Війна у християнському розумінні

Світ лежить у злі. У певному сенсі це хворий організм. І без участі гострого ножа іноді неможливо боротися зі злоякісною пухлиною... Існує одне дуже розхоже уявлення про християнство як про певну "релігію миру", наводяться якісь докази, цитати зі Святого Писання, вирвані з контексту.

Складається дивна ситуація, коли атеїсти та іже з ними починають учити християн євангельським істинам (таким, наприклад, був "сіятєльний граф" Лєв Толстой). Або ж єхидно завважують: "Закликаєте до зброї, а вчите лагідності, смиренності й любові. Ви ж самі собі суперечите". Щоби гідно відповісти на подібні нападки, необхідно розібрати, які саме аргументи наводять ці люди.

Як правило, йдеться про декілька заповідей, у першу чергу, шосту старозавітну заповідь "не вбий" (Вих. 20:13). Однак у Старому Заповіті йдеться про те, що богообраний Ізраїль вів часті війни з сусідніми народами, люди неєврейської національності людьми не вважалися, і, відповідно на них ця заповідь не поширювалася. "Всьому свій час, і час усякій речі під небом... Час убивати, і час лікувати; час руйнувати й час будувати; час війні, і час миру" (Еккл. 3:1; 3:8). Відповідно до закону кожен юдей повинен був носити зброю (Числ. 1; 2; 3). Очевидно, війни вважалися необхідними та справедливими. Тому неможливо говорити про заборону війни старозавітним вченням.

Дуже цікава сама розшифровка понять війни й миру. Справа у тому, що у визначенні війна не має потреби в інших понятійних термінах, війну можна окреслити діями, тоді як поняття миру завжди дається через заперечення, через опис стану не-війни. У Новому Заповіті сказано: "Не протився злому, але хто вдарить тебе в праву щоку твою, зверни до нього й іншу..." (Мт. 5:39). Мова йде тільки про порівняно легкі форми насильства, яким не слід пручатися. Цими словами Христос зовсім не забороняє людині опору злочинцеві, який йому явно загрожує вбивством. До речі, колись чули одну цікаву думку з приводу другої цитати: більшість людей - правші й завдають удару по, відповідно, лівій щоці. Тут же мовиться про праву щоку, тому ми повинні замислитися про символічне, а не фізичне значення зла в особистому відношенні.

Ще блаженний Аврелій Авґустин розв’язує всі сумніви, які здатне породити наведене питання, пояснюючи, що воно стосується душі, а не тіла, позаяк мова йде про моральну дисципліну, коли на виклики ненависті повинне відповідати не ненавистю, але піднесенням суверенного й непохитного духу. І ще: "Любите ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає!" (Мт. 5:44 і Лк. 6:27). Якщо розуміти це буквально, то християнин повинен возлюбити не тільки всіх своїх заклятих ворогів, але й благословити самого сатану. Але подібне розуміння сталося через втрату первісного змісту багатьох слів і неточності перекладу. На жаль, зараз усі види ворожості позначають одним ім'ям, а коли необхідно підкреслити розходження між ними, вдаються до додаткових описів. Тим часом євангельські мови по-різному йменують два основних види ворогів. У давньогрецькій та латинській версії наведена євангельська заповідь закликає віруючих любити тільки свого особистого, але аж ніяк не суспільного, військового та політичного ворога, а ворог у цьому сенсі не має на увазі особисту ненависть, відповідно лише в сфері приватного життя є сенс любити свого ворога й супротивника.

Спаситель сказав також: "Ті, що взяли меча, мечем загинуть!" (Мт. 26:52). Дані слова позначають тільки застереження тому, хто перший підніме меча на іншого. Ці слова потім часто повторював святий Олександр Невський: "Хто до нас із мечем прийде, від меча й загине!". Позаяк святість Олександра Невського сумніву не піддається, ми можемо зробити висновок, що він саме й був тим мечем, від якого гинули агресори, що прийшли. У Святому Писанні немає безумовної та прямої заборони вживати меча в земному житті. Коли від християн вимагають припинити бойові дії як такі, треба згадати, що Христос каже: "Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю: не мир прийшов Я принести, але меч!" (Мт. 10:34) і на прощальній Вечері: "А тепер каже їм хто має калитку, нехай візьме, теж і торбу; хто ж не має, нехай продасть одіж свою та й купить меча. І сказали вони: Господи, ось тут два мечі. А Він їм відказав: Досить!" (Лк. 22:36-38). У Святому Писанні сказано, що війни не припиняться до Другого Пришестя Христа, коли Він очистить землю від усякого зла (Одкр. 19), яке є причиною воєн, голоду, хвороб і всіх нещасть.

Сутність християнства полягає в діючій, жертовній любові до Бога та ближніх, відповідно до слів Спасителя: "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (Ів. 15:13). Вселяючи воїнам сміливість і мужність, слово Боже вчить: "Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові" (1-ше послання Ів. 4:18). Хочу підкріпити ці слова прикладом з історії. Усі знають про Алєксандра Суворова, людину воістину геніальну. Людина дивовижної сили волі, яка співала на криласі в церкві й вела абсолютно аскетичне життя. Він, глибоко віруючий воєначальник, за все своє життя не програв жодного бою. Одне з його правил - перед боєм усі на Причастя, а після цього жодна смерть не страшна. Або ще один приклад. Нещодавно канонізований адмірал Фьодор Ушаков. Під його командуванням не було втрачено жодного (!) імперського корабля, переміг у всіх морських боях. Як і Суворов, також вів чернече життя. Ви не знайдете жодного подібного прикладу серед полководців-нехристиян. Бог дійсно допомагає, треба просто мати віру хоча б з гірчичне зерно (Лк 17:6).

 

© Дмитро КОРЧИНСЬКИЙ та Сергій ЧАПЛИГІН