Як Україна християнізувала Московію у XVII ст.

Європейська цивілізація вперше з'явилася в Московії у образі українського ченця, вивченого в єзуїтській колегії на Галичині. Сучасна громадськість нео-ординського державного утворення під назвою РФ не готова визнати, що в XVII ст. саме Україна стояла в культурному відношенні набагато вище від московської неученості.

Якщо перегорнути шкільні та університетські підручники сучасної історії в РФ, то складеться враження, що грецька і візантійська традиції були ключовим і чи не єдиним джерелом формування московської культури – аж до петровських реформ у 1700-х рр. Всі інші її витоки досить жорстко цензуровані, і найбільшою мірою це стосується впливу Західної Русі (України та Білорусі). Цар Пьотр І дійсно "прорубав вікно в Європу", але в північну Європу - протестантську. Задовго до нього Московія вже була з'єднана із Західною католицькою Європою через посередництво Речі Посполитої (у вигляді України та Білорусі). Тож європейська цивілізація вперше з'явилася в Московії виключно через українське посередництво і в українсько-білоруській обробці.
Тотальне замовчування українського і білоруського пластів московської історії доводить до прямої фальсифікації. Наприклад, історія церковного розколу XVII ст., пов'язана з культурною експансією України (і частково Білорусії) в Московію підмінюється напівфіктивною історією рецепції візантійської спадщини. В реальності ж XVII ст. і перша половина XVIII ст. проходять під знаком культурної колонізації Україною територій, що нині входять до складу РФ.
За розмовами про 1000-літню православну цивілізацію у Москві забувають, на якому жахливо низькому рівні перебувала ця цивілізація за царів. Досить сказати, що до 1600 р. у формально православній країні не було жодного православного навчального закладу, не кажучи вже про світські! Перші православні та світські школи у східнослов'янському світі виникають в кінці XVI ст. на території Речі Посполитої, причому створюються вони за зразком польських католицьких шкіл і насамперед – єзуїтських колегій. Першим східнослов'янським університетом стала заснована у 1576 р. на території сучасної України (королівство Руське) Острозька академія, кістяк викладацького складу якої складали колишні професори Краківського університету. Саме в Острозькій друкарні Іван Федоров надрукував першу Біблію церковнослов'янською мовою. Першим, власне православним, навчальним закладом стала Львівська братська школа (1570-1580-ті рр.). Згодом, один з її випускників, Йов Борецький, заснував у 1615 р. Київську Братську школу, а інший – Петро Могила в 1631 р. – училище при Києво-Печерській лаврі, після чого обидві київські школи об'єдналися в 1632 р. у Києво-Могилянську школу, згодом, академію. Статути всіх вищеперелічених шкіл були побудовані за зразком статутів єзуїтських колегій, що не дивно, враховуючи домінування єзуїтів в освітній системі Польщі та Центрально-Східної Європи в цілому. Син першого ректора Острозької академії Мелетій Смотрицький, автор першої граматики церковнослов'янської мови, був випускником Віленської єзуїтській колегії. З п'яти уніатських митрополитів Київських, Галицьких і всієї Русі в період перед Переяславською радою (1654 р.) троє закінчили єзуїтські колегії, один – Краківський університет, а останній – грецьку уніатську колегію в Римі. З 4-х православних митрополитів Києва, з моменту відновлення кафедри в 1620 р. і до Переяславської ради, один закінчив Острозьку академію, двоє – Львівську братську школу, причому один з них, Петро Могила, навчався і в католицьких університетах. Останній – Сильвестр Косів, закінчив спочатку Київську братську школу, а потім – єзуїтську колегію у Оломуце.
Як ми бачимо, верхівка церковної ієрархії Західної Русі (України) XVI-XVII ст. отримала освіту або безпосередньо в католицьких, часто єзуїтських навчальних закладах, або – у православних школах, створених за зразком єзуїтських колегій. Поширеною практикою був перехід в уніатство з метою отримання освіти у єзуїтів: подальше повернення до православ'я і покаяння майже гарантували блискучу церковну кар'єру. Ще раз зауважимо, що протягом всього описуваного періоду Московське царство ще не мало жодного задокументованого навчального закладу.
Не слід думати, що через Україну до Московії проникала виключно латинська вченість. Грек Костянтин Корнякт відігравав значну роль у становленні Львівського православного братства; тут же, у Львові, був написаний і перший підручник грецької мови церковнослов'янською. Не тільки західна католицька, але і грецька православна культура проникала в Московію через Україну. Не дивно, що співіснування Московії з єдиновірною і незмірно більше освіченою Україною, Білоруссю (а також Польщею) призвело, в кінцевому рахунку, до колапсу старомосковської традиції та культурної колонізації Московії. Цей процес розпочався ще перед загарбанням Лівобережної України армією московської держави Романових у XVII-XVIII ст.
У 1649 р. цар Алєксєй І Романов запрошує в Москву для "справи" Біблії, тобто для перекладу з грецької і подальшого видання, ряд викладачів Києво-Могилянської академії, в тому числі Єпіфанія Славинецького, Арсенія Сатановського та Дамаскіна Птицького, перший з яких, ймовірно, учився і в католицьких навчальних закладах. Крім Біблії українські вчені видали в Москві цілий ряд богословських та світських текстів: Катехизм київського митрополита Петра Могили, церковнослов’янську граматику львів'янина Мелетія Смотрицького, тексти з політичних, педагогічних, медичних наук, перші в Московії підручники грецької і латини, збірники античної літератури, тощо. Єпіфаній Славинецький, займався перекладами текстів святих отців, укладав проповіді, писав житія, виступав з науково-канонічними довідками з різних питань церковного життя і був редактором соборних "діянь" (протоколів) і визначень московської церкви, а також перекладів подібних текстів східних церков. В його особі московська церква мала досвідченого експерта з усіх питань, які виникали тоді в галасливому та тривожному церковно-громадському житті. Цікаво, що ці ж українські письменники видають в Москві "Кирилову Книгу" віленського богослова Стефана Зизанія та "Книгу про віру" київського митрополита Гедеона Четвертинського – дві майбутні святині старообрядців. У 1649 р. окольничий царя Фьодор Ртищев перевіз в Андріївський монастир близько 30 монахів із Києво-Печерської лаври та інших українських монастирів і організував там школу для перекладу на московську мову іноземних книг, а також вивчення стародавніх мов. Вже до середини XVІІ ст. московські та провінційні монастирі, такі як, наприклад, Дудін монастир на річці Ока, виявилися переповненими вихідцями з України і Білорусі, більшість з яких пройшла через Києво-Могилянську школу.
Проте все це було лише передвістям масштабної українізації, що почалася після Переяславської ради з весни 1654-го р. Загарбання Лівобережної України московською ордою призвело до того, що в складі держави Романових опинився регіон, набагато більш культурний і освічений, ніж центральні області самої країни; регіон, що ввібрав в себе насіння латинської освіченості та перекладення єзуїтській культури. Сучасна громадськість нео-ординської РФ ще готова визнати, що в XIX ст. Польща чи Фінляндія стояли в культурному відношенні вище самої царської Московії, але для неї нестерпно визнати те ж саме – щодо України XVII ст.! Приєднання України стало ключовою подією для церковної реформи патріарха Никона. З одного боку, воно надало їй необхідний імпульс: розбіжності в обрядах між Московією та Україною мали бути усунені, а самі обряди уніфіковані – причому вибір був зроблений на користь українського обряду. З іншого боку, приєднання Києва "полегшило" імміграцію українських священиків, які і склали кадровий кістяк церковної реформи.
Сама ідея регламентування обрядовості, мабуть, була почерпнута з українського досвіду. Незадовго до описуваних подій, київський митрополит Петро Могила, проводить реформу богослужіння, уніфікуючи богослужбову літературу і зобов'язазуючи священиків користуватися "Служебником" його власного авторства. До цього в Московії (а в більш ранній період – і в східнослов'янських землях в цілому) не було єдності в розумінні того, що саме є богослужбовою літературою: до неї відносили не тільки Євангелія, але навіть, наприклад, твори Іосіфа Флавія. Отже, тригером для церковної реформи була книжкова справа, проведена київськими ченцями. За нею пішли й інші нововведення за українським зразком, наприклад, заміна колишнього унісонного співу на київський багатоголосний. Далі московський патріарх Никон вводить звичай читати в церквах проповіді власного виробництва, до чого і закликає приїжджих київських ченців. Природним чином, московська версія церковнослов'янської мови витісняється київською. Роль греків у церковній реформі не стільки перебільшується, скільки неправильно інтерпретується. Дійсно, реформу легітимізували своїм авторитетіом грецькі східні патріархи — в її основу лягли грецькі тексти. Однак її фактичними ідеологами і виконавцями були українці латинської культури. Єдиним "греком" серед всіх реформаторів був Арсеній Грек – киянин, який навчався в Італії, де і прийняв католицизм, у чому, за традицією, згодом розкаявся.
Не слід вважати, що конфлікт між никоніанами та старообрядцями – це боротьба між "українцями" і "москвинами" (як стверджував, наприклад, ідеолого євразійства Ніколай Трубєцкой). Старообрядництво теж неабиякою мірою сходило до української та білоруської традиції: у числі старообрядницьких віронавчальних книг числяться надрукований в Острозькій друкарні "Апостол", видана в Орші "Діоптра", згадані вище "Кирилова книга" і "Книга про віру", тощо. Конфлікт Никона з царем Алєксєєм І Романовим і його зміщення не могли згорнути назад розпочатий процес українізації московської церкви. Наступником Никона на посту патріарха Московського став колишній чернець Києво-Межигірського монастиря Йоаким. У 1686 р. єрусалимський патріарх Досифей переконував царів Івана і Пєтра, щоб «в Москві збережений бе стародавній статут, та не бувають ігумени або архімандрити від роду козацького, але москалі...».
Єдиний потік українізації, а, отже – полонізації та європеїзації московської культури зовсім не обмежувався церквою. Він торкнувся і царського двору: наприклад, вчителем дітей Алєксєя І Романова став Симеон Полоцький - людина зі стандартною для московських інтелектуалів того періоду біографією - білорус, випускник Києво-Могилянської школи, навчання у Віленській єзуїтській колегії, перейшов в уніатство, повернувся до православ'я та покаявся, і, нарешті, блискуча кар'єра в Московії. Симеон - видатний московський літератор епохи, навчив майбутнього царя Фьодора та царівну Софію польської, латинської мов і віршування. Він був і одним з найбільш полум’яних борців щодо усунення розколу. Як пише Ніколай Трубєцкой: «Вся московська риторика як церковна, так і світська, сходить саме до цієї української традиції, а не до традиції московської, яка так і загинула остаточно, не залишивши про себе інших свідчень, крім вказівок, взятих із творів розкольників на кшталт Авакума». Ще більшою мірою це стосується драматичної традиції – її в Москві просто не було, і вона була повністю запозичена в України. Навіть негативно оцінюючи вплив західних письменників, Трубєцкой змушений був визнати, що в XVII-XVIII ст. українізація виявляється мостом до європеїзації!..
Архієпископ Чернігівський Лазар Баранович написав царевичу Фьодору в посвяті своєї книги, виданої польською: «Издах ж [книги] мовою польським, яко писах в той час, коли поляки від імені твого царського до скипетру коруни польські молити помишляху та крепчайше союз мирного з'єднання зміцнять. Издах мовою ляцким: відомий бо єсмь, яко царевич Федір Олексійович не точию нашим природним, але і ляцким мовою». По-польськи читала і Софія. У цей період польська перетворюється на придворну мову, а дворянська культура все більше нагадує шляхетську (у поляків запозичили і сам термін "шляхетний", який був загальновживаним аж до кінця XVIII ст.): московська шляхта виряджається в польський костюм, заражається пристрастю до гербів, портретів, генеалогії за польським зразком, тощо. Польською була вся світська культура Москви того періоду. Саме в цю епоху створюється найранніша версія московської історіографії, яка, як і слід було припустити, грішить дослівним і некритичним сприйняттям польської національної міфології. Мова йде, насамперед, про сарматські міфи. Подібно до того, як французька знать зводила себе до троянців, англійська – до норманнів, а іспанська – до ґотів, польські шляхтичі мнили себе нащадками сарматів. Культурна еліта Московії, що складалася з етнічних українців і білорусів, механічно перенесла цей міф на московський ґрунт. Автор "Синопсиса" Інокентій Гізель, ректор Києво-Могилянської школи, оголосив нащадками сарматів всіх східних слов'ян. «Співай Русь, сарматське плем'я!» – вигукував Симеон Полоцький у своїй поемі "Орел Російський", присвяченої Андрусівському перемир'ю з Польщею.
Петровські реформи ознаменували собою поворот вектора московської історії з католицького Заходу на протестантську Північ: з дальньої периферії католицького світу царська Московія перетворюється в дальню периферію протестантського світу (що явно видно за династичними шлюбами XVIII-XX ст. – московські царі одружувалися тільки з протестантськими принцесами). Однак все це стосується тільки світського життя, церковне ж управління виявляється вотчиною вихідців із України та Білорусі, вплив яких тільки посилюється. Так, перші шість членів Священного синоду до 1757 р. були уродженцями Речі Посполитої або І-го українського Гетьманату і випускниками київських навчальних закладів. Двоє перших в цьому ряду — Стефан Яворський та Феофан Прокопович (упорядник "Духовного регламенту") — після закінчення Києво-Могилянської академії повторили шлях Симеона Полоцького, прийнявши Унію та закінчивши єзуїтські колегії (після чого покаялися і отримали високі посади в Москві).
За підрахунками історика Сємьона Сергєєва у 1722 р. в Синоді засідало 5 українців і 4 москалів. До 1725 р. це співвідношення зросло 5:2, а до 1751-го – до 9 українців на 1 москаля. Зі 127-ми архиєреїв у 1700-1762 рр. 70 мали українську чи білоруську національність. З цим і пов'язаний указ Єлізавети І Романової від 1754 р., щоб Синод представляв на посади архієреїв та архімандритів не тільки одних українців, але й природних москвинів. Пропорція змінилася за час правління Петра III і Єкатеріни II, коли культурну вищість України було вже багато в чому втрачено, а зростаюча міць московської бюрократичної держави не дозволяла миритися з привілеями українців. Після скасування української митниці було скасовано Гетьманат, а згодом – і Запорозьку Січ. У другій половині XVIII ст., період українського, і ширше – західноруського домінування в московській культурі та церковних колах завершився. Йому на зміну прийшла епоха приниження й знецінення української та білоруської культур, замовчування їх вкладу в розвиток московської і тотального ігнорування внеску польського...
Латинське і католицьке походження московської культури не є секретом для професійних істориків, але для суспільної свідомості подібні ідеї неприйнятні. Зараз вже мало хто пам'ятає, що європейська цивілізація вперше з'явилася в Московію в образі західноруського ченця, вивченого в єзуїтській колегії.

 

© Каміль ГАЛЄЄВ