Перші бої дали зрозуміти — ворог прийшов надовго

Напередодні Дня захисника України знайомимо наших читачів з непересічною особистістю — добровольцем легендарного підрозділу "Сармат" Ігорем Куликовським (на псевдо "Еґіль"). Наш головний редактор Денис Ковальов поспілкувався з захисником України про його бойовий шлях і відносини з місцевим населення вже звільненої Донеччини. А також ми дізналися, що думає доброволець про сучасний стан справ в державі, керівництво якої здає наявні позиції.

Д.К. - Невдовзі Україна відзначатиме 5-річчя початку подій на Майдані, які істотно змінили соціально-політичне, економічне і адміністративно-територіальне становище. За цей час багато чого сталося, проте незмінним лишилося одна проблема — в країні йде війна з Московією. Як гадаєте, чому впродовж стількох років не вдалося досягти хоч якогось стійкого перемир'я без смертей українських воїнів, не кажучи вже про мир і нашу перемогу?

І.К. - Спершу скажу, що весною-влітку 2014 р. кожен обрав собі свою Батьківщину. Хтось обрав Родіну, а хтось вибрав Батьківщину! Для когось територія України так і залишилась частиною мертвого Совєцького Союзу, для когось РФ стала чомусь за домівку, яку слід захищати зі зброєю у руках, якої варто прагнути й відривати від суверенної країни землі, щоб нарешті отримати омріяний паспорт з двоголовою куркою на обкладинці в подарунок. Таких, звісно, невелика частина, яка є відносною і пасивною. Ті ж, хто обрав за Батьківщину Україну, той став на її захист і оборону. Цих більшість і вона пасіонарна. Це факт! Тож люди з цим рефлексом, з цим усвідомленням стали формувати добровольчі батальйони. А не вдалося досягти миру того, що його ніхто не хоче на чужих умовах: Київ проти нав'язування Москвою своїх загарбницьких планів, а Москва просто не хоче відпускати Київ в Європу, тому всіляко намагається роздмухати конфлікт з метою перетворення війни визвольної на війну громадянську. Але безапеляційно події на Майдані стали каталізатором майбутніх подій, про які ми зараз говоримо.

Д.К. - Розкажіть, як опинилися на війні та що саме спонукало взяти до рук зброю у 2014 р.?

І.К. - З військовою справою, з озброєнням, яке важче за АКМ чи пістолет ТТ справу не мав. Що таке політ міни чи вибухи особисто ніколи не чув. Адже ці звуки є неприродними як для людини так і для будь-якої живої істоти. Однак після потрапляння у зону бойових дій і командир підрозділу "Сармат" на псевдо "Сіґурд", і його заступник на псевдо "Раґнар" казали, що воно таке, як треба використовувати одну зброю, а від якої треба ховатися. Була команда: «Їдемо туди, застосовуємо те». Жодних питань не ставили, виконували чіткі завдання командування. Що сказати? Прийшов ворог, якого не чекали, тому полишив мирне життя – сім’ю, роботу, дім й пішов на фронт як і інші добровольці. На це спонукала сама ситуація – Майдан, вигнання Януковича, тимчасове безвладдя, чим скористалися у Кремлі для анексії Криму і розв’язання конфлікту на Донбасі.

Д.К. - Які були відчуття від перших відвідин Сходу, де вже кипіли бойові дії?

І.К. - Я власне до цього на території Донецької області був один раз за все життя й на території Луганської області так само був всього один раз, і то по роботі. То у Донецьку, то у Луганську. Тому тієї місцевої географії я не знав. Все — їдемо! Іноді навіть не було сказано, куди саме ми їдемо. Або казали: «Їдемо у такий населений пункт!», але в голові нічого не відкладалося. Ось тільки те було, що у полі зору. Все! Ну і також ті бойові завдання, як поставив командир. Не цікавило, чи хтось буде поруч помирати, якщо не має команди рятувати чи робити штучне дихання, чи накладати перев'язку... Ну, до прикладу, така ймовірна ситуація! Взагалі нічого не цікавило. Ось все — їдемо у машині, виставляєш автомат, коли заїжджаємо у населений пункт знімаєш із запобіжника, дивишся з ним у вікно, роздивляєшся приблизно ось цей сектор. Таке було перше бойове завдання, повний набоїв автомат і далі все відбувалось як на війні. Ну, як на війні – це ж і є війна, справжня, з кров’ю, потом, відірваними кінцівками, просто сам не знаєш, коли, де і хто може опинитися перед тобою і погрожувати тобі смертю.

Д.К. - Чи було важко опанувати себе на передовій? Адже ще вчора Ви були цивільною особою, мали якісь почуття, а зараз – воїн, який національно-визвольної війни, що забирає життя в іншої людини.

І.К. - Скажу так, на війні найскладніше — це очікування. Це особисте спостереження. Ось ти сидиш в шанці, чи у засаді й не знаєш, що очікувати від ворога, яку "дурницю" він утне зараз, чи при нагоді. І одразу в голову лізти всіляка єресь про те, що для чого мені все це треба, ця війна, жив собі мирно нікого не чіпав, і на тобі — опинився у зоні бойових дій та й ще на тій території, що знав лише з кримінальних зведень чи теленовин. Але потім розумієш, що ти не тварина, маєш культурну надбудову — виховання, освіту і тому подібне. Згадуєш бабусь і дідусів, що співали пісень у дитинстві, батьків, які розповідали казки та й сам в юнацтві мав натхнення прочитати купу книжок про мушкетерів чи партизанів. Тому потроху опановуєш себе й стаєш розуміти своє становище не інакше як такого собі ландскнехта чи кондотьєра, а отже — сам собі непогана людина, що прийшла виганяти ворога з власної домівки.

Д.К. - Перший досвід прямого зіткнення з ворогом, яким він був?

І.К. - Як тільки ми в'їхали в промислове місто, точно не скажу, чи це була Дружківка, чи Мар’їнка ворог одразу почав класти міни прямо перед нами, а снайпери й диверсанти влаштовували засідки. Не одразу було зрозуміло, що це "іх-там-нєти", оскільки обстріли були не прицільними. Але з часом, особливо після Іловайська, вчорашніх донецьких шахтарів і трактористів з "ополчення", замінили висококласні специ, навчені ГРУ ГенШтабу РФ. До слова про "ополчення". Мали кілька розмов з місцевими вже у звільнених населених пунктах, то там відверто говорили, що за "ДНР" пішли воювати всі ті, хто не мав роботу і ті, у кого роботи майже не було й платили небагато, мали постійні кредити, поголовно пиячили, наркотики вживали. Тобто ті, кого навіть маргінальними елементами назвати важко — повні люмпени, от стовідсоткові, деградовані люмпени! Взагалі було відчуття, що ти в'їхав на якусь чужу, неукраїнську територію. Не в тому сенсі, що саме територія не українська. Ну от як сказати? Середзем'я воно є все Середзем'я, але коли ти заходиш на землі Саурона, то вони вже якось відрізняються від Ширу і Гондору, навіть саме сприйняття. Таке відчуття, що там болотиста місцевість, степова, а мешканців – взагалі чужі нам люди. Перші бої на війні дали зрозуміти, що ворог прийшов насправжки й, що страшніше, надовго. Бо їм головне знекровити нас, фізично, духовно, культурно, щоб ми самі здалися, втомилися воювати, а далі буде залучено всі можливі ресурси, аби повернути Україну в орбіту Кремля.

Д.К. - Чи плануєте знов одягнути камуфляж і піти на фронт, відвойовувати українські землі?

І.К. - Питання захисту чи оборони країни — це не питання тільки 2014-2019 рр. Цій нагальній проблемі вже понад 1000 років, і останні 400 з них — це питання протистояння і боротьби з імперською Москвою в її різних іпостасях. Тому, умовний камуфляж вже знімати й не варто. І оборона країни — це цілий комплекс заходів, від виховних серед дітей, освітньо-вишкольних серед молоді, так і до крайньої точки, власне збройного опору чи війни на лініях зіткнення. Ми вже з цієї "теми" не виходимо, іноді тільки ситуативно переформатовуємо свою участь в ній — чи то саме в зоні бойових дій, чи на мирній території тими засобами, як я зазначив вище.

Д.К. - Яким бачите майбутнє України, чи зможе теперішнє покоління покінчити з постколоніальним синдромом і збудувати омріяну Українську Державу?

І.К. - Українську Державу ми здобули з Актом незалежності у 1991 р. Все те, що це не омріяна Українська Соборна Самостійна Держава, чи там країна з режимом внутрішньої окупації, чи ще щось не так — то все балачки. Було так — ось вам країна, з великою територією і ресурсом, з проголошеною незалежністю, з певною промисловістю і сільським господарством, навіть з ядерною зброєю. Просто, ми її потихеньку тоді "профукали", так би мовити. Це саме наслідки колоніального менталітету. Але, боротьба з метрополією, з постколоніальним режимом, боротьба за перехід зі статусу васала в статус суверена на своїй землі — це вже невідворотність. Принаймні, до тих пір, поки ще існують такі інституції у світі, як державність, суверенітет у територіальних кордонах та інше. Може в глобалізованому світі це поступове відійде або переформатується у щось інше, але поки що будемо виходити з сьогоднішніх реалій. А отже — дотискати боротьбу за незалежність! Бо цей маховик вже запущений і розкручений. Його можна лише трохи пригальмовувати, але то штучне зупинити вже ніяк неможливо.

 

© Денис КОВАЛЬОВ та Ігор КУЛИКОВСЬКИЙ