Ваймар і ми

При дослідженні консервативної революції не можна не звернути увагу на дивну схожість між базовими поняттями історії Німеччини 1920-1930-х рр. та нашим сьогоденням. Війна, добровольчі батальйони, зрадники-ліберали, революція, зовнішня та внутрішня загроза водночас – речі, що хвилюють безпосередньо нас тепер, викликали подібні емоції і в німців після Першої світової.

Химерні візерунки історії Ваймарської республіки в Німеччині як дзеркальне відображення нагадують сучасну ситуацію в Україні: німці спершу мали війну, результатом якої стала антинаціональна ліберальна революція, ми – національну революцію, якою скористались ліберали, після чого розгорілось полум’я війни. Там вчорашні фронтовики, здебільшого аполітичні до початку війни, масово йшли у добровольчі корпуси задля боротьби з різноманітними сепаратизмами, щоб через кілька років народити на світ "новий націоналізм" та "консервативну революцію". У складі наших добровольчих батальйонів – націоналісти та революціонери, що вже мають певну політичну свідомість.
Характерні для дискурсу консервативних революціонерів ідеї – "національний соціалізм", "ієрархія", "традиція" - викликають священний трепет і серед нас. Ми поєднані з ними спільністю духу та позицій. Так, для розуміючої людини праці Отмара Шпанна є чудовим практичним доповненням до реалізації класократичних візій В’ячеслава Липинського; "Панування неповноцінних" Едґара Юліуса Юнґа повною мірою можна розглядати як масштабний коментар до Дмитра Донцова; Корчинський – фігура суто шпенглеріанська.
Різнить з німцями нас міра охоплення ідеями населення, їх масштаб. До "міфів нації" апелює лише надзвичайно малий прошарок суспільства. Цей прошарок, фактично, й дорівнює революційному суб’єкту України (після щеплення більшовизмом наша революція може бути тільки правою). Але й українські націонал-революціонери стоять, насправді, доволі далеко від осмислення власних політичних амбіцій та бажань. Біда українців не лише в тому, що вони пасивні політично. Українці пасивні й інтелектуально. Дихання ідей визначається трьома-чотирма вартісними ідеологічно книгами за 25 років незалежності, але й ті кілька книг сприймаються надзвичайно малою аудиторією. Основна ж маса людей, що претендують на звання "націоналістів", читати не звикли. Звідси, власне, і купа проблем та непорозумінь щодо економічних, соціальних, релігійних питань.
Усе це в комплексі дає право націонал-демократам та лібералам претендувати на роль ідейної домінанти в новітній історії України. Це надзвичайно контрастує з ідейною спадщиною нашого політикуму. Так, полиці книжкових крамниць, навіть у Харкові, завалені історичними працями про ОУН, Гетьманат та січових стрільців, біографіями Дашкевича та Коновальця, творами Міхновського та Донцова. Але ніхто цього не читає. Якщо навіть і читає – то сил осмислити прочитане уже не лишається. Тому нам можуть втюхувати тарабарщину про "мирні мітинги" та "демократію".

Нам говорять про ЄС, говорять про права людини, про священну справедливість ринку. Найбільш жахливим є те, що подібні речі іноді ми чуємо і від, здавалося б, "своїх" людей. Український ліберал може носити вишиванку та писати монографії про Коліївщину, що не заважає йому оспівувати глобалізацію та пацифізм.
Поширені у нас і власні "фолькіш" - різнопланові язичники та езотерики. Щоправда, низькопробність матеріалу, що вони видають, лякає. Економісти, менеджери, юристи за профілем – наші "фолькіш" (що радше нагадують кришнаїтів, але у вишиванках) – не втомлюються народжувати чергові єдиноправильні пантеони справжніх українських богів, розкривати конспірологічні схеми, виводити походження світової цивілізації від українців. Але вони не в змозі створити щось дійсно вартісне. Саме тому у нас досі й немає жодного правого інтелектуала всеукраїнського масштабу, що походив би з університетського середовища та був би авторитетом як для науки, так і для руху. Юрій Канигін, автор бестселеру "Шлях Аріїв", явно не заслуговує того, щоб бути поставленим в один ряд із Ґвідо фон Лістом або Германом Віртом.
Нісенітниці, породжені комплексом неповноцінності українських "фолькіш" з одного боку – відірвана від національних традицій України апологія націонал-соціалізму та білого расизму з іншого чудово демонструють слабкість сучасної правої ідеології. Спасінням з вакууму безідейності простягається крізь роки консервативна революція. Як з іконами проти нечисті, так з книгами Еволи та Юнґера ми виступаємо в ідеологічну боротьбу проти лібералів та "старих правих". За нас – правда та адекватність.
ВПЕРЕД, ЗА РЕВАНШ КОНСЕРВАТИВНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ!

 

© Деймос ФОБОС