Етика та естетика простору війни

Існують люди, про яких можна сказати, що їхнє переживання війни – це переживання естетичне. Ідеться не про інфантильну романтику, а про щось набагато глибше. Щось таке, що вкладається у класичне поняття естетичного, міститься і в зруйнованих населених пунктах, і в куряві, що супроводжує військову автоколону, і, зрозуміла річ, у зброї...

Тяжко тій людині, котра, будучи на війні, не побачить у цьому чогось прекрасного. Та, з іншого боку, що може бути прекрасного у обсмажених людських тілах (навіть тілах твого ворога) чи вивернених назовні нутрощах твого побратима? Одначе все це – також частина того, що описує феномен війни, а відтак – частина досвіду, котрий можна назвати естетичним. Пригадаймо рядки пісні: «Ми йдем вперед, над нами вітер віє, і рідні нам вклоняються жита. Від радости аж серце мліє, за волю, смерть нам не страшна!». Їдучи в багажнику пікапа і тримаючи сектор, відчуваєш щось подібне до того, що відчував автор тієї пісні. І вітер, що часом нестерпно несе тобі в обличчя куряву, і терикони та гори Донецького кряжу, що таять у собі небезпеку нападу, зачіпають струни сприйняття прекрасного.

Відчуття (саме цілісне відчуття, вбирання в себе, а не поверхневе споглядання) Донецького тепу – цього простору, котрий ти покликаний повторно завоювати задля своєї нації – відбувається саме на естетичному рівні. Лиш потім розум конвертує естетичне сприйняття у множину політичних, геополітичних, військових, релігійних та культурних сенсів. І, водночас, ми можемо побачити на війні кишки близького друга... Не просто друга, що загинув від кулі чи конає, а саме кишки, бо що може бути більш огидним? Формально – це те, що є далеким від естетичних уявлень. Одначе воно не є далеким відносно того, що глибше за естетику, від того, на фоні чого естетика є, фактично, фікцією.

Поділ на естетику та етику, на естетичне та етичне є таким же нездоровим і антитрадиційним, як і поділ на буття та мислення. В історії розвитку західної культури цей штучний поділ часом доходив до явного абсурду, коли естетичне й етичне протиставлялися одне одному чи, принаймні, естетичне сприймалося як щось таке, що є цілком емансипованим відносно етичного (пригадаймо гасло «Мистецтво заради мистецтва!»). Насправді ж, етичне та естетичне суть два виміри одного й того ж – екзистенційного, духовного, релігійного досвіду людини. Межа поміж етичним та естетичним дуже умовна. Вона – це, радше, той оптичний обман, котрий виникає, коли дивитися на світ крізь призму антитрадиційного світогляду.

Очевидно, передбачаючи війну як наслідок недосконалості людської природи, всевишній передбачив і те, щоб вона виконувала ряд позитивних функцій. Однією з цих функцій є створення простору для духовного становлення людини. Прогресизм, що реалізував і продовжує реалізувати свої облудні ідеї ціною чималої крові, цинічно накинув на війну низку штампів, показав через збільшувальне скельце її "брудні" сторони, тож, таким чином намалював її "канонічний" портрет, заперечення якого, з його точки зору – це "мілітаризм", "воєнщина" чи плоди "хворобливої психіки". Насправді ж, війна з усіма її сторонами – це простір, яким інколи доводиться йти до всевишнього, простір екзистенційного досвіду, подібного до будь-яких інших органічних форм життєдіяльності людини.

Війна є простором етично-вольового напруження та естетичного збудження, чогось такого, що вже на своїй поверхні сприймається як щось позитивне. Та водночас вона містить в собі й той позитив, до якого потрібно дійти, подолавши шкарлупу поверхневих і поширених смислів, зрозумівши, що для тебе те, що ти сприймав як есенцію, є акциденцією, а те, що ти сприймав як акциденцію, є есенцією. Війна – це не тільки героїчний пафос чи дух побратимства. Це також усвідомлення недосконалості твоїх товаришів по зброї. Це територія, на якій людське серце може як запалитися благородним вогнем, так і почати загнивати від гніву, злості, підлості. Але все це – той шлях, котрий потрібно пройти, той хрест, котрий потрібно пронести. Воістину, всяке буття благе, і через найтемніші плями війни може пролягати промінчик, що веде до Раю.

Зрештою, будь-який інший простір нашої самореалізації – це шлях значних терпінь. Так, приміром, шлюб – це не лише фізичні любощі чи виникнення особливої дружби між чоловіком та жінкою, але й можливі сварки та воля їх не допустити чи залагодити, турбота про матеріальне забезпечення родини, турбота, пов’язана з народженням та вихованням дітей, виклики, що їх несе з собою динаміка відносин (переживання "розкоханості", небезпека пристрасного захоплення десь "на стороні" та потреба його побороти тощо). Війна ж створює цілу палітру терпінь і піднесень, захоплення і відрази, насолоди та страждання. Інше питання – як людина використає цю палітру, який сенс вона побачить у війні, чи зуміє знайти стержень, навколо якого обертається екзистенційний досвід війни...

 

© Друг АРІЙ та Ревуч СІЧОВИЙ