Кожному своє або очищення смертю

Як казав колись архімандрит Сератим: «Чого при смерті варто захотіти у цього світу? Нічого, лише совісті чистої...». Де ми і хто ми, коли настане наша остання година? Кожному християнинові варто зрозуміти просту істину, що найголовнішим учителем людського життя є смерть!

Наше людське життя - це короткострокова позика, яка ніколи не потерпить відстрочок перед своїм головним позичальником - смерті. Ми ніколи не знаємо напевно, яких успіхів ми доб'ємося на своїх життєвих теренах: станемо заможними багатіями або бідними жебраками, здоровими або хворими. Ми знаємо напевно одне - ми помремо, і це є невідворотним і беззаперечним явищем, суворою істиною природи! Сьогодні ми можемо бути оточені вірними для себе людьми, а завтра трупними хробаками. В один момент над нашими головами може перебувати чисте небо, а завтра вони всі лежать під надгробним пам'ятником. Кожному слід розуміти, що в будь-яку годину може настати момент, коли доведеться дати відповідь перед Господом Богом, за те, як ми жили, про що думали і, що ми робили. Дати відповідь собі на головне питання: "Чого хоче кожен з нас - просто відійти у потойбічний світ мертвих чи ж віддати свою душу в руки Бога?".

З першим має бути все зрозуміло, адже коли настане час, страшно буде дивитися на себе з боку: родичі і близькі омивають тіло, надягають чистий одяг, наручний годинник і черевики блищать так, як до цього не блищали ніколи, згадати і поговорити оточуючим мертве тіло, буде особливо ні про що, крім того як прикрасити поминальний стіл. Настає момент коли покинуте душею тіло виносять з дому співробітники похоронного бюро, не під похоронні псалми, а під суцільний мат оточуючих рідних і знайомих мерця. Ритуальний автобус або простий віз для трун відправляється на кладовище за місто, крізь дорожній пил та бруд. Похоронна машина трясе, гуде зчепленням і ріже вуха гальмами, завива на поворотах... Дорога в останнє місце людського тіла супроводжується не квітами, а чорними згустками вихлопних газів. Не буде ніякого спочинку, бо людина за життя про це і не думала. Буде тільки один-єдиний кидок землі на кришку труни, змішаний натовп, в якому хтось буде в апатії, горі або в стані весільного тамади. Посередині всього цього процесу, похороної церемонії, лежить у труні вже давно померла людина, цілком в мирському стані якоїсь худоби перед забоєм, тож ніхто і не думав про наближення небуття або пекла за життя, а варто було б!..

Що стосується другого, то в цьому і криється весь життєвий шлях людини. Шлях, який є єдиним і останнім! Спільне життя як і спільний з нею похоронний процес - це своєрідний шлях, в якому кожен з нас кує свою долю і стає особистістю: особистістю, яка підкорила свою власну бунтівну природу; особистістю, яка дає собі звіт перед неминучим кінцем. У цьому і криється все наше життя. Воно ховається в мудрих словах Іоанна Дамаскіна: «Смерть - є життя для тих, хто не забуває про неї!». Незабута людиною смерть, є тим самим золотим ключем смертної людини до шляху омріяної вічності. "Suum Cuique" або ж "Кожному Своє", один із стародавніх і най класичніших принципів справедливості або забуті слова давніх християнського філософа: «Gönn jedem das seine!» (що в перекладі з німецького означає надавати кожному своє!). Так і перед людиною, яка нині живе, а не просто існує, стоїть питання вибору власного життєвого шляху - жити і з кожною годиною байдуже, яким чином, можливо навіть гнити заживо, чи ж віддати свою душу Господу Богу. І відповісти кожному з нас на це питання слід якомога швидше...

 

© Григорій СТРУЦЬКИЙ