А може все ж послухаємо націоналістів?

Хто такі українські націоналісти? Той, хто читає дану статтю з імовірністю 99% зможе з легкістю дати відповідь на дане, по суті риторичне, питання. Він розповість про Організацію Українських Націоналістів, Українську Повстанську Армію, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Євгена Коновальця і так далі доки ставатиме йому пізнань в галузях історії, політології, військової справи й тому подібного. Чи його відповідь буде правдивою? – Так, радше за все, так. Одначе не повною...

Говорячи про українських націоналістів, їх боротьбу, діяльність, погляди, методи та підходи, ми зазвичай забуваємо згадати один вкрай важливий момент, що грав, і, до речі, продовжує грати, чи не вирішальну роль у формуванні націоналістичного визвільного руху на наших землях. «Що це за момент?» – спитає уважний читач. Втім, наберемось терпіння і поглянемо на історію розвитку українського націоналістичного руху з найперших його ідеологів. З моменту своєї появи українські націоналістичні організації, партії та рухи завжди опинялись поза мейнстрімом тогочасного українського політичного життя.

Певний час вони були радше сторонніми спостерігачами за процесами, що давало їм змогу незамиленим оком оцінювати становище України і безпомилково визначати курс і точку призначення, до якої обраний далеко не українцями напрям згодом приведе націю. Так, свого часу один з перших ідеологів українського націоналізму – Микола Міхновський – попереджав про те, що боротьба за унезалежнення України може вестись виключно силовими методами, для чого Українській державі буде необхідне міцне військо, здатне відбити напад будь-якого агресора, в тому числі й «братньої» Радянської Росії. Втім, правоту ідей цього "радикала"» українці змогли збагнути лиш почувши п’яне виття матросів Червоної Армії в центрі Києва: «Ах, яблачка, да збоку, краснає, што Украінє канец – дєла яснає».

Закінчення цієї історії ми прекрасно знаємо. Так само як закінчення історії повстання отаманів Холодного Яру, які, відчуваючи неминучість катастрофи внаслідок приходу більшовиків до влади в Україні, у власній відчайдушній спробі намагались порятувати рідний край від червоної навали і дати зрозуміти решті України, що боротьба є єдиним виходом. Для сучасників їх меседж лишився непочутим. Упродовж минулого століття сплелась ціла вервечка з подібних прикладів, коли у пориві відчаю та любові до рідного краю українські націоналісти попереджаючи про чергову катастрофу, чи то війни, чи то геноциди, чи то репресії, завжди залишались в очах більшості лишень "агресивними маргіналами" та "ідейними фанатиками", мудрість та далекоглядність яких випадало розгледіти тільки наступним поколінням.

Саме так і сталось, коли Євген Коновалець попереджав про неминучість нападу зовнішнього ворога на УНР; саме так сталось, коли оунівці намагались донести ідею, яку зараз озвучують президенти та міністри: «Без незалежної України спокою на українських землях не буде»; саме так сталось, коли після розпаду СССР націоналісти наполягали на початку декомунізації та люстрації совкових чиновників, але отримали за це звинувачення у "мисливстві на відьом" та розхитуванні човна. За часів незалежності нічого в цьому плані не змінилось, націоналістів не слухали під час жодних виборів, не слухали їх застереження про те, що режим Януковича приречений і вже точно ніхто не хотів чути про те, що "братня" Росія може на нас напасти.

Нині, коли усі націоналістичні організації в один голос говорять про небезпеку вступу до ЄС, їх продовжують сприймати так, як це робили усі минулі покоління, з нерозумінням та іронією: «Ну що ці дурники розуміють у сучасному житті?». І залишається лиш сподіватись, що одного дня, коли нашому народу набридне жити від катастрофи до катастрофи, він все ж зможе порозумнішати і сам собі запропонувати: «А може все ж послухаємо націоналістів?».

 

© Олександр ВАЙС