Підрозділ "Сармат" здійснив шість рейдів у тилах окупанта!

Новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом. Він продемонстрував єдність і завзяття громадян всієї країни від Закарпаття до Криму і Донбасу. Ті, для кого війна була лише словом у підручнику з історії, без жодного сумніву стали у перші лави її оборони. Серед тих відчайдухів був і легендарний підрозділ "Сармат". Наш головний редактор Денис Ковальов поспілкувався з командиром цієї військової формації – Олександром Писаревським (на псевдо "Сіґурд"), і дізнався, у чому ж сила та незламність українських добровольців.

Д.К. - Новий 2019-й рік повен на різного роду ювілеї. Це і 100-річчя проголошення Злуки двох Україн, 80-річчя незалежності Карпатської України, а також 5-річчя початку нової московсько-української війни. Скажіть, чому Україна досі не змогла порвати з круговертю невивчених помилок минувшини?

О.П. - Так. Рік 2019-й дійсно видався врожайним на свята й історичні дати. І те, що більшість з них взагалі згадується, а деякі стали державними святами, вже говорить, що Україна, хоч і важко, але виправляє помилки минувшини. Власне, саме питання досить, скажімо так, складне. На нього важко відповісти однозначно. Почнімо з того, що мається на увазі під словом "Україна"? Уряд? Народ? Те, що ми звикли називати елітою? Від самого початку незалежного буття, владу в Україні захопили люди, які за "совка" були представниками московітсько-більшовицької колоніальної адміністрації, замаскованої під уряд квазідержави УРСР. Націоналісти тоді, отримавши частковий доступ до влади, і не маючи досвіду державного будівництва, здали управління країною цим червоним "міцним господарникам". Потім пересварились між собою і поступово зійшли на маргінес. Совкова ж адміністрація, яка звикла до команд з Кремля і яка не вміла діяти самостійно, заходилася відбудовувати, хоча б частково, те до чого звикла: СОВОК! Те що ми знаємо як СНД. При цьому, націонал-демократи виявилися такими ж мрійниками, як і їхні попередники – соціалісти Центральної Ради. Звідси і намагання угробити армію: «Нащо годувати військо, якщо нас захистить НАТО? Та і від кого захищатись? Московія ж – наш друг!». І тільки потужний спротив народу та генетичне неприйняття українцями рабства, віковічний потяг до волі, незнищенний козацький дух не дали знищити остаточно Україну. Отже, Україні, поки що, заважає постколоніальне світосприйняття та світогляд! Гадаю, що це хвороба росту. Переростемо.

Д.К. - Якщо так можна говорити, то Ви — свого роду ветеран українського націоналістичного руху. Брали участь в кількох майданах: "Україна без Кучми!", Помаранчева революція, Революція Гідності, а згодом пішли добровольцем на війну... Яким був Ваш шлях до націоналізму?

О.П. - Ну, до ветерана мені ще далеко (сміється). Ветеранами можна вважати тих, хто Незалежність виборювали. До цього покоління належить мій батько – один із засновників "Дніпропетровського Руху". Я ж - представник відносно молодого покоління націоналістів. Ми захищали те, що вибороли наші попередники. Коли Україна здобула Незалежність, мені було аж 24 роки! Під час Помаранчевої Революції – 37. Тільки тоді я ще не вважав себе націоналістом, хоча і був досить радикально настроєним патріотом. Звісно, під впливом батька та діда у сім’ї, в якій за московітську можна було і запотиличника отримати, в якій книжки про козацтво складали чи не основу бібліотеки, я й виріс українським патріотом, а там недалеко і до націоналіста. Хоча шлях цей був не такий і короткий. По справжньому до націоналістичного руху я долучився лише у 2008 р., коли побачив, що досягнення Помаранчевої Революції опинилися під загрозою реваншистів з-поміж антиукраїнської камарильї, яку очолював Віктор Янукович. Стало ясно, що повернення до влади промосковських сил – лише справа часу. Тому я долучився до просвітницької організації Українська Національна Громада (далі – УНГ), яка розробляла теорію української Держави у формі оновленого Гетьманату. Потім, у 2010 р., я став членом ВО "Свобода", але з нею не склалось. Досить швидко я розчарувався у цій організації, як у націонал-ліберальній, яка ховала свою справжню сутність під націоналістичними гаслами, але, насправді, послугувалась у своїй діяльності соціалістичною пропагандою. Тому я і покинув її лави восени 2012 р. Досі шкодую, що не зробив це одразу після "мовних протестів" під Українським Домом. Після отриманого досвіду із ВО "Свобода", я вирішив продовжувати громадську діяльність в УНГ (нині це  Рух за Гетьманат).

Д.К. - Тепер про головне — підрозділ "Сармат". Цей загін доволі "міфічний" серед учасників бойових дій, не кажучи про цивільних. Чи правда, що він з'явився ще в часи зимового Майдану 2013-2014 рр. у Дніпрі як відповідь на ментівське свавілля тодішнього режиму?

О.П. - Міфічний? Раніше казали легендарний (сміється)! Власне, датою утворення "Сармату", хоч він тоді ще не мав назви, ми вважаємо 26 січня 2014 р., коли активісти Січеславського Майдану, "Ultras Dnipro", свободівська молодіжка (всупереч наказам місцевого керівництва партії!) намагалися штурмувати будівлю Обласної державної адміністрації. Ми з Андрієм Денисенком та Германом Назаренком 24 січня повернулися з Київського Майдану і побачивши, що у Січеславі тиша та спокій, в той час, як в столиці йшли вуличні бої, вирішили, так би мовити, додати драйву. Хоча, якщо казати чесно, то штурм стався стихійно, ми його не планували. Якби планували, то взяли б те злощасне ОДА. От тоді, ми з другом "Аріславом" та "Левком Писарчуком" (псевдо Павла Левчука, який згодом загинув в авіакатастрофі під Луганськом) і створили групку, яка і стала пізніше "Сарматом". Хоча по-справжньому бойовим підрозділом він став вже після того, як до нього приєдналися "Раґнар" та "Алярма". "Аріслав" же і "Левко" пішли добровольцями в ЗСУ і, відповідно, з "Сармату" вийшли.

Д.К. - Не можемо обійти іншу тему. Злі язики кажуть, що Ви з побратимами були ситуативними союзниками ДУК ПС, коли ним командував Дмитро Ярош, а згодом "втекли" у полк "Дніпро-1" на чолі з Юрієм Березою. Хтось з "диванної сотні" навіть піддає сумніву Вашу участь в Іловайській битві та визволенні селища Піски. Чим можете відповісти на це?

О.П. - Ситуативні союзники, кажете? Як цікаво! А нічого, що першу базу для "Правого сектору" у Січеславі "віджимав" особисто "Сіґурд" і пан "Сотник" Січеславської сотні УНГ (кістяк Руху за Гетьманат)?! Ну то таке. Спочатку "Сармат" входив до складу підрозділу "Правого сектору"  "Січ". Добровольчий Український Корпус (він же ДУК ПС) утворися дещо пізніше – 17 липня 2014 р. У складі "Правого сектору" і у взаємодії з полком "Дніпро-1", підрозділ "Сармат" брав участь у зриві "референдуму" на Донбасі 11 травня 2014 р. Потім ми виконували завдання Проводу "Правого сектору" на проведення розвідки, рейдів та операцій у тилу сепаратистів. Так що ми були повноцінними, а не ситуативними бійцями! Крім того, я навіть балотувався на посаду народного депутата від "Правого сектору" на виборах до Верховної Ради у жовтні 2014 р. Про яку ситуативність мова? Щодо Дніпро-1. Я подружився з Юрієм Березою ще до того, як він став командиром батальйону (згодом – полку). Ми разом обороняли обласну адміністрацію під час сепаратистського шабашу у березні-квітні 2014-го, я допомагав у діяльності Штабу Національного Захисту Січеславщини. Тому моя дружба з ним – цілком природна. Нагадаю також, що великою проблемою для "Правого сектору" була відсутність зброї, тому нам постійно доводилося співпрацювати з "Дніпро-1". До "Дніпро-1" підрозділ "Сармат" долучився в лютому 2015 р. Нагадаю, що Дмитро Ярош вийшов з "Правого сектору" і склав з себе повноваження командира ДУК ПС в листопаді 2015-го, тобто, більше ніж через півроку після нашого відходу до "Дніпро-1". Крім того, з Юрієм Березою я брав участь в Іловайській операції, обороні Маріуполя, обороні Пісків, і ще в цілому ряді операцій. "Дніпро-1" давав бійцям "Сармату" можливість "легалізуватися" через оформлення в батальйоні, а також брати участь в боях аж до серпня 2015 р.! Щодо думки "диванних воїнів", то вона, взагалі мені не цікава. Я ніколи не цікавився думками базарних баб. Якщо у когось є претензії, завжди готовий вислухати їх особисто і відповісти відповідно до форми висловлення претензій.

Д.К. - У яких боях на Сході України брав участь підрозділ "Сармат"? Може пригадаєте, яка саме битва з ворогом стала для Вас поворотним моментом у житті?

О.П. - Жодних поворотних битв для мене в цій війні не було. Мені завжди, від самого початку, були ясні мої цілі, які, так само чітко, відповідали моїм переконанням. Щодо участі в боях, то на рахунку підрозділу "Сармат" оборона Пісків, Маріуполя, Красногорівки та Мар'їнки. Зрив "референдуму" в Красноармійську (зараз це місто Покровськ). Також операції в районі Іловайська, Дебальцевого, Новоазовська, Лебединського, Широкиного, Чермалика, Гранітного, Авдіївки. Ще шість рейдів по тилах противника! Одна рятувальна операція по виводу бійців, які потрапили в оточення під Іловайськом. Тоді ми врятували 35 армійців і добробатівців. У Донецькому аеропорті не був, на Савур-Могилі не був.

Д.К. - Не секрет, що за останні 3 роки позиційної війни чимало добровольчих формувань влилися у регулярну армію України (ЗСУ, НГУ, СБУ). Чим займаються нині бійці Вашого підрозділу?

О.П. - По різному... Бійці "Крим", "Йося", "Аліна", "Хельга" підписали контракт із ЗСУ. "Еґіль", "Раґнар", "Смола" займаються національно-патріотичним вихованням молоді, організували з цією метою при міській раді Січеслава КП "Патріот". Наш медик "Сова" працює викладачем у медучилищі. Друг "Москаль" повернувся до бізнесу. Друг "Кок" – шеф-кухар одного з популярних ресторанів у Січеславі. Інші працюють на заводах, водіями, охоронцями тощо. Майже з усіма підтримую зв’язок.

Д.К. - Тепер, до наболілого. У березні відбудуться президентські, а восени — парламентські вибори. Скажіть, чи існує ймовірність того, що українці не ступатимуть вкотре на граблі, а оберуть гідних, які не капітулюють перед окупантом і партнерами, а поведуть у переможний бій?

О.П. - Тут важко щось загадувати. Народ у нас непередбачуваний, але доволі активний. Однак капітулювати не дадуть. Це – точно! Того, хто поведе у переможний бій не можна обрати, якщо такого немає серед кандидатів (сміється).

Д.К. - Ви були одним з тих, хто першим заговорив про побудови держави Україна на засадах Гетьманату. Скажіть, чим ця теорія відрізняється від сучасного положення нашої країни, яка відмінність її від монархії та республіки у доктринальному (філософському і політичному) розумінні?

О.П. - Власне, не я був автором ідеї Третього (Народного) Гетьманату. Вона з'явилася у громадсько-політичній думці України ще в середині 1990-х рр. Пізніше її у вигляді світоглядної теорії намагався розвинути Ігор Каганець, який бачив Гетьманат такою собі напівмістичною всесвітньою спільнотою українців, відірваною від політичного життя. Січеславська сотня Третього Гетьманату вперше висунула ідею втілити в життя цю, питомо українську, модель державного устрою. В принципі, вчення про Третій (Народний) Гетьманат — це занадто розлога система, яка містить не тільки політичний устрій, а й вчення про економічний уклад Гетьманщини, і правовий, і культурно-історичне вчення. По суті, Гетьманат — це президентська республіка з кількома механізмами контролю виконавчо-законодавчої влади та особистою матеріальною та кримінальною відповідальністю всіх, без виключення чиновників за недобросовісне виконання своїх обов'язків. Гетьман обирається в ході багатоетапних виборів і закладає все своє майно, майно всіх членів своєї родини й трьох поручителів до кінця трирічного терміну гетьманства. Після закінчення цього терміну проводиться загальноукраїнський референдум, на який виноситься питання про те чи визнають громадяни правління Гетьмана успішним і справедливим. Якщо так, то майно повертають до власників, якщо ні, то майно конфісковується на користь Держави. Також важливим є питання громадянства. Громадянами України можуть бути лише українці або особи, які заслужили право на громадянство своїми видатними справами на користь України. Всі інші є підданими Держави з відповідним обмеженням у виборчих правах та можливості обіймати державні посади. Докладніше про сутність новітньої гетьманської ідеї можна прочитати у книзі Юрія Якуби — "Народний Гетьманат".

Д.К. - Ну й традиційне питання від головного редактора: яким бачите майбутнє України? Чи зможе теперішнє покоління покінчити з постколоніальним синдромом і збудувати омріяну Українську Державу, чи це справа для наших дітей та онуків?

О.П. - Почнемо з того, що розбудова Держави – це справа не одного дня і навіть не одного покоління. Держава – живий організм. Він перебудовується, росте, хворіє... тож роботи вистачить всім. А постколоніальний синдром вже практично подоланий. Аби це було не так, то не було би зараз війни з Московією. Здались би "метрополії" і все. Головне виховувати молоде покоління патріотами, а там вже самі розберуться як і що робити. Це вже ваша Держава. Тож, дерзайте!

 

© Денис КОВАЛЬОВ і Олександр ПИСАРЕВСЬКИЙ