання, що здобувається зовнішньою вченістю, не тільки не подібне, але й протилежне істинному та духовному». Разом з тим знання наукове, що здобувається зовнішньою вченістю, не відкидається повністю, оскільки в об’єкті такого знання зображається вищий світ. «Сам весь цей чуттєвий світ є як би якимось-то дзеркалом того, що знаходиться над світом, аби через духовне споглядання цього світу, як би по якімсь чудовим сходам, нам злитися з цим вищим світом».

Таким чином, знання про чуттєвий світ не можуть не нести в собі істини оскільки природа є дар Божий, відповідно, знання про неї також даровані Богом. Займатися науками можна, але на визначеному етапі розвитку особистості їх потрібно залишити, бо вони не можуть скласти сенс та мету життя. «Ми не заважаємо навчатися зовнішній науці охочим з тих, хто не обрав монашого життя, але все життя займатися нею жодним чином не радимо нікому». У Священній Ісихії існує інший та вищий шлях пізнання, іншого та вищого знання, яке за своєю суттю й знанням-то називатися не може. Ця категорія визначається як "незнання, що вище знання". Це вище знання, рівне незнанню, перевершує відмічені вище недоліки мирського, наукового знання, з точки зору якого взагалі неможливо отримати поняття знання духовного.

«Хто довіряє власним міркуванням та рефлексіям, сподіваючись шляхом розрізнень, умовиводів та розчленувань відшукати всю істину, той взагалі не може ані зрозуміти духовну людину, ані повірити їй». Істинне знання існує об’єктивно, але якщо суб’єкт не спроможній до нього долучитися, то він створює знання ілюзорне, що не досягає цілісності. Бог нічого не пізнає, оскільки не потребує цього, Його мудрість єдина. Різні види знання – це вже діяльність людини!Бог не є знанням та не потребує знання, бо це передбачає власне усвідомлення, тобто двоїстість суб’єктно-об’єктного відношення, яку подає свідомість, а цього нема та не може бути в Богові як Цілісності та Повноті. А оскільки немає суб'єктно-об'єктного відношення, нема того, хто пізнає та того, що пізнається, то в застосуванні до Бога взагалі неможливо говорити як про процес пізнання. У Ньому взагалі немає та не може бути жодного процесу, відповідно, немає в Ньому і часу, оскільки час, а значить, будь-який процес – є характеристиками створеного світу, оскільки «вихід Божої благодаті в чуттєве при його творенні ми називаємо часом, а те, що для розумних – вічність, для чуттєвих – час».

Все завжди є в Богові, й тому злитися з Богом, стати Богом – значить отримати позачасове бачення цілого, знання минулого та майбутнього. Тому Бог осягається не шляхом філософських міркувань, де слово, завжди змагається з іншим словом. Пізнання Бога, як злиття з ним, вирішується в іншому місці – в практиці Священної Ісихії. Абсолют як тотожність суб’єкта та об’єкта самоспоглядається в інтелектуальній інтуїції. Роздвоєння на суб’єкт та об’єкт, що відбулося в акті породження світу, неможливо пояснити з розуму, можна тільки сприйняти як абсолютно ірраціональний факт.

«Ані Суще не знає Її такою, якою Вона є, ані Вона не знає Сущого таким, яким Воно є. Їй не властиві ані слово, ані ім'я, ані знання». Саме цінність та істинність знання — в єдності та цільності, в долучені до цілісності, яка ніколи не може бути осягнута шляхом дискурсивно-логічного, раціонального пізнання, цінність якого тільки й визнає наука що потопає в речах зовнішніх та не бачить істинної їх мети, цілісності, не бачить жодної іншої мети, крім накопичення нових знань та їх нестримного застосування, не задаючи собі питання про кінцеву мету такого роду діяльності. Мова йде про пошук безпосередньо усієї повноти Істини, але іншим шляхом. Ці два різних типи знання – того, що йде від часткового до загального та ніколи не спроможного осягнути цілісності, цілі, знання, процес отримання якого розтягнуті в часі, та знання цілісності, що досягається миттєво в особливому психофізичному стані, причому таке осягнення потребує в тренінгу, але не в навчанні. Перший, нижчий тип знання відноситься тільки до феноменального світу, світу творень, вище знання ж пов’язано з тим, що стоїть за творенням, за проявленням, дане нам в тому, що перевищує знання в спогляданні, яке містить знання в згорнутому вигляді, бо знання з нього витікає. Незнання, що перевищує знання, неможливо вивести з мирського знання, знання творень, тоді як знання є розгорткою даного в спогляданні, тобто виводиться з вищого знання, рівного незнанню. Різниця двох типів знання зводиться до двох напрямків руху пізнання – від часткового до синтезу цілого, причому такий синтез навколо не досягається цілісності, чи від безпосереднього охоплення цілісності до знання будь-якої частини шляхом доручення до єдиного джерела знань, поєднатися з яким – значить досягнути все бачення.

За такого розуміння знання є позачасова та позапросторова даність, що завжди наявна в усій своїй повноті. Вона не створюється суб’єктом та не залежить від суб’єкта, вільна від обмеженості можливостями пізнавального апарату суб’єкту. Священна Ісихія це – максимально можливе прижиттєве розкриття себе в образі Бога, що відбувається шляхом утиску в собі нижчих можливостей через їх усвідомлення, та розвиток вищих потенцій, що єднають з Богом, але цей процес, процес обожнення, становлення Богом не може досягнути кінця при житті, крапку ставить смерть як найважливіший етап, кульмінація життя, а потім – Воскресіння, й там – безмежне вдосконалення, оскільки безмежний Бог. Священна Ісихія є тим типом знання, яка несе в собі усю достовірність в самій собі, не обмежена устроєм нашого розумового апарату, та яка з’єднується з думкою Предвічного Бога. Тут ми маємо задати собі таке вічне питання, як, "що таке людина?", її походження та сенс призначення. Антропологія грає велике значення у Священній Ісихії, яка визначає базові константи людського буття: образ, свідомість, діяльності, контроль та змінює внутрішні реалії людини.

Вчення Священної Ісихії повністю охоплює антропологічне поле та здійснює очищення онтології через конкретну думку про Буття. Сучасний стан постмодерну призвів до філософської смерті замкнутої в собі, онтологічно нерухомої людини. Нове життя у відриві від цієї людини неможливе. Священна Ісихія ж знаходить вихід в новий онтологічний простір через енергійне обоження людини. Наголошуючи на людській природі в обоженні (богоуподібнення), Священна Ісихія являє собою найбільш радикальний відрив від наявної, "вітхої" людини. Нові реалії здобуваються через відрив від людини (у всякому відриві знаходиться Початок), замкнутої в своїй наявній природі та емпіричній даності, яка є онтологічно пустою. Відрив є смертю та відкиданням антропологічної настанови постмодерну. Але це вже не смерть людини, а її воскресіння. Предвічна думка Божа у Своїх визначеннях про людину бачила вже не стільки Старого Адама, скільки Нового, і вже в Ньому та через Нього все нове людство, всю врятовану Церкву. В цьому Новому Адамі фактично здійснилося все призначення людини – об’єднано весь світ та даровано обоження людині. Посідання Богом абсолютної свободи не ставить перед ним проблеми вибору між добром та злом — Він знаходиться по той бік.

Свобода вибору дана людині примусово — людина стає вільною лише тоді, коли проблема вибору для неї знята, відсутня. Таким чином, ідея людини, знаходиться в ідеї Христа: всі питання щодо створення та призначення людини, її досконалості чи недосконалості, вищого покликання та історичної невідповідності знаходять своє вирішення в Боголюдскості Сина. Тільки в цьому людина має підстави свого буття та сенсу. Створення Богом людини, що відбуваються на шостий («І сказав Бог: Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», — Бут. 1:27) та восьмий («І створив Господь Бог людину з пороху земного», — Бут. 2:7) дні дають привід до багатьох тлумачень та перекручень. Кабалістична традиція ці дві історії тлумачить як два етапи у творенні людини: перший етап – творення духовної людини за образом Божим (Бут. 1:27), другий етап – створення матеріальної людини з праху земного (Бут. 2:7).

З такого тлумачення постає два Адами: Адам Кадмон – прадавній, духовний та Адам Афар – земний. Адам Кадмон є абсолютним духовним явищем людської сутності, до початку часів, як прообраз для духовного та матеріального світу, а також людини, як емпіричної реалії. Причому властивості Адама Кадмона як людини духовно сильно відрізняються від властивостей звичайної людини. Адам Афар – людина земна, грішна, матеріальна, сьогоднішня. Православна традиція тлумачить ці дві історії в іншому ракурсі: тут присутні два визначення терміну "людина" – як означення всього людства в загальному (ціле названо однією людиною), та пов’язання з конкретною першою людиною — Адамом. Тут слова — «І сказав Бог: Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою», — вказують на єство людства, оскільки творення не зветься "Адамом", як надалі. Відповідно до надання різних загальних назв іншим своїм творенням. Божим Промислом в цьому творенні розуміється все людство у всій своїй повноті. З цього виходить, що творення Адама відбувається не як одиничної чи відокремленої особистості, а як родоначальника людства. Оскільки людина створена з пороху земного і Господь вдихнув у нього дихання життя ми маємо два принципових початки в людині – порох земний та дихання життя. Саме ці два початки є образом Божим. А справжній образ Отця – Син, тому рятується не тільки душа, а й тіло. І якщо слова «І сказав Бог: Створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою» були сказані при створенні, то слова: «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один із Нас» (Бут. 3:22) були сказані вже по гріхопадінню, ясно та чітко представляють тілесність Втілення Бога Слова, Одного зі Святої Трійці. Тому тілесність людини не є недоліком, а навпаки його панівний стан стоїть в прямому зв’язку з його тілесністю, з тим, що плоть його від віку призначена для втілення слова Божого. Втілення Слова пов’язано з сенсом взагалі усього творення.

Втілення є зосередженням світового буття і не тільки в плані спокути, а й в початковому плані творення світу. Втілення передбачено разом з самим творінням, а не тільки в передбаченні падіння. Величне значення Втілення як зосередження світового буття відкриває для людини можливість досягти свого покликання — обоження. Питання про досконалість та недосконалість створеної людини має пряме відношення з її кінцевою долею в сенсі виконання її призначення та покликання. Покликанням людини є обоження як явна досконалість стану, в тих рамках розуміння, в яких перебуває людський розум. Як з цим співвідноситься початковий стан? Якщо воно досконале, то перша людина вже була обожена, і тоді наше завдання – повернутися до райського початкового періоду.

Якщо обожнення, тобто богоуподібнення, треба досягнути, вона задане як мета, тоді людина покликана до вищого, ніж райський, стан. Людина була створена досконалою. Але це не означає, що її початковий стан збігався з кінцевим призначенням, що вона була з'єднання з Богом з самого моменту створення. До гріхопадіння Адам не був ані "чистою природою", ані людиною обоженною. Космологія та антропологія Східної Церкви характерно динамічні, що виключає усіляке протиставлення розумінь природи та благодаті: вони взаємно один в одного проникають, одна в одній перебувають. Але повна досконалість була явлена в досконалому Богові та досконалій Людині – Синові Божому.

Тому усілякий шлях до досконалості для земної людини – це шлях у Христі. Призначення людини виходить з укладеного між Богом та Адамом заповіту, який саме й складався з визначення змісту та мети життя людини, які відповідають можливостям, отриманими при його творенні. Ця найвища мета людини полягає саме в прославленні Бога, тобто таких діях та проявах його свідомого життя, які висловлюють прагнення людини наблизитися до Бога, проявити у своєму бутті та поведінці подібність Божих досконалостей та які, таким чином, виправдовують сенс існування людини на землі. Здійснення свого призначення людина може здійснити, розкриваючи образ Божий, що був йому даний при творенні. Крім доручення берегти та обробляти рай людина ще надавала імена тваринам.

Надавати імена – це влада, надана Богом людині над творінням. Іменування тварин Адамом є богоподібною властивість людини. Якщо досконалість не залишає місця для зла та гріха то причину гріха шукають в якійсь недосконалості. Але недосконалість не може бути створена досконалим Творцем. Основою гріха є вільна воля людини, яка пов’язується з розумінням свободи та через неї відсутністю усвідомлення сенсу всього створеного світу. Бо без наявності свободи неможлива любов до Бога. Саме наявність свободи визначає особистість. Наслідками гріха є порушення цілісності, розпад розумової та тілесної природи людини. Цей розпад зачепив не тільки людину, а також її відношення зі світом, який у свою чергу також втратив єдність, гармонію та цілісність. Тому первородний гріх є розділенням та роздробленням — індивідуалізацією.

Коли Бог звів світ до єдності, в силу людського гріха "єдина природа розкололася на тисячу кусків". Людство, якому належало бути єдиному та гармонійному протиставилося одне одному та розпилилося на безліч індивідів.Святі отці вчать, що Адам, зібраний Богом, впав та розбившись на куски заповнив весь світ. (За Апокрифами абревіатура "АДАМ" складена з початкових букв грецьких назв світу "Ανατολή" – Схід, "Δύση" – Захід, "Αρκτος" – Північ, "Μεσέμβρια" – Південь. Тут Адам мислиться як космічний образ, подібність самого Всесвіту.) Але найтяжчий наслідок це відлучення від Бога, втрата благодатного зв’язку з Ним, добровільна відмова від тяжіння до Нього. За своєю суттю людина покликана до синергії з Богом. З часом різниця людини з Богом перетворилася в протилежність. Протистояння – бунт проти сутності, а різниця тільки надає стійкості протистоянню. Ще одна властивість гріха – це розповсюдження схильності до гріха на весь рід людський, "зручності" до гріха. Ми успадкували від Адама властиво не гріховність в сенсі антропологічного збочення природи, а тільки смерть, в сенсі метафізичного принципу її зіпсуття. Стан нащадків Адама підпав пристрастям, властивим тваринам, нижчим за рівнем ієрархії буття. Але після гріхопадіння людина все-таки залишилася людиною, спроможною до Одкровень Божих. «Бог створив людину, живу істоту, тут, тобто в цьому житті, яка керується (відомим чином) та переходить в інше місце, тобто у вік майбутній; той – вищий ступінь таїнства! – внаслідок свого тяжіння до Бога, що робить її Богом, але робить Богом в сенсі участі в божественному світлі, а не тому, що переходить в божественну сутність», — писав Іоанн Дамаскін у праці "Точний виклад Православної віри".

За Божим Промислом людина має своє призначення та покликання. Покликання — це стан, в якому вона повинна перебувати, тобто обоження. Призначення – це завдання людини стосовно світу, що визначається біблейськими словами "порати та доглядати", Ісихією це розуміється, як завдання приведення всього світу до Бога — преображення світу. А оскільки світ ще не був в стані преображення – це завдання є величнішим ніж повернення до райського стану. Сукупністю буття є протилежності. Створюючи їх Бог творив гармонію, а не розділення та ворожість — їх союз та повнота повинні були здійснитися за допомогою людини, що носить образ Божий. Але ця велика мета не може бути досягнута людиною власними силами з-за її сучасного, гріховного стану. Таке завдання може бути вирішено людиною, подібною Богові. Це призводить до здійснення покликання людини – обоження.

Тут існує зв’язок обоження та преображення світу, преображення через обоження людини. Постало питання щодо того аби вирвати людину з підлеглості гріху та смерті, які він за власною волею вибрав собі. Але це б означало порушити свободу людини. Це питання Бог розв'язує з’явленням в події Втілення Свого Сина. Син приймає відпавше єство людини (крім гріха), відновлює його в початковій чистоті та завдяки обоженню робить його більш досконалим ніж перше творення. Тут Христос виступає як Новий, Небесний Адам. Якщо старий Адам є родоначальником природнім, то Христос є родоначальником духовним. Тут Христос є образом Божим, а Адам створений за образом Божим. Таке пряме ототожнення двох Адамів як родоначальників людства через всю людську природу порушує їх співвідношення в плані буття. Всі події, пов’язані з земним існуванням Христа є дзеркально протилежними земному існуванню Адама. Мова йде вже не про тотожність чи протиставленні Старого та Нового Адама, а про продовження творення, приведення людини до початкового задуму про неї. Не повернення чи знищення, а преображення в нову тварину.

Тут постає органічний зв’язок людини з втіленим Словом де людське єство з Христом було обоженно та піднесено на небо. Обоження людини є "аналогом", відповідно олюдненню Божому: Бог та людина вступають в "чудовий обмін", в якому власний образ людського єства не знищується, а надприродно вводить до свого призначення. Подібний обмін між Богом та людиною особливо видно в подіях Преображення Христового. Преображення на Фаворській горі дозволяє нам зрозуміти кінцеве призначення олюднення. Тіло Христове – Церква дарована вже цьому світові, святі та праведники свідчать велику істину тут на землі, тому Сімеон Новий Богослов говорить про те, що "тут ще повинно тебе сприйняти Царство Небесне, якщо ти бажаєш увійти в нього по смерті".

Таким чином, людина вже тут, на землі, зобов’язана залишити закон гріха та вже в цьому бутті долучитися до наступного буття. Про принципову можливість такого положення справ з божественною ясністю свідчать події Преображення Господнього. «За зовнішнім виглядом був Він нам подібним; бо у Своїй безмежній любові до людей, Він, не змінив свого Бого-буття, взяв на себе тварине єство й тим самим став образом і символом Самого Себе. З Самого Себе Він символічно показав Себе ж, зробив Себе Видимим, Він все творіння через Самого Себе привів до Себе ж. Бо творіння з надією очікує одкровення синів Божих» (Рим. 8:19).

 

© Сергій ЧАПЛИГІН