Модерне християнське мистецтво

Модерний християнський мистецький твір опинився у траґічній ситуації: дехто з християн відкидають його, бо його форми здаються їм відстрашаючими, злосливими або хаотичними, — а нехристияни не добачають його, бо його тема є християнською. Правдивим твором християнського мистецтва нашого часу хочеться вважати малюнок, різьбу чи ґрафіку у стилі ХХ-го ст. Отже в тому роді, який усе всебічне залишає, а наголошує тільки суттєве, у кожному разі не ці гарні й вірні відбитки природи найбільш поширених іконописців.

Що ж закидають деякі християнські кола цього рода модерному мистецькому творові? — На їх думку, його хибою є форма; вона є неприродна, бо не ставить у просторі людини й речей так, як їх кожний щоденно бачить, як їх Бог створив. Та замість цього модерний мистець переформовує й опаганює природу, залишаючи тільки ще загальний зарис або даючи тільки натяк.

Таким фанатикам можна вказати на ранньо-християнське мистецтво й мистецтво раннього Середньовіччя та на їх несподівану подібність до модерного мистецтва. Ця подібність примушує нас багато над чим призадуматися; бо ми ледве чи можемо мати причину сумніватися у віру цих чaciв. Але, не дивлячися на це, багато християн відповідають на цей заміт: «Тоді малярі й piзь6api не вміли ще краще творити. Але сьогодні ми повинні розвинені умілості поставити теж на службу християнському мистецтву».

Ця відповідь випливає з погляду про механічний поступ. За цим поглядом шлях західньо-европейського мистецтва — це постійно вгору йдуча лінія, початки якої лежать у мало ще просліджених століттях, між виходом з античного i добою Карла Великого, i яка досягає вершка в натуралізмі XIX ст. На початку цього шляху стоїть примітивне мистецтво, воно триває до кінця Середньовіччя; тоді мистець відкриває свій довколишній cвіт, природа стає йому зразком i мipoю.

Цей шлях завершується в малюнкові ХІХ ст., який вірно аж до найменшої порошинки відтворює людину й природу. Таке зображення фальшиве. Шлях мистецтва — це не проста, що підноситься вгору, але спіраля, яка проходить через століття; цей шлях, таким робом, повертає завжди, хоч на іншій висоті, назад до вихідного місця.

Те, що сьогодні спостерігаємо в образотворчому мистцтві, а саме — відворот від відтворювання природи, — не є сваволя поодиноких малярів, але історична конечність. Спіральний шлях мистецтва перебігає з кінцем ХІХ ст. з простору мистецтва, яке наслідує природу, у простір мистецтва, що наголошує вираз, який прагне оформити сили душі й духа. І не дивно, що нові мистецькі твори шукають свого завершення не в подібності до природи, але у підвищеному, скріпленому виразі й символі.

Незрозуміло, що деякі критики бороняться перед сим історичним розвитком. На основі цілого досвіду з історії мистецтва — “експресіоністично-абстрактне” мистецтво є мистецтвом реліґійних часів, а, навпаки, мистецтво, якого ціллю цілковите наслідування природи, є вимогою часу, сильно заякореного в земне і врешті відданого матеріялізмові. Зміна західньо-европейського мистецтва наприкінці Середньовіччя і в добі Ренесансу підтверджує цей досвід: рівнобіжно з нею йде на всіх ділянках послаблення віри як такої.

Чи ж модерне християнське мистецтво, мистецтво сильної, але ощадної форми й скріпленого виразу є ознакою повороту Европи до християнства? Хто це питания підтвердить — того стрічає буря спротиву; йому вкажуть на пронизуючий yci кола матеріялізм, на моральний занепад i явну нexiть у відношенш до реліґії. Я не заперечую, що це було характерним для минулого сторіччя, але стверджую наявність відворотного процесу; бо думки й форми, якi змінюють час i визначають майбутнє, витворюються у малих гуртах, якi значно випереджують свій час.

Вони виходять від цих передовиків і тоді поволі вникають в маси, пронизують верству за верствою, коли вже нагopi новi передовики творять нові iдеї й новi форми. Передові вiдділи XX ст. повертаються сьогодні знову до Бога й до зacвітiв. Це можемо спостерігати не тільки у мистецтвi й у лiтepaтypi, але теж i у фізиці: модерне мистецтво є ознакою загального звороту духа до метафізичного.

Може дехто на це моє твердження погодиться, щоб опісля висловити думку, що цей зворот не мусить бути поворотом до християнства. Я, однак вipю, що християнство має невмираючу силу притягати до себе сильнх духи, якi шукають Бога. Для образотворчого мистецтва є однак потрібне особливе сприяння церковних уставов модерним мистцям.

Треба було б дати їм спроможнкть виявити свое мистецтво в службі реліґії. На щастя є вже церковні установи, що усвідомляють coбi цю ситуацію i свої обов’язки; ознакою такого розуміння була велика виставка сучасного християнського мистецтва в 1948 р., з нагоди ювілею катедри в Кьольні. Щораз частіше й охотніше поринаємо в icтopiю мистецтва i вказуємо з гордістю на великі досягнення християнського мистецтва в Середньовіччі.

Я є останній, що xoтiв би недооцінювати це велике мистецтво минулого. Хочу тільки звернути увагу, що наші церкви були б сьогодні порожні, якщо б також i Середньовіччя цікавилося тільки мистецтвом минулого. Християнська реліґія є історично закінченим явищем, але живою силою, яка щоденно пронизує людину й світ, яка людині кожного часу в змінливій мовi чaciв голосить вічну, незінну правду.

I не інакше є з християнським мистецтвом. Воно є тільки тоді правдиве, коли здійснює свої прагнення засобами свого часу. I тільки тоді це мистецтво відтворить Христа i святих, які є гідні теми та якi є сповнені сили, що перемінює cвiт.

 

© Михайло КУШНІР // "Український самостійник" С. 3, Мюнхен, 1950 р.