Українські націоналісти — найправдивіші екзистенціалісти

Як казав Микола Міхновський, «біда нашого народу через брак націоналізму серед широкого загалу його»... Відколи ці слова були вперше сказані минуло вже понад століття, але віз і нині там. Дивлячись у минувшину, здається ніби там націоналізму було все ж більше. Але читаючи класиків української націоналістичної думки, мимоволі проводиш паралелі з українським сьогоденням...

Як і сто років тому наш нарід стоїть над прірвою історії. Сьогодні йому треба дати відповідь на питання чи хоче він себе зберегти як нарід (націю) чи поступово зійде зі сцени історичного процесу. Сьогодні кожен із нас, хто вважає себе українцем, російськомовним українцем (але патріотом України частиною українського народу) повинен визначитися чи потрібен він/вона світу як українець/українка. Якщо кожен із нас прийме ствердну відповідь, то тоді треба якось згуртуватися навколо Ідеї Nації і будувати українську Україну!

Ми повинні відкинути свої персональні вподобання, людські симпатії та ставати до лав однієї партійної організації. Я пишу зараз до тих націоналістів і патріотів, які часто закидають один одному чи то зайву радикальність, чи то зайву ліберальність, чи то продажність, чи то нещирість. Кожен, хто займається покладанням меж в націоналістично-патріотичному колі, насправді вже є зрадником. Сьогодні всі націоналісти і праві радикали повинні відкинути особистісні протиріччя і об’єднатися довкола однієї ідеї – Ідеї Nації! Спрощено дана ідея виражається у гаслі "Україна понад усе!". Це означає, що добробут і інтереси цілої нації повинні стояти понад інтересами окремого.

Не можемо ми перейматися своїми прибутками, нагородами та зарплатами, коли в країні точиться війна. Коли нарід обирає між свободою і хлібом не перше, але останнє, то він втрачає і перше, і друге. Обравши перед інтересом цілої нації свій сепаратний інтерес, кожен індивід стає фактично на шлях зради роду. Зрада роду тягне за собою винищення нації. Особливо показовим є приклад долі українства у цілому ХХ-му ст. Багато хто з тих, хто обрав спокій і працю, відмовившись від збройного захисту інтересів цілої нації у період визвольних змагань 1917-1920-х рр. фактично прирекли себе і своїх близьких на смерть. Нехай не зразу, але репресії, голод, бездарні військові кампанії початку німецько-радянської війни принесли величезні людські втрати Українській Нації.

Нехай це моє слово буде криком волаючого в пустелі зараз, але можливо колись і воно знайде свої очі, які його прочитають, і свої вуха, які його почують. «Чи не дурю себе я знову своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить себе-таки, себе самого, ніж з ворогом по правді жить і всує нарікать на бога!», — так за півроку до своєї смерті писав Тарас Шевченко. Схоже, розчарувавшись у правдивості свого оточення, яке вже тоді стало яскравим прикладом того, що пізніше Дмитро Донцов називатиме "провансальством". Сьогодні націоналісти в Україні опинилися не тільки в цій шевченківській ситуації. Почасти вони також нагадують Касандру з Трої, яка пророкувала Трої біду, але їй ніхто не вирів.

Сьогодні українські націоналісти є найправдивішими екзистенціалістами. Сподіваючись без надії, гинучи на фронті нової російсько-української війни, борючись з вітряками агонізуючої тотально корумпованої системи вони цілком діють у дусі твору Альбера Камю "Міт про Сизипа". Твору, який надихав французів, зраджених власним урядом і окупованих одвічним ворогом, на запеклу боротьбу. Вчора нас пхали у смертельні обійми Москви, сьогодні намагаються здати у зрадливі обійми занепадаючої Европи. І всі окрім націоналістів забули про свій власний, третій шлях. Ми, українці, повинні нарешті зрозуміти, що і Заходу, і Сходу ми потрібні виключно як сировинний придаток. І не має значення, що вони будуть використовувати у якості сировини. Земля, люди, корисні копалини, людський капітал – "Everything’s for sale".

 

© Володимир ДОЛГІХ