Чи з’явиться в Україні інтелектуальна правиця?

З кожним днем приходжу до розуміння того, що без потужного інтелектуального середовища виправити ситуацію мімікрії правих сил під існуючий ліберальний дискурс і почати нав'язувати суспільству власну систему координат досить важко. У нас немає того, чим був донцовський "Вісник" для Галичини міжвоєнного часу чи "нові праві" для Франції 1970-1980-х рр.
Скажімо, в академічній сфері "правизна" відчутно присутня хіба що в історичній науці. Одначе ій тут це надзвичайно фрагментарна присутність. У більшості випадків становлення явища "патріотів-істориків" відбувалося у форматі апології чи героїзації національно-визвольної боротьби у минулому столітті. При цьому ідеологічною базою таких істориків була або відверта нацдемщина, або ж фактичне двійкарство (яскравий приклад — Володимир В'ятрович). Більш послідовної правої історіографії у нас немає. Особливо ж це стосується всесвітньої історії.
Є елементарні позитивні моменти у літературознавстві. Певними консервативними стержнями тут можна вважати мастодонтів націонал-демократичного характеру на кшталт Миколи Жулинського. Є окремі терапевтичні ін'єкції у формі тих же зацікавлень вісниківською чи католицькою критикою міжвоєнного часу. Ну й, нарешті, справжній героїзм демонструє професор Петро Іванишин. Я не поділяю деяких його методологічних прийомів та ідеологічних акцентів, але те, що він робить, більш, ніж заслуговує на повагу.
Що ж стосується політології та філософії, то там у нас ситуація катастрофічна. А це якраз найважливіші речі. Бо якраз область, яку умовно можна назвати соціальною філософією, є полем для продукування надзвичайно важливих у політичній боротьбі смислів (зрозуміло, що соціальна філософія є всього лиш проекцією метафізики, проте метафізика — це такий собі підземний корінь, якого не видно, а в політичній боротьбі важлива якраз надземна частина). Окремі спроби у цій сфері були хіба з боку окремих свободівців та представників середовища "Азову" (журнал "NOVA"). Але це лише дуже скромні спроби, які опираються на жертовний ентузіазм кількох людей. До елементарної систематичності таким спробам із об'єктивних причин дуже далеко.
І, більш за все, всі починання так і залишаться спробами, якщо не буде підтримки з боку керівництва націоналістичних структур. Ситуація, імовірно, не зміниться без створення інститутів, представники яких будуть перебувати на оплачуваних посадах, без системи ґрантів для розширення кадрової бази, без фінансування видавничої діяльності (не сто-десятого перевидання "Самостійної України" Миколи Міхновського, а випуску "елітарної" ідеологічної та аналітичної періодики, якісних перекладів закордонних авторів,  монографій на актуальні теми).
Зрештою, об'єктивно поглянувши на сучасне націоналістичне середовище, розумієш, що там у першу чергу потрібен базовий, "катехизмовий" ідеологічний вишкіл для рядового членства чи поліпшення інформаційної дільності, а не речі вищого характеру. Ситуація суттєво ускладнюється ще й тим, пасивним у інтелектуальному плані залишається не лише націоналістичне середовище, але й Церква. Я не схильний абсолютизувати "правий грамшизм". Одначе без виправлення ситуації шанси української правиці на перемогу суттєво зменшуються.
 
© Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ