Діалектика смерті і воскресіння

Християнство означає твердження непохитного тріумфу життя над смертю. Таке судження цілком справедливе, особливо при згадці про щорічний великодній спів, що звучить наступним чином: «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і сущим у гробах життя дарувавши!..». Одні тільки ці слова говорять про велике значення Християнства як найвищою мірою життєствердної релігії на противагу усталеному нині, діаметрально протилежному переконанню.

Останнє має місце бути остільки, оскільки саме розуміння Християнства зведено у відповідну площину більшістю тих, хто його сповідує. Звідси і стереотипне сприйняття мирським чином мислення християнської релігії як західного аналога буддизму, що проповідує прижиттєве згасання. Не заглиблюючись в аналогічну неспроможність відповідного судження про буддизм, вкоріненого у масових уявленнях про нього, запитуємо: наскільки ґрунтовне подібне судження щодо Християнства? Особливо важливим це є саме зараз, оскільки судження наші приурочені до майбутнього святкування Світлого Христового Воскресіння.
Фундаментальною помилкою сучасності є зведення спокутної місії Спасителя до суто емпіричної стезі якогось відчутного, після відчинення воріт у загробне царство, нескінченного блаженства. Нігілістичний підтекст цього сприйняття - очевидний, адже, з одного боку, він означає знецінення реального виміру буття в ім'я потойбічного світу, а з іншого боку, центральним пунктом Богоявлення постулює умисне боговбивство. Звідси і відповідні акценти уваги християн виключно на Страстях Христових, в той час як подальше Воскресіння несвідомо виводиться за дужки, хоча за ним і визнається значення невідворотності посмертного божественного тріумфу.
Правонаступною цій згубній помилці думкою є те, нібито подію Воскресіння Христового слід сприймати у виключній її готівковій достовірності (так само як і чуттєвий рай, обіцяний "стражденним і обтяженим", який тікає від зосередженого прийняття цього світу як "юдолі скорботи і плачу"). Таким чином, випливає двоїста ситуація, коли християнин, який перебуває у вакуумі повсюдної мирської масової свідомості, змушений всупереч цій обставині заявляти про Воскресіння як незаперечний історичний факт, але в той же час стикається з власною ж неспроможністю аргументовано підтвердити ті факти, що лежать поза свідоцтвами євангельських оповідань. Значить зведення Світлого Христового Воскресіння до суто часової фактографії цілком обумовлене втратою того, що можна назвати, слідом за Мірчею Еліаде, втратою переживання священного сенсу події. Виходить, що недолуга, в її сприйнятті сучасним світом, маніфестація надприродного засвідчується сьогодні християнином мовою мирської свідомості, обділеної вищезазначеним переживанням священного, присутнього посеред часу, а саме Воскресіння належить свідчити на буденному рівні конкретно-матеріалістичного сприйняття. Найглибше наше переконання полягає в тому, що якраз засвоєння Християнством цього способу сприйняття маніфестації позачасового виміру буття здійснило профананацію зведення його на шлях власної, уготованої йому сучасністю, погибелі.
Отже, в контексті сучасності, яка втратила колись належне людству переживання священного сенсу подій, зовні відбите в повсякденності його перебування в світі, Світле Христове Воскресіння є саме парадоксальною маніфестацією позачасового буттєвого рівня, яка здатна зірвати покрив утвердженої механістичної зумовленості людського існування, глибоко укоріненою в людині старістю його природи. Таким чином і належить розуміти системоутворююче уявлення Християнства про гріхопадіння: не історично здійснена повинність роду людського перед гротескною фантасмагорією "Верховної Істоти", а утвердження в інертній слабості підлягає подоланню вродженого екзистенціального рівня окремо взятої людини, яке говорить про цілковиту обумовленість визначення її наявності у світі буттям, що відчужує від неї ж самої причетність до вищого плану буття.
Воскресіння Христове належить зовсім не профанаційній області історії, а священній області міфології, адекватне сприйняття якої повністю втрачене сучасним світом. Чи варто говорити, що "абстрактний матеріалізм" утвердженого нині релігійного світосприйняття, трагічно позначаючись на загальній думці щодо Християнства, лише дзеркально відображає матеріалістичну скаліченість мирської свідомості, яка говорить про цілковиту обійнятість старої людяності механістичним буттям, протилежним органічному буттю, вкоріненому у властивій людині Традиції переживання позачасового так, ніби воно було явлене в часі.
Таким чином, глибоко внутрішнє, чуттєво не відчутне переживання Христового Воскресіння незримим чином провокує відповідну атракцію, тільки воно й може вивести до сприйняття позачасового вимірювання або вищого плану буття, але вже, що називається, тут і тепер. Зрозуміло, говорячи про Воскресіння, не можна забувати про Розп'яття як напередодні, але в принципово іншому, а саме міфологічному (точніше - трансцендентальному) рівні його сприйняття. Цей рівень і мав на увазі Святий Павло у словах про "сорозп'яття Христу", що парадоксальним чином, якщо говорити мовою філософії, може означати хіба що рішуче зняття вродженого, "занадто людського" екзистенціального рівня. Виходить, що позачасове значення Розп'яття охоплюється лише серцем віруючого у його внутрішньому переживанні, що може засвідчити нічим не спростовану справжність Спокути, яка підтверджується лише через співучасть у ній. Так само, як і Воскресіння, Розп'яття (про що справедливо говорилося Шопенгауэром) міфологічно символізує позачасовим чином звершену подію Спокути, тільки складається вже не раз і назавжди відбувся отворении доступу в чуттєво відчутний регіон посмертного блаженства, але в відверненому напередодні всебічного Преображення, символизируемого Воскресінням і свершающегося на персональному рівні.
Якщо ми говоримо про життєстверджуючий сенс Христового благовістя, наочно засвідченого всім прикладом Його земного існування, то тут ми змушені уточнити, що мова йде про життєствердження у вищому його значенні, а не в тому, що зафіксовано виключно порочним життєлюбством сучасного світу, зиждущемся на патологічно-сліпий закоханості "останньої людини" (переконливіше буде сказати - нелюда) у власну убогість. Життєсвердження як положення повсюдної і всепроникаючої присутності вищого плану буття, що знаменує собою вихід до совоскресіння, тобто посильній співучасті в акті вселенського Преображення, що складається зі вміщення божественного в світ, якийколись відступив від нього, а через те знавіснів. Подібна установка передбачає не поспішну втечу геть від посюстороннього плану в мрію, що зібрала біля себе всіх "стражденних і обтяжених", а концентрацію у собі нескінченного блаженства чуттєво відчутних небес. Навпаки, вироблений крізь небуття героїчний стрибок у вічність в ім'я подальшого її примирення з часом, що фатальним чином відпав від неї, - такій екзистенціальній максимі належить утвердитися в усвідомленні того, хто здійснив фундаментальне переосмислення глибоко символістичного співвідношення між собою категорій Розп'яття і Воскресіння. Це переосмислення виводить до подолання вкрай стереотипового бачення життєвого прикладу Христа як такого, що вчить якомусь дезертирству у напрямку неіснування. Навпаки, засвідчений божественним прикладом Спасителя героїчний подвиг зламу мертвотності світу в ім'я його подальшого пожвавлення, витікає з орієнтованості на самоствердження в мужній стійкості та незламності всупереч всьому і диктується зовнішньою інертністю протидіючих об'єктивних умов.
Глобальне тіло буття сьогодні принципово мертвотне у своєму окостенінні через механічно затверджену інерційну обумовленість "людини розумної", що фатальним чином від народження дістала старість своєї природи. Вселенський вакуум всепроникної згубності, який предчувствуемой небагатьма представниками роду людського, гіпнотизуюче впливає на податливу людську масу ефемерною життєвістю, що нині з нею відбувається. Ось чому пожвавлення зачарованого глобального царства можливо хіба що через персональне звернення зсередини до потойбічного небуття, яке окутало собою сучасний світ, до позачасового джерела, віддзеркаленого в глибинах серця справжньою смертю. Її переживання в серці дивиться очима відчуженості на мертвотний вакуум сплячого царства всупереч покірному прийняттю фатальної невідворотності згубного фіналу існування. Цілком вкорінена всередині, справжня смерть безповоротно розчиняє собою відображення згубності світу цього в самій людині, парадоксально виводячи його до набуття тут і тепер спершу невідомого вимірювання власного його буттєвого рівня, повсюдне уміщення якого навколо крушить стіни зачарованого погибельным сном вселенського замку, дарованого через те до співучасті у Воскресінні Христовому і здобуття життя вічного...

 

© Віталій САМОЙЛОВ