Совєцький "традиціоналізм": химера, якої ніколи не було

Європейські праві і традиціоналісти нерідко у конфлікті між Росією і нами підтримують Росію, через нашу нібито ліберальність і нібито російську традиційність. Путін ніби російський диктатор (у хорошому сенсі цього слова) правоконсервативного напрямку, однак постійно хитається з боку в бік - де треба правіше, там по російському ТВ покажуть Дугіна, де треба лівіше - Кургіняна. В Росії ніби зараз і традиціоналізм, однак якийсь більш ніж дивний і неорганічний. А все тому, що радянський. І тому, що чудна російська душа і тут зробила все, не як у людей.

Російський традиціоналізм, безперечно, існує, однак нині РФ сповідує іншу модель - "совєцький традиціоналізм". Увесь так званий консерватизм російської "моделі розвитку" - це бажання консервувати не національне, традиційне і ієрархічне, а совкове і лапотне. Російська душа вбачає традицію у змішуванні Сталіна і Миколи ІІ, а це занадто постмодерн, аби бути Традицією. Щось було у совку нібито і ієрархічне, але не аристократичне, партноменклатура це не нові кшатрії, а радше бариги, які дірвалися до корита раніше за інших. "Нема пана, гіршого за Івана" - казали колись наші предки, розуміючи що люмпени при владі це явище жахливе, і мова тут не про майнові статки, а про внутрішній настрій людини.
Нерідко у ідеологів сучасних російських політичних течій, що декларують хоч якийсь традиціоналізм можна зустріти прямо таки пекельний пієтет до Карла Маркса (про націонал-більшовика Едіка Лимонова взагалі мови не йде!), зокрема у Олександра Дугіна сам Карл Маркс нерідко постає як ледве не союзник традиції у боротьбі із всеохоплюючим ліберальним дискурсом. Все, мабуть, через ту тоталітарність, яку він принесе Європі у майбутньому.
Однак, Традиція не означає тоталітарність, хоча вона і протилежна лібералізму. Яку суттєву помилку роблять традиціоналісти-совєтчики - Традиція не може опиратися на матерію, а опирається на ідею, що навряд чи може бути локалізована в рамках наукового комунізму та діалектичного матеріалізму.
Весь нібито російський національний характер совєтщини - міф і, більше того, вигаданий в конкретний час з конкретною метою. Щойно Гітлер почав війну з Сталіним, останній одразу ж розпускає "Общество воинствующих безбожников", з часом вводить для радянських військових частин почесну назву гвардійських, а потім і золоті погони для офіцерів та цілування полкового прапору перед строєм. Ніби матеріалістична держава так швидко повернула колишні царські обряди, що було дійсно дуже дивно, а війну чомусь ще і назвали "Вєлікая Атєчественная". Чому не соціалістична, класова, пролетарська? Адже в її результаті "звільнили" з капіталістичного гніту Східну Європу, що потім склала Варшавський блок?

Мабуть, радянські політтехнологи підказали "отцу народов", що на одних класових замашках і діалектичному матеріалізмі не заїдеш далеко і народові потрібна віра, багато у чому ірраціональна, і вже явно така, що хоч чимось апелює до старих традицій. І Сталін послухав їх, класово-правильний Інтернаціонал змінили на "...сплотила навеки великая Русь!..", почали видавати ордени на колодках (як у царській армії!), і навіть з георгіївською стрічкою (яка насправді взагалі була династичних кольорів Романових, а при царі носили навіть чорно-помаранчеву кокарду, теж як символ Романових), яка стала символом квасного совкового патріотизму. Так утворювались оксюморони, соціалісти-космополіти ставали соціалістами-патріотами, але цей процес був настільки швидким, що просто не міг бути органічним.
Совєцький традиціоналізм, породжений тими часами і нині претендує на роль чогось цілком природного. Але до традиціоналізму насправді він жодного відношення не має, і виступає радше квазітрадицією, таким собі метанаративом, що має пояснити, чому так швидко червоні в Росії стали біло-синьо-червоними.

 

© Ярослав БОЖКО