Церква – творча сила народу

Хто слідкує за живчиком суспільного життя і розвитком культури в останніх десятиліттях, той без труднощів догляне успішну працю творчої руки католицької Церкви. Минають вже ті часи, коли на Церкву і на релігію загалом гляділи деякі як на втілене назадництво і давно перестарілу установу, яка в житті держав, народів, а в нашім зокрема, не повинна вже більше займати місця, а ще менше добиватися ролі впливового чинника. Сьогодні й найбільше ворожі живла ставляться до Церкви як до авторитету, опертого на незапереченій моральній могутності!..

Бо Вселенська Церква одинока, не зважаючи на промахи поодиноких людей, через увесь час шаліючої воєнної хуртовини і в повоєнному лихолітті високо держала Христовий стяг і стояла немов гранітна скеля, об яку відбивалися і найстрашніші запінені хвилі. З численних революцій і упадків держав Церква вийшла обновлена і зміцнена. Не диво, що церковним справам починають пильну увагу присвячувати і люди, які своїм життям і світоглядом стояли далеко від неї. А навіть цілі народи, держави, їх міністри, делегати і представники з чистого опортунізму, збираючи всі будуючі сили для свойого відродження, числяться з Церквою і, хоч як може нерадо, піддержують з нею зв’язки, бажаючи собі бодай нешкідним зробити її моральний вплив і значення серед своїх горожан. Та «сильні мира цього» радше і мабуть виключно дивляться, щоби так сказати, на видиму і зверхню повагу і не беруть під увагу її внутрішньої духової надприродної сили, на якій стоїть Христова Церква, на яку спирається цілим своїм єством і в якій лежить її живучість, вічна юність і благодатна творчість. Надприродною силою запевнений Церкві провід в історії людства.

Другою причиною, яка підносить вартість і вищість Церкви в очах сучасного світу, то недомагання нової культури. Модерну культуру ціхує даремне змагання – зі запереченням християнства опанувати життя і власними силами визволити людину з її немочі і нужди. І в тому нестримному нагальному напорі розвиток культури звузився; вона стала односторонньою, матеріяльною, ба навіть матеріялістичною. Новий вік може почванитися тим, що осягнув небосяжні вершки, і ще пнеться вгору, в техніці, військовій штуці, в будові хмародерів, в опанованню просторів, в торговлі і промислі, в гіґієні, в поборюванні бакцилів, тощо. Та, на жаль, в моральному, етичному житті капітал чеснот, скромности, покори, справедливости, безінтересовности, пожертвування для других, моральної чистоти, не то, що не зріс і не приніс відсотків, але радше змалів, його курс обнизився, ба навіть серед промахів, похибок і прогріхів буденного життя він марнується. Чому? Бо умові спосібності одідичуються рідко, а моральні чесноти зовсім ні. Їх треба все наново культивувати і плекати. А культура пішла в напрямі заспокоєння матеріяльних вимог і тілесних бажань та злегковажила духові потреби людини, її тяжкі гризоти, терпіння і журби. Поза плоттю і землею вона не хоче бачити нічого,так немов би справді станула під цинічну девізу німецького поета: «Залишімо небо ангелам і горобцям» (нім. Den Ніmmel überlassen wir den Engeln und Spatzen).

На цілій пестрій виставці модерної культури нема ніякого винаходу, який міг би зарадити марнуванні і розбиванні моральних сил, спинити зневажання і переступлення Божих заповідей. Не видно там, щоби хто старався виступити проти розгнузданої змисловости, безмежної нахабности, жажди насичення і звірської наживи паразитизму. Всіми і найбільш подиву гідними винаходами не звільнено людини від фізичних і душевних болів і не вирвано її з обіймів грізної і невмолимої смерти. Безоглядний еґоїзм, особистий і національний, не був може ніколи, на загал беручи, такою виключною пружиною людської праці і людських змагань, а при тому не давалася ще так діймаючо відчувати відсутність великих ідеалів, високих цілей, моральної глибини і постійности, одушевлення могутніми кличами, як в останніх часах. Рік за роком кінчиться недобором в ідейности, а при тому одночасно розгніжджується релігійний індиферентизм і матеріялізм. І тому слушно сказав один американський політик, що світ не потребує вже більше банків, але більше реліґії. Звідси отже той песимізм, який наче чорна тінь супровожає новочасну культуру і зростає з її ростом. Надія на земський рай з «високо-культурними джентелменами», то утопія і пуста мрія, яку розвіяв до останку воєнний вихор. Страшна недуга, на яку хворіє модерна думка, то суб’єктивізм, охота опертися на свої власні і виключні сили зі запереченням об’явлених правд, з усуненням Божого авторитету. І якраз це розкладає суспільне життя, точить сам стрижень модерної культури, і гне до долу її хребетний стовп.

Найвища надземська мета не лише не звільнює людини від праці над удосконалюванням культури, творенням і осяганням догідніших, щасливіших життєвих умов для сучасних і майбутніх поколінь, але навпаки вимагає від неї праці в тому напрямку. Людина обов’язана видобути зі себе і використати свій досвід, пильність, енерґію та свої тілесні і духові способности, щоби розвинути духові і тілесні сили свого народу і тим способом сповняти тут на землі своє покликання. Бути християнином-католиком – не значить піднестися кудись в етеричні простори, заложити руки і здати все на Бога, але кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку і своїх м’язів. Його святим обов’язком є, щоби католицька ідея вийшла в гадці, слові і ділі найкращою, найблагороднішою і найприманчивішою та щоби людина здійснювала принцип й ідеали християнства, як найвищої культурної релігії. Віра вимагає від людини діяльности, а не фанатизму і неробства.

Католицька Церква хоче і може виховати для суспільностей людей чесних і ідейних, горожан у повному того слова значенні, роботящих, з правим серцем, з ніжною чуйною совістю, з почуттям пошани для авторитету, права і справедливости, а при тому свого власного достоїнства. Віруючий громадянин бачить у сповнюванні горожанських обов’язків Бога як суддю і не руководиться лише людським страхом. Бо людським страхом і переслідуваннями не утвердив це ніхто держави і не завів тривкої задовольняючої горожан, форми життя.

Католицизм протиставиться всякому висилюванню і винищуванню організму. Тому католицькі духовники не будуть ніколи і в жаднім народі помагати ніяким підприємцям, що хочуть порнографічними романами, розкладовими історіями, ідеалізуванням самовбивств грати на людських і так слабих уже нервах та затроювати зболілу душу, але уміркованістю, працьовитістю, чесністю, любов’ю ближнього відкривають людині дорогу до розквіту своєї природи, будять в ній жажду знання Божого і людського, дають радість, веселість, повноту життя. Католицька релігія виступає всіми силами проти всього, що розкладає націю, проти самовбивств, проти протиприроднього зменшування населення, розводів, кримінальних злочинів тощо. Моральний закон мусить проникати ціле життя, мистецтво, науку і діла, а в літературі має пробиватися чистота обичаїв, ідейність, радість життя, здержаність і уміркованість у радощах життя. Бо тим тільки запевнена охота до життя і нормальний розвиток нації. В суспільнім життю домагається католицька Церква справедливости і правости, бо усунення моралі з цеї ділянки людської культури веде до безоглядної конкуренційної боротьби зі всім і вся і тягне за собою знищення господарських, мирних умовин. А нераз, скільки нужди і зруйнувань оминається – вже після виповнення строгої справедливости – відколиком до любови ближнього!

Здоровий індивідуалізм признає католицька Церква. Кождий має право вибитися понад інших, стати багатшим, удосконалити свої спосібності і спосіб життя, але цього не можна осягати безправними дорогами. Є неоправданим закидом, наче б католицизм сіяв зневіру між людьми, почуття неспособности, безсильнссти і безвартости. Навпаки, це голошена ним правда, що Бог вложив у душу чоловіка стихійне бажання стати чимсь вищим і досконалішим, а тим самим щасливішим. Правда, все змагання християнина і вся його праця є і має бути безпосередньою і посередньою (через людей) службою Богові. Але ця служба не є чимсь понижуючим: служити Богові значить царювати і якраз в цій службі людина взноситься до таких висот звершености, про які своїми силами не могла би й подумати. Послух авторитетові Божому і людському, тягарі закона, посвята для ближніх не нарушують зовсім людського достоїнства, але легковаження, деспотизм, тиранія, рабство, вислугування людським примхам і пристрастям·, ось що болить, ломить і упідлює чоловіка. Католицька Церква бере все на увагу нові кличі, які підносить час, потреби, які видвигає суспільність, тверді домагання, які ставить нарід. Бо було б одчайдушним розбивати їх тараном без розбору, як знову безумним було б притакнути всім, навіть хворобливим ознакам у клекітливім і бурхливім вирі життя.

Далі дух критиканства, руїнництва, розбивання, винаходження противенств і різниць, не шукаючи натомість порозуміння, згідливости і кращої дороги є противний католицькому духові, який все запереченню протиставить – будування. Так само в цілім громадськім житті не знає католицизм фанатизму і брутальної нагальности. Треба все мати щиру волю бути справедливим і брати на увагу все, що на це заслуговує. Всяка односторонність, вузькоглядність є чужа католицизмові. Люди з малими виїмками не є зовсім добрими ані зовсім злими, бо в кожнім, як у відблеску Божої мудрости і краси, є щось, що треба цінити і любити. Через те стоїть католицизм у різкім противенстві до всякого сектанства, пересади поодиноких признак, похибок, сторін, проблемів і суспільної структури.

Католицька Церква не робить ніяких надій, що охоронить на землі громадян і цілий нарід від хрестів і що увільнить їх від терпінь. Бо катастроф у природі і свобідної волі з вибором доброго і злого не дасться ніколи усунути, а так само втікти від смерти. Але біль і терпіння в понятті Христової віри зміняють своє обличчя. Християнина на вид болю не опановує бездушність і безнадійна резиґнація; він свідомий того, що має надприродню силу, щоби його перенести, що часові терпіння, пожертвування, то нагода до сталення волі, до плекання чеснот, терпеливости, уміркованости, то нагода до поборення лихих нахилів і оминення грішних покус. Перенесені терпіння стають джерелом внутрішньої радости, душевного спокою і вдоволення, завдатком вічних нагород у майбутнім житті. Словом, усі дисонанси терпінь зливаються в християнстві в гармонійну, милозвучну і радісну пісню вдячности і любови Бога. В такому розумінні тяжкість виповнення закона і понесених жертв у громадськім житті заникає до половини, що більше, стає активним і творчим принципом. Католицька віра ніколи і ніде не полишила ще людини в розпуці і вона одна є в силі двигнути її з розгнузданости, з чорного песимізму, з матеріялістичного багна і поставити ясно ціль життя та піднести до світлих і чистих висот.

В такому розумінні терпіння – це не безнадійні, безвиглядні лаокоонські страждання, але це немов хрестні страсти Христа, що є завдатком нового життя, відродження, світлого майбутнього, туземного і небесного. Так треба дивитися очима віри і на ту страшну катастрофу, яку переживаємо. Вона не має нас погребати, стати розвалом і домовиною, але обновлені і відроджені, маємо двигнутися з-під руїн до кращого життя. Не треба забувати, що по страстній п’ятниці усе наступає Світлий Великдень.

Католицька Церква і її духовенство може отже мати на державно-горожанське життя тільки благодатний вплив, і тому наш нарід при орґанізуванні свого життя, при творенні своєї державности не може і не сміє легковажити собі такого союзника, якщо щиро і поважно призадумується над своїм піддвигненням. Щасливий нарід, якого паном є Бог (Пс. 143:15). Католицька Церква одинока може виховати українській суспільності, українській державі всевідданих священиків, повних посвяти борців, совісних урядовців, непідкупних зарядчиків, перейнятих патріотичним духом громадян, яких і в найтяжчих і найприманчивіших покусах піддержить і зміцнить їх жива віра в Бога. Вони стануть силою, честю і славою нашої батьківщини і на них наш нарід збудує свою могутню державу.

Католицизм – як всюди, так і в нас – ставить собі все за завдання, привести кожний хаос до порядку, з розбитих атомів створити величаву будівлю і передати з неї найцінніше і найтривкіше. для вічности. Тому і нашому народові допоможе він віднайти і воскресити всі творчі сили, двигнутися зі страшного розбиття і викреше в ньому животворну силу. Він зміцнить дзвінкий клич утвердження себе і збереження своїх національних прав до життя. Пригадаймо собі як завдаток в цій надії ті всі культурні цінності, які створила в нас реліґія, в письменстві, співі, музиці, мистецтві, законодавстві, техніці; скільки творчих сил і краси добула вона з душі нашого народу; гляньмо духом на всі наші прегарні затишні церкви і ніжні ікони, щоби відкинути і мимовільну думку боротьби і розбрату з вірою. І коли б ми, нині розчавлені і безпомічні, хотіли ігнорувати цю культурну силу католицької реліґії, треба би нас назвати хіба очайдухами. Але відразу з радістю можемо заявити, що такого стихійного намагання, крім поодиноких голосів, в нашім народі не було і нема.

Та натомість як протест гнету нації зі всіх сторін кинено гасло зукраїнізування нашої Церкви. І можна його і добре і зле розуміти. Вселенська Церква має порушити всі і найтонші струни душі народу і використати всі його засоби, умови життя, мову, характер, щоби сповнити своє завдання. Її ієрархія має мати все на оці добро нації, вічне і дочасне, а змагати всіми силами до його розвитку. І якщо тільки Вселенська Церква має можність у народі сповнити своє призначення, вона сповнює вже тим самим найблагороднішу патріотичну прислугу. Навпаки, коли вона має так зукраїнізуватися, що стане в суті речі залежногою від державного уряду, а її ієрархія – не признаючи над собою Апостольського Престола – має вислугуватися партіям і їх правительствам, тоді така церква, відірвана від матірнього пня, не діє і засихає. Замість стояти на сторожі Божого закону, вести вірних до вічного життя і нормувати туземне, її саму ведуть і поганяють в ярмі. Вона затрачує з часом Божий характер, стає іграшкою і м’ячем у руках сильних цього світа, а тим самим це може виповнити заповіту, даного їй Христом та відповісти Його намірам. Тому то така церква не представляла ніколи поважної сили, була тільки тягарем для народу і в часі народньої недолі нераз вислугувалася і вислугується ворожим живлам. Вона не двигнула ще жадного, народу, не двигне і нашого, бо її саму треба двигати.

Домагаючися голосу для Вселенської Церкви в національнім і дер­жавнім життю, її примату, то цим ще далеко до претенсії теократії і пересадного клерикалізму. Бо Христос не дав ні політичного кодексу, ні не означив форми правління, а навіть, коли єпископ або папа пра­вить у державі, то не на основі надхненого Св. Духом кодексу, але людських законів. Киньмо оком на католицьку Церкву в нашім народі, на діяльність нашого духовенства на Галицькій Землі в повоєннім часі. Правда невдалі зриви, знівечені пляни народу, пережиті терпіння викликали і в нас подекуди зневіру і знеохоту, нагінку за виновниками, жалі і нарікання, але, це звичайний об’яв. По невдалім повстанню писав і Адам Міцкевич на скитальстві: «Одно все думать на паризькім бруку, принісши з міста уші, повні стуку, брехні й прокльонів, замірів безсилих, сварок отруйних і жалів спізнілих! Не диво, що людина тут шаліє, і розум тратить, і в гіркім одчаї. Плює на себе, інших пожирає!» (переклад Максима Рильського).

Але слава Богу, цей період вже поза нами. З признанням треба ствердити, що в цім страшнім повоєннім лихоліттю, не зважаючи на найнесприятливіші умови, слідні позитивні успіхи: масові місії очищують і обновлюють душу народу, а орґанізовані кооперативи підносять його з матеріяльної і економічної нужди і зубожіння. Є надія, що ця праця піде далі щасливо вперед, що повалить сектанство і опреться большевицькому напорові. Спільна тяжка недоля з’єднає і стіснить наше духовенство ще більше з народом, запряже до спільної праці, до братньої помочі, до будови, до творчости. Адже «спільна поміч у спільній потребі. Будувала царства і держави. Людина ж є самітня лише у смерті, а життя і змагання єднають».

У цій обновній роботі повинен нам все присвічувати многовіковий досвід католицької Церкви. Вона бачила вже не один початок і не один кінець держав і народів, установ і форм правління і всіх їх пережила і не одну ще переміну в суспільно-державнім і народнім життю переживе. Ніяка моральна духова сила всіх віків і всіх народів не може навіть у приближенню мірятися з цим найсильнішим об’явом людської історії і культури! Тому сильна держава, могутній нарід тоді, коли їх оживотворює католицька релігія, і то в тій мірі вони кріпшають, чим сильніше б’є в них її живчик. Бо з Вселенської Церкви переходять на кождий нарід, на кожду державу її прикмети непобідимої могутньости, гранітної непохитности і неустрашимости в принципах, гнучкости в умовах і Божої вічности.

 

© Йосиф СЛІПИЙ