Література і революція

Коли сьогодні дивимося на фільмовий екран, на якому відбувається революція 1848 р., а її започатковують студентські демонстрації під звуки Штравсового вальсу, то – безперечно – робиться смішно. Сміємось не з тих, що започаткували "весну народів", а з того, – які далекі ті часи, коли вальс поривав до революції, в якій падало кілька вбитих, що про них говорить світ і досі. Але "Марсельєза" на барикадах, на яких падають тисячі, "Марсельєза", з якою перемагає Французька революція, з якою на устах ідуть мільйони в кривавий бій на Марні, з якою на устах вмирають підпільники Франції в час останньої війни, – вже не може викликати усміху, а тільки хвилювання глибокого визнання, глибокого поклону перед величчю жертви.

У цьому хвилюванні думка біжить до схвильованого автора "Марсельєзи", що відчув не тільки мент революції, а відчув ідеї, з якими вмиратимуть, перемагатимуть і житимуть мільйони, в ім’я яких змагатиметься людство вічно за ідеали свободи, рівності й братерства, хоч в багатьох випадках ці гасла стали тільки порожніми фразами. Коли ми слушно бичуємо нашу "закобзарену психіку" поезіями Євгена Маланюка, то кривдимо тих кобзарів, які йшли з наказу Хмельницького піднімати "чернь", народні маси до повстання. Скільки тих кобзарів сконало на палях, щоб Хмельницький міг згодом сказати: «В моєму поході на Польщу чернь була моєю правою рукою». І тут кобзарі, наші барди, були основною підоймою національної революції, підоймою творення найблискучішого періоду нашої історії.
І постає питання: чи мається право посвячувати мистців слова, чи взагалі мистців, кривавій революції, війні, прозаїчному зудару сталі з слабким людським тілом, яке є оболонкою неповторного духу, що таїть безсмертні вартості? Тисячі разів на це питання падала відповідь – ні! Відповідь рішуча й обґрунтована. Покійний Ольжич жив до скону під вагою закиду, що "нерозважно" й "безвідповідально" дозволив виїхати до Києва, під загрозу смерти і Олені Елізи, й Ірлявському, не стягнув своєчасно з посту проф. Гупала, Яковенка, Кошика, Рогача, Оршана чи Олійника. Свого часу у Львові велися таки широкі дебати на ці теми.
І справді: чи мається право висилати під загрозу смерти тих, кого нема ким замістити? А чи взагалі можна висилати на передову лінію найкращих? Чи мав хтось висилати й самого Ольжича, чи пускати його на передову лінію вогню, де кожної хвилини загрожувала смерть? Важко відповісти на це питання. Зокрема нам, народові бездержавному, якому так важко плекати мистців, які для росту потребують десятиліть і атмосфери, що її не знайти кожного дня ні на чужині, ні тим більше в умовах жорстокого, не людського, все задушуючого поневолення.
Але… Але чим є література, коли не відбиткою душі народу, з одного боку, й виявом його не висловлених устами мрій, його неписаних законів, його невиявленої шляхетності – з другого? А коли так, то як погодити, з одного боку, висловлювання письменником поривів народу, накликання до цих поривів, висловлювання закликів до боротьби, а з другого – його поставу: «Я – творець вічних цінностей і я маю сидіти в затишку й ті цінності та заклики творити, говорити про високі ідеали, за які гинути мусите ви, залишаючи мене творити чергові заклики?».
Чим би була Жанна д’Арк, коли б виголосила чергову промову до французького війська про патріотизм і потребу пожертви та залишилася при штабі короля, замість піти на мури Орлеану й в першу лінію всіх боїв, в яких французьке військо перемагало саме завдяки її присутності? Чим би був адмірал Нельсон, коли б розробляв пляни боїв у затишку лондонського будинку адміралтейства, щоб Англія не втратила в його особі найбільшого адмірала всіх часів? Чим би був Симон Петлюра, коли б не пішов у сірій шинелі під мури Арсеналу? Чим би був Тарас Шевченко, коли б замість "караюсь, мучуся, але не каюсь" покорився перед тираном, щоб мати змогу писати баляди?
Чим би була вся наша й не наша література, коли б капітулювала перед тиранією в ім’я творення естетичних вартостей, аби тільки продовжити життя своїх творців? Певно, не кожен творець здатний піти на бариткади за свої твори та їх ідеї. Мало є здатних на жертву. В більшості це люди фізично упосліджені, бо їхнє тіло зжирає горіння духу, але ж десь хтось мусить стати за свої слова. Майже прийнято говорити, що ми нація літературна, що в нас політика зводиться до літератури. Це правда, що ми більше вміємо деклямувати й гинути як нетля, летючи на вогонь, як політично калькулювати. Нам політичної калькуляції треба навчитись. Але якщо в нашому розвитку ми до неї ще не дійшли, то це не значить, що сміємо допустити до пустки. Маємо те, що вміємо створити. Нехай це наразі буде література.
«Коли у нації вождів нема, тоді вожді її – поети», – писав Євген Маланюк. А коли вони вожді, то мусить між ними знайтися хтось, хто вмів би вивершити багряну піраміду жертви нації. Інакше всі ідеали, висунені мистецьким словом, залишились би тільки вправами в техніці писання чи вигадування. Слава тому, хто непримушено взяв на себе післанництво жертвою засвідчити зміст висловлених ідеалів.
До тих, хто непримушено взяли на себе терновий вінок і свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписала українська нація і її духовна творчість, належать Олена Теліга й її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули 15 років тому в Києві від рук німецького гестапо. За ними згодом пішов Олег Ольжич, який поставив боротьбу, славлену в своїх поезіях, вище від самої поезії. Коли Бог вважав необхідним засвідчити Свою правду Своєю Святою Кров’ю, чому людина мала б мати менші обов’язки?
Є люди, які вважають "своїм справжнім покликанням" служіння тільки музі. Є люди, які вважають смерть за свій ідеал "дурною смертю". Лишім цим карликам і плебеям бабратись у їхній "філософії", карлик бо мусить також виправдати свою ницість. Героєм не кожному суджено бути, не кожен здатний на геройство, не кожному дано стільки сили й пориву. Схилімо голови перед тими, кому Бог дав силу мати такі пориви, за які платиться найвищу ціну, кому Бог судив мати найвищі пориви, найбільше горіння, кому судив у тому горіння згоріти.
Олена Теліга пішла на смерть непримушено й свідомо. Вона могла до Києва не їхати. Вона могла в Києві не втручатися в "небезпечні справи", вона могла з нього своєчасно виїхати. Могла виїхати вже тоді, коли стало холодно, коли з харчуванням було зле, а не тільки тоді, коли з’явилася загроза смерти. Вона могла виїхати з Києва негайно, ствердивши, що нема ні доброї кімнати, ні "відповідної для творчості атмосфери". Все це вона могла. Але чим би вона тоді була? Письменницею, яка пише вірші і статейки для журналів, в яких показує бессесрвісерство (від приз віща – проф. Бессесрвісер – хвалькуватість, політичний аподиктизм; про людину, яка завжди хвалиться, що знає щось краще за інших), жонглює словами, гарними фразами? Ні, вона залишилась би творцем, великою поеткою, лише – однією з тисяч добрих письменників, які нічим між тими тисячами не вирізняються.
Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до виконання обов’язку, сам його вміє виконати. Це велика містерія виправдання ієрархії вартостей, велика містерія доказу правильності поділу на владу й підвладних, провідників – творців і – тих, що цією творчістю ушляхетнюються.
Кажемо, що духова творчість необхідна людині, як Божа іскра, як той дух, що його вдунув Господь у землю, з якої творив людину. Але ж Бог довів себе смертю. Бог свої заповіти доказав своєю смертю. Слава тим, які своєю людською смертю довели правдивість висловлених ними ідеалів, висловлених ними закликів до посвяти. Не соромитися нам того, що ми живемо. Ні. Але гордитись мусимо, що належимо до роду таких шляхетних, як Олена Теліга. До роду тих, що найвищі ідеали не тільки висловлюють, але й стверджують їх своєю власною жертвою. Жертвою найвищою, пориваючи мільйони за собою. В цьому бо покликання духовної творчості й її спів дія з національною революцією.

 

© Олег ШТУЛЬ-ЖДАНОВИЧ