Євхаристія і об'явлення Спасителя

Євхаристія є Таїнство! Але і це слово, спочатку християнське, виявляється в наші дні спірним. Якщо священники кличуть мирян до таїнства, то де ж служіння слова? Де християнське служіння любові до світу та людей? Де допомога людям в їх важку хвилину життя?

Відповіді на ці та подібні їм питання поки не дамо. Адже вся мета наша в тому і полягає, щоб показати, як саме ці питання виникають в одному певному, але не єдино можливому, ідейному контексті. Поки скажемо саме те, що для нас є важливе. Отже, свята Євхаристія - це входження Церкви в радість Господа. Увійти ж у цю радість, означає засвідчити її в "світі цьому". Це і є перша, основоположна, "спільна справа" Церкви, джерело всіх інших її служінь!

Щоб зрозуміти євхаристійну Літургію, в ній потрібно, перш за все, побачити хід або мандрівку. Ця хода є своєрідним сходженням народу Божого, Церкви до неба, в те небесне святилище, куди вознісся сам Ісус Христос, а отже, і нас співвозніс із Собою. Починається ж це сходження коли віруючі во Христа залишають свої будинки і житла, щоб "зібратися в Церкві", на власні очі явити себе і світу якісно нову єдність, нову реальність, так звану Божу присутність, виконанням якої є Церква. Цілком є очевидним, що збираються віруючі не для того тільки аби "помолитись разом", насолодитись красою служби, отримати допомогу і розраду. Їх збирає в Церкві Сам Ісус Христос. Він збирає вірних собі для участі в Його служінні, в Його справі, у "літургії".

Літургія, як ми побачимо, є жертва. І ось, для участі в цій жертві, для принесення себе, свого життя та всього світу в жертву, "збираються віруючі в Церкві", втілюють себе в тому, чим стали вони під час таїнства Хрещення. Літургія починається, таким чином, з реального відділення Церкви від сучасного світу. Намагаючись зробити християнство привабливим для "зовнішніх осіб", для "людини з вулиці", ми часто ігноруємо необхідність, обов'язковість цього відділення і закликаємо до Церкви саму "вулицю". Ми забуваємо, що Христос, який вознісся на небо, Сам був "не від світу цього".

Наскільки присутність Ісуса Христа в світі до Його смерті була, так сказати очевидною, емпірично відчутною, настільки перестала вона бути такою після Його воскресіння з мертвих. Сина Божого вже не впізнавали власні учні, а Марія Магдалина прийняла Його за садівника. У двох учнів, яким Спаситель з'явився на шляху до міста Еммаус, коли «вони розмовляли та сперечалися між собою, сам Ісус, наблизившись, ішов разом з ними, але очі їм заступило, щоб його не пізнали» (Лк. 24:15-16). Все це означає, що Ісус Христос, після воскресіння вже не був "частиною" цього світу, цієї реальності, і для того, щоб пізнати Його й увійти в радість Його присутності, потрібно було спочатку вийти зі світу в ту, іншу, реальність, в якій учні на шляху в Еммаус пізнали би Спасителя. «І  ото, коли сів Він із ними до столу, то взяв хліб, поблагословив, і, ламаючи, їм подавав... Тоді очі відкрилися їм, і пізнали Його. Але Він став для них невидимий...» (Лк. 24:30-31).

Прославлення, перемога Ісуса Христа не володіє "об'єктивною очевидністю", як Його приниження, страждання і смерть на хресті. Вони пізнаються тільки в Церкві, коли збирається церковна громада віруючих зустріти свого Господа аби долучитись до Його Божественного життя. Перші християни розуміли, що це сходження Церкви в "жадану батьківщину" Царства Божого є основною умовою християнської місії в сучасному світі. Бо тільки там, на небі, вони зможуть зануритись в інше життя нового творіння, і коли, після цього сходження, вони поверталися в світ, а на їхніх обличчях відбивалось світло, радість і мир Царства Божого, і вони справді ставали його свідками. Але куди б вони не приходили, всюди сходили паростки "радості великої", а віра змінювала життя і неможливе ставало можливим. І коли таких просвітлених вірян запитували: «Звідки це світло? Де джерело цієї радості?», вони знали, що відповідати і куди вести людей. Тоді як в наші дні ми і досі в самій Церкві знаходимо такий звичний, смертний і роздроблений "світ цей". І це є так тому, що ми нікуди не йдемо, адже ми нізвідки не йшли...

 

© Олександр ШМЕМАН // "За життя світу" C. 9-10, Атенс, 1983 р.