Релігія – "приватна справа"?

В нівеляційному наступі на реліґію ліберали й атеїсти часто покористовувалися фразою, що ніби "реліґія приватна справа". Оскільки знаю, ця фраза находиться також у (передсталінській) конституції СССР. Ясно, що ця фраза має ціль дискредитувати реліґію, представити її як щось субєктивне й малозначне. Атеїзмові ця фраза зовсім не шкодить, бо він не курсує у світі під назвою реліґії, але під назвою "невіри", або "науки". Отже вона ніби не доторкається його...

Оскільки ж доторкається, то також не шкодить йому, бо атеїзм не має своєї єрархії, ні усталених доґм, але все полишає одиницям. Атеїзм є саме принципом духової субєктивізації, анархізації, атомізації. Та це тільки початкова фаза атеїзму така. Так само кожда нова теїстична реліґія в своїй початковій фазі субєктивізує й анархізує людей. Хотячи їх переконати, вона апелює до їх субєктивного розуму та почуття, відриває їх від їхнього церковного авторитету. І власне зі становища цього церковного авторитету вплив пової реліґії виглядає як духова субєктивізація та анархізація. Наприклад протестанти спершу ще не мали усталених доґм, тільки валили авторитет і доґми католицької Церкви. Але в другій своїй фазі нова реліґія мусить висувати обєднюючий принцип, мусить усталити свої доґми та свою єрархію, бо інакше розсипалась би. Тим самим шляхом іде й атеїзм там, де він почув себе пануючим. Большевицька партія в СССР має в свому регуляміні, що кождий її член мусить бути безбожником, а навіть, що кождий мусить брати участь у протиреліґійній пропаганді (§13). З того видно, що атеїзм для комуністичної партії не є приватною, малозначною справою, але дуже важним громадським чинником. Авжеж партія не вимагала би атеїзму під своїх членів, коли б уважала його за приватну справу.

Комуністична партія має диктатуру в СССР! Це значить, що властиво вона є "державою": вона є активною стороною в СССР, уладжує громадські відносини, як сама хоче; а некомуністи є тільки пасивною стороною в СССР. Отже виходить, що для нівеляції всіх реліґій, які основані на вірі в Бога, большевицька держава має в своїй конституції фразу "реліґія це приватна справа"; а для утверджування й консолідування атеїзму, нової реліґії, большевицька держава має в регуляміні для комуністичної партії, що атеїзм є офіціяльною реліґією для всіх членів партії. Колиж атеїзм є офіціяльною вірою для комуністичної партії в СССР, так це значить, що він є державною реліґією в СССР. В практиці большевики дійсно так відносяться до атеїзму, як до державної реліґії і Сталін, наче якийсь папа, судить усіх компартійників за ріжні доґматичні "ухили" – "єресі". Ось яких крутарств уживає атеїзм, як нова реліґія, що хоче запанувати на світі. Та тут тільки слова нові, а метода стара, як світ: державна реліґія пануюча, має загальне значіння і всякі привілеї; а реліґії, що їх державна влада хоче знищити, тільки про людське око толєровані, спихані на "приватну справу" немилих, запідозрених людей, або навіть явно переслідувані.

Держави, в котрих Церква відділена від держави, дають доказ, що реліґія не мусить бути "державною справою". Але "держава" й "громада"-"суспільність" це не все одно. Держава зміняється, а суспільність лишається та сама (ось ми були під Австрією, а тепер ми під Польщею). Реліґія є завсіди громадською, суспільною справою, хоч держава від Церкви відділена. Коли реліґія й Церква доволі розвинені та упорядковані, то Церква сама може вести реліґійне виховання й життя горожан – держава може до тих справ не мішатися. Все-таки держава, якщо дійсно дбає про розвиток духового життя своїх підданих, не може бути байдужа на те, що діється на реліґійно-церковному полі. Чому? – Та тому, що реліґія має першорядне значіння для громадського життя, а послідовно також для держави. Це дуже легко виказати хочби тільки на одному прикладі. Є такі христіянські секти, що заборонюють своїм вірним воювати зі збруєю в руках. Нехай пошириться така секта в якійсь державі, то держава опиниться без жовнірів! Як нинішня держава, що так заздрісно інтересується школою, що веде статистику навіть курок на подвір’ї, могла би мати замкнені очі на Церкву, яка є також школою й то такою, до котрої люди ходять впродовж цілого життя?! Реліґія панує над душами загалу горожан, а тільки та державна влада певна, шо панує над душами горожан. Отже чи може держава бути байдужа до того свого партнера, що співволодіє над душами її підданих? Ось на Балкані христіянство повалило турецьку державу, а не грецький, сербський, болгарський націоналізм, бо турки були байдужі до тих націоналізмів.

Що ж це приватна справа? Ми вже сказали, що це щось таке, що не має значіння для громадянського життя, як наприклад те, чи хтось має годинник у хаті, чи ні. Невже реліґія належить до тої категорії життєвих елементів? Сміх людям сказати. А все таки є один момент, що його підхопили ті давніші ліберали та атеїсти, котрі видумали фразу, що ніби реліґія це приватна справа. Передвоєнні держави в Европі переважно не признавали безконфесійности. І коли дитина якогось упертого атеїста ходила до школи, то без ноти з реліґії не могла переходити з кляси до кляси (реліґія була обовязковим предметом навчання, отже без ноти реліґії дитина не могла дістати свідоцтва).

Уявім собі, що батько такої дитини перед директором школи чи в часописах воював проти такого ладу. Він говорив чи писав: Що це когось обходить, чи я вірю в Бога, чи ні? Це моя внутрішня, моя особиста, моя приватна справа. Її і так ніхто не може мені приказати, бо ніхто не має доступу до моєї душі, а коли я принесу посвідку від якоїсь признаної конфесії, що я належу до неї, то це буде тільки формальність, незгідна з дійсною правдою... Ціла та аргументація наскрізь правдива – крім того застереження "що це когось обходить". І саме цю правдивість використовує фраза, що ніби реліґія є приватною справою, тай з цього бере свою сповидну льоґічну силу. Найсильніші саме ті фалші, що використовують якийсь момент правди. Що особисте й приватне, це одночасно може бути також загальне, громадське. Ось кожда людина є індивідуальним єством, а враз вона є також "ens sociale" і держава (особливо нинішня) має бачне око на кожду одиницю, кличе її до війська, стягає з неї податки, зважає на її діяльність... Інші люди не є від нас відгороджені муром, але всі люди в житті перемішуються і впливають на себе.

Моя реліґія є тільки доти моєю особистою, приватною справою, доки я її нікому не виявляю ні словом, ні поведінкою. А як тільки її виявлю, то вона, наче филі радія, йде у світ, і Бог знає, які наслідки може мати. Отже тим самим вона перестає бути приватною й малозначною справою, а стає громадською, загальною справою. Це дуже добре підмітив один з чільних комуністів, коли так аргументував: "Якби ваші переконання були тільки переконаннями й лише переконаннями, якби ви їх не висказали, якби ви не вели ніякої пропаганди, ні агітації для них, то годі ми не говорили би ні про їх поборювання. Бо снів та замовчаних переконань ми не поборюємо".

Фраза "реліґія це приватна справа" тим фалшива, що вона лукаво замовчує й заперечує громадську сторону реліґії, її велике значіння для громадського життя. Вона є грубим софізмом. Але в соціяльній борні всякі софізми, бодай до часу, доки вони модні, служать як збруя. Думаю, що більше на цю тему не варта говорити, бо все ясне, як сонце!..

 

© Гавриїл КОСТЕЛЬНИК