Більшість дівчат, які свідомо йдуть в армію, прагнуть принести користь Україні

Кажуть, у війни не жіноче обличчя, і що війна — справа виключно відважних чоловіків. Погоджуємось, так і є! Але умови гідридної агресії, в які нас затягнула Московія 5 років тому, покликала на поміч мужнім захисникам янголів-охоронців з-поміж нашого тендітного, але не менш войовничого жіноцтва. Сьогодні, до уваги наших читачів цікаве інтерв'ю з представницею прекрасної статі, дівчини-добровольця з передової московсько-української війни. Аліна Дідик (на псевдо "Боня") не побоялась залишити буденні справи мирного життя й свідомо обрати шлях оборонця рідного краю.

Д.К. - Як ти опинилась у лавах добровольців? Чому свідомо обрала шлях війни, замість волонтерства чи допомоги захисникам України у мирному житті?

А.Д. - Я прийняла рішення їхати на війну добровольцем одразу ж після окупації Криму московськими бойовиками. Але на той час мій вік не дозволяв мені цього. Тому я пішла активісткою в "Правий сектор", де здобувала немало перемог зі своєю командою. 18-річчя я все ж не дочекалася і, нікого не попередивши, поїхала в ОРГ ДУК ПС "Саламандра", де у мене вийшло вмовити командира взяти мене, неповнолітню, до лав бійців Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Шлях бійця-добровольця був обраний мною свідомо. Кожен має займатися своєю справою на цій війні. Я для себе визначилася, що принесу набагато більше користі беручи участь у бойових діях, ніж, наприклад, займаючись волонтерством або якоюсь громадською діяльністю. Згодом, заради того щоб продовжувати свою участь у цій війні я навіть залишила навчання в коледжі, на професію, про яку мріяла з дитинства.

Д.К. - Розкажи трохи про себе. Звідки подруга "Боня" родом? Як довго і чому перейнялась національною ідеєю? Чи була у лавах патріотичних організацій?

А.Д. - Народилася та жила я в місті Сімферополі. Після окупації переїхала до Херсона. З самого дитинства батьки виховували мене в патріотичному дусі. Здебільшого це був мій батько. Він розповідав мені історію України, постійно наголошуючи на тому, що РФ чи як не назви нашого східного сусіда — то є наш природний ворог, а не брат чи сестра. Ще задовго до війни він казав : "Убий москаля сьогодні, або він прийде завтра й уб'є тебе і твою сім'ю". Завдяки такому вихованню в достатньо ранньому віці у мене сформувався націоналістичний світогляд.

Д.К. - Судячи з вищесказаного, твоя юність минула у справжньому вирі боротьби за волю України на Херсонщині. Чи змінив тебе Майдан і війна?

А.Д. - Звісно, події на Майдані, окупація Криму та початок московсько-української війни змінили мене. Кардинально змінилося розуміння "втрати" та "здобуття". Загарбники у рідному місті, мітинги, побиття, перші смерті побратимів та перші просування по лінії фронту. Це все залишило "шрами" в моїй свідомості. Але ці шрами ніколи не дадуть забути, заради чого я веду боротьбу.

Д.К. - Ти, мабуть, одна з небагатьох уродженців Криму, яка пішла на війну через втрату власного краю. Чи відчуваєш, що твій Чин на фронті — це свого роду помста окупантам?

А.Д. - Так, якась доля помсти є, звісно. Але навіть якби я не була кримчанкою, я все одно б пішла на цю війну. Бо не тільки за рідний Крим, а за всю мою Україну, за кожен кілометр моєї землі та за кожного українця вони розплатяться сповна.

Д.К. - Зараз подруга "Боня" — боєць фронтового з'єднання. Чи плануєш і надалі перебувати на передовій цієї гібридної війни? Адже не є таємницею, що тривале перебування у зоні проведення бойових дій істотно вливає на психіку.

А.Д. - На даний момент я служу в 46-й Окремій штурмовій бригаді "Донбас-Україна". Планую і далі перебувати на фронті, але вже в рядах ССО. На психіку тривале перебування в зоні бойових дій дійсно дуже впливає. Проте, з часом, вчишся себе контролювати, тримати свої емоції та почуття. Для мене зараз навпаки перебування серед цивільних тривалий час стає пеклом. Бо вони не так думають, не так розуміють, як я... Взагалі, цивільним дуже важко зрозуміти військових, які взяли реальну участь в бойових діях. І це нормально, бо це неможливо пояснити. Це можливо тільки побачити та відчути, "на власній шкурі", як то кажуть.

Д.К. - Як це — бути жінкою-воїном та ще й на передовій? Адже на мирній території існують стереотипи щодо жіноцтва у камуфляжі, яке радше командування використає для буденних справ на кухні чи в якості санітарної допомоги. Чи це відповідає дійсності, виходячи з твого досвіду?

А.Д. - Я ніколи не мала проблем або зайвих питань з приводу того, що я дівчина. Зараз цим вже нікого не здивуєш, на п'ятий рік війни. Більшість дівчат, котрі свідомо йдуть в армію, обирають ті посади, на яких вони зможуть принести більше користі та зможуть якісно виконувати свою роботу. Але, думаю, ані для кого не секрет, що є певний відсоток жінок, так само як і чоловіків, які йдуть в армію для заробітку грошей. То вони, звісно, намагаються обирати посади, на яких вони зможуть працювати якомога далі від передової та бойових дій. Особисто мене не лякають ані побутові умови на передовій, ані фізичні навантаження. Я йшла до цього, це мій свідомий вибір — віддати себе повністю на боротьбу з ворогом.

Д.К. - Скажи, чи було у тебе вже бойове хрещення? Відчувала якісь непереборні емоції? Не секрет, що перший бій залишає по собі незабутні враження, якщо можна так сказати.

А.Д. - Можу сказати, що навіть коли вперше біля тебе пролітає пара куль — це вже викликає купу емоцій та шалений викид адреналіну, не кажучи вже про перший серйозний бій. У всіх по-різному. Бачила людей, які перелякано ховалися в укриття і не показувалися аж до самого кінця бою. Для мене ж кожен бій — це можливість знищити ворога, а оцей викид адреналіну надає мені сміливості та рішучості. Не можу сказати, що вперше почувши свист куль та снарядів над головою я злякалася. Звісно, завжди присутнє розуміння, що в цей раз може зачепити й мене... Але це ніколи не зупиняло мене. Вважаю що тим, хто боїться — не місце на нулі... Вони приносять більше проблем, ніж користі під час бою.

Д.К. - Ким бачиш себе у найближчі роки? Плануєш повернутись до мирного життя?

А.Д. - До "мирного" життя повертатися не планую взагалі. У найближчі роки бачу себе лише в армії. Ставлю собі за мету набратися досвіду в тій військовій справі, яка мене цікавить та плідно працювати в зоні ООС. Думаю, що навіть по закінченні війни з армії не піду. Впевнена, роботи буде вистачати у війську і в післявоєнні роки.

Д.К. - І вже традиційне питання: що для тебе є майбутнє України? Адже саме такі як ти добровольці, вирішують подальшу долю не тільки держави, але й нації.

А.Д. - Майбутнє України для мене — тільки Українська Соборна Самостійна Держава! Маємо знищити ворога не тільки зовнішнього, але і внутрішніх, яких у нас достатньо. Необхідно викорінити все московитсько-совкове з нашої країни та з наших громадян, аби мати можливість рухатися далі. Молодь повинна відбудовувати та підіймати Україну. Саме тому патріотичне, націоналістичне виховання та просування молоді до суспільно-корисних справ є дуже важливим елементом у становленні України, як самостійної соборної держави. Майбутнє України залежить тільки від нас, тільки ми змінимо країну.

 

© Денис КОВАЛЬОВ і Аліна ДІДИК