Українець в Європі: про імідж і стереотипи

Саме в чужій країні відчуваєш, що ж про тебе, тобто твою країну думають насправді. Шматочки інформації, які ми отримуємо з газет чи телебачення, не показують справжнього буття тої чи тої держави. А імідж, який нам нав’язують чи пропагують, часто далекий від того, що є в житті. Так само і тут, у старій-добрій Європі...

Про нас, українців, у Франції знають, насправді, дуже мало. А те, що знають, просто викликає подив. Чи то в нас так погано працюють ЗМІ, чи державна пропаганда (якої взагалі нема), але інформація явно обмежена і часто викривлена. Так нещодавно я була ошелешена тим, коли мене французи спитали, як там комунізм в Україні. Коли я почала пояснювати, що в нас вже 25 років, як нема комунізму, то побачила недовірливі погляди. Я не знаю, чи так вже в нас помінялася міжнародна політика, але французи думають, що ми живемо дуже погано і в минулому столітті. Можливо, частка правди в цьому є.

Правду про фаст-фуд знають всі. Я не люблю мережу "McDonald's". Проте французи дивуються моєму смакові і називають мене "fille bizare" (у перекладі – дивна дівчина). А після цього питають зі співчуттям, чи є у нас, в Україні, такий заклад як "McDonald's". А ще мене вражає l'hypocrisie française (у перекладі – французьке лицемірство). Коли тебе питають "Ça va?" (у перекладі – як справи?), ти маєш відповісти так само "Ça va" (у перекладі – все добре). Інакше тебе не зрозуміють. Це тільки ми, слов’яни, відповідаємо щиро і десь так 15 хв. Насправді нікого не хвилює, що в тебе на душі, головне постійно усміхатися і казати "Ça va"! Або коли французи милі з тобою і приємно розмовляють – це аж ніяк не означає, що вони це і при тому відчувають. Потім вони все тобі викажуть, та ще й в такий момент, коли ти цього від них аж ніяк не очікуватимеш.

Звичайно, і у нас є такі люди. Але якщо в нас це окремі випадки, то за кілька місяців перебування у Франції переконалася, що у них це – норма. Вони нас не розуміють. А ми їх. Наша заяложена романтика, що ці щасливчики долі живуть у прекрасному модному омріяному нами Парижі і їдять жаб зі слимаками, нікуди не годиться. Насправді запах парфумів там перебиває сморід в метро, красу архітектурних пам’яток – сміття в центрі Парижа та "корінні", темношкірі аборигени, які бігають за туристами зі словами на кшталт "Бабушкя, купі сювєніри!". Французи живуть в межах встановлених рамок. І часом це добре та правильно, а часом й не надто. Коли дорожній знак вказує, що можна їхати зі швидкістю 110 км/год., то він (француз) так і буде їхати. І ні на йоту більше! Коли у машині є 4 місця з пасками безпеки, то ніхто не візьме п’ятого пасажира, адже це буде небезпечно для його життя! А хто за це відповідатиме? І навіть якщо п’ятому вкрай треба навіть і на літак, його залишать на узбіччі.

Нам, українцям, та й всім слов’янам, притаманне більш легковажне ставлення до життя і світу. Ми хочемо кожного дня свята, нових відчуттів, якогось екстриму. Французи, як і більшість європейців, врівноваженіші, передбачені, педантичні. Для них все просто, адже вони живуть за інструкціями та правилами. І це для них конвеєрна "дорога щастя". І це не лише пов’язано з історичними особливостями формування характеру нації, а й з відчуттям захищеності у державі. Ми кожного дня не знаємо, чого очікувати від влади, тому покладаємося лише на себе. Держава у Франції піклується про кожного члена суспільства. Навіть якщо він не хоче давати щось корисне державі, не хоче працювати і взагалі чекає подачок. Там можна спокійно жити, не працюючи. Так і робить переважна більшість темного населення Франції. Коли я запитала у французів, чи подобається їм працювати на стількох лінивих членів їхнього суспільства, які ще й незадоволені і часто влаштовують погроми у передмістях великих міст, смітять, руйнують культуру, пам’ятки, столітні традиції, вони звинуватили мене у расизмі!? Гордо кажуть: «Це Європа, демократія, ми маємо платити за блага демократії і свободи!». Питаю себе: а чи хочемо ми такої демократії?

У Франції я подружилася з білорусами. З поляками дружба не склалася. Горді, самовпевнені, з претензіями, як, до речі, і сусіди наші москалі! До всіх, українців особливо. Французи їх теж не розуміють, вважають надто емоційними та непередбачуваними. Як і всіх слов’ян. Білоруси також мене здивували. Жаліються, що українці їх не люблять. Хоча в нас жодного разу в житті не помічала такої нелюбові. Питаюсь, чому ви не розмовляєте своєю рідною мовою, білоруською? Вони виправдовуються, що в них така важка історія і теперішня ситуація. Росія вкрала частину історії, частину – Литва. Питаюсь, звідки ви це знаєте. Виявляється, це все вчать в школах, білоруську мову теж, проте дуже мало. З півтора десятка білорусів, тут тільки двоє розмовляють рідною мовою. А ще мене вразило, що білоруська мова, література, музика в них "неформат", "андерґраунд", що іноді доходить до абсурду. Наприклад, білоруськомовні мистецькі та літературні акції організовують рок-музиканти, а іноді – гомосексуаліти!? Виявилося, білоруси не ображаються, коли їх називають бульбашами. Вони також себе так називають і навіть гордяться цим. Тому дивуються, коли українці ображаються на "хохлів". Проте "любителі картоплі" і зовсім не те, що національно меншовартісне "хохол". В України інша історія...

Схід і Захід Європи. Різні світогляди. Щирість і лицемірство. Відкритість та інтровертність. Навіть, незважаючи на суперечності між слов’янами, нам все ж легше знайти спільну мову, ніж з європейцями та їхньою темношкірою демократією.

 

© Ольга ЗЕЛІСКО