Від повістки до фронту

Одного недільного вечора до мене прийшла жіночка з міськради. Вручивши жовтий клаптик паперу, вона з сумом повідомила, що завтра потрібно явитись до військкомату. Побачивши мою посмішку, вона аж зраділа. Виявляється, були такі, що закривалися в туалетах, тікали через вікна (в Польщу, мабуть!?) та знаходили безліч способів відкосити в останній момент. Наступного дня, зранку, я вже проходив медкомісію. В загальному все виглядало так: "Здоровий? - Здоровий! - Придатний!". Правда, були чоловіки, яких можна було комісувати неозброєним оком, але наші Львівські воєнкоми не можуть провалити план мобілізації, а тому всі, хто прийшов на медкомісію, автоматично зцілювалися й отримали повістки на післязавтра з речами.

Післязавтра настало. Я поїхав до військкомату, отримав зроблений нашвидкоруч військовий квиток, адже колись я, як більшість моїх однолітків, що мали таку можливість, успішно від армії відмазався. Почекавши кілька годин (різна бюрократична тяганина), ми запакувались в зручний бус і відправилися в подорож, як в старі добрі шкільні часи. Надворі була весна, і так тягнуло на пригоди...
Варто зазначити, що буквально перед відправленням, один мобілізований боєць, напившись "патріотичної" рідини та зрозумівши, що "Порох його зливає", втік прямо з військкомату. Як склалася його подальша доля мені невідомо.

Дорога до Рівного була довгою, із зупинками на кожній заправці, де, крім автобуса заправлялися й майбутні захисники України. До кінця поїздки я уже ненавидів половину автобуса. Проте, коли ми дістались на розподільчий центр у Рівне, я був приємно здивований. Наш автобус був порівняно адекватним. Інші військкомати, мабуть, спеціально споювали місцевих лимарів, щоб їх було простіше мобілізувати та доставити до РЦ. І знову довге очікування. Чекати це взагалі те, що ми в армії робили найчастіше. Мабуть, відсотків 40 всього часу, проведеного в навчальному центрі, у нас займало очікування - очікування в бухгалтерï, в їдальні і навіть на полігоні. Для того, щоб справити потребу, потрібно було вистояти в черзі, але про це пізніше.
До початку оформлення чекали ми близько восьми годин, і за цей час я встиг познайомитися і поспілкуватися з багатьма людьми. Моє розчарування трішки зменшилося. Щоб не вдаватися в деталі, скажу приблизно так: відсотків 10 мобілізованих - це люди, які добровільно прийшли до військкомат, 25% - це свідомі громадяни, які отримали повістки й вирішили не відмазуватися(хоча мали таку можливість). Інші, в основному люмпени, яких військовий комісар застав удома, в барі або деінде і примусово "впхав" повістку. Вони були б раді нікуди не їхати, але відмазуватися вже не було можливості, а тікати в Москву чи Варшаву пізно. Звісно, цифри названі мною приблизні та можуть відхилятися від дійсності. Тим більше, що представники останньої категорії, протверезівши та зрозумівши безнадійність свого становища, билися в груди і кричали, що вони добровольці, щоб мати хоч якусь моральну сатисфакцію. Отже, нас оформили. Мене і товариша, з яким я разом приїхав, записали в гранатометники, видали форму, берці і разом з усіма повезли на полігон.
На полігон ми приїхали близько третьої ночі і там нас знову очікували папірці, черги, розподіл по батальйонах, ротах, взводах. І нарешті вже під ранок, інструктор нашого взводу Тарас веде нас на місце розташування нашого підрозділу. Намети, намети і ще раз намети. Близько 2000 людей жило в наметовому містечку, де нам доведеться вчитися військовому ремеслу наступних півтора місяця. Для зручності, увесь побут новобранця я опишу, розбивши оповідь на абзаци-пункти.
Колектив.
Перше питання, яке я почув потрапивши в шатро: "Хлопці, а ви пляшку привезли?". Це мене неабияк насторожило, адже була пята ранку, і я хотів якомога швидше лягти спати (на ранкове шикування новоприбулим дозволили не йти). Отже, прокинулися ми о 12:00 і почали знайомитися з колективом, хлопці показували, де туалет, їдальня, розказували про керівництво, змагалися у вправності перекривляння комбатівського "здрастуйте, товариші". Приємно порадувало те, що я потрапив у дуже молодий взвод, більшості не було й 30 років. Це значно спрощувало спілкування й робило нас візуально симпатичнішими на фоні інших старперських взводів. Здавалось, що навіть наші старші товариші біля нас молодшали. Командиром взводу призначили старшого лейтенанта, який був прикомандирований з президентського полку. Старлей "Тімоха" - так ми називали його заочно. Молодому офіцеру спершу було не дуже зручно керувати дорослими дядьками, але впорався він з цим завданням навідмінно.Завжди старався зробити наші навчання цікавішими та більш пізнавальними. "Замок" (замісник командира взводу) обраний з мобілізованих - Коля 39-річний десантник. Він був старшиною роти по строчці, тому командувати взводом зброду після роти десантників для нього не склало особливих труднощів.
Умови.
Сказати, що умови погані, це не сказати нічого - 46 чоловік у 27-місній палатці. Один смердючий "двохсотмісний" туалет, де ще інколи треба вистояти в черзі, а в спеку одягати засоби хімзахисту. Їжа трохи гірше ніж "так собі", моїми улюбленими стравами був чай та хліб з маслом, але згодом я навчився готувати борщ з м'ясом. Підходиш на роздачу, посміхаєшся до поварихи і борщ без м'яса перетворюється на борщ з м'ясом. Перебивалися передачками з дому і тим, що купували самі. Ну і зрозуміло, що за обідом інколи треба було вистояти добру годину в черзі.
Аватари.
Це, дійсно, занадто важлива річ, щоб ïï не винести в окремий пункт. Спершу так називали тих, в кого на фоні алкогольної інтоксикації ставався приступ епілепсії, хворий падав і синів, тому й така назва. Але згодом вона причепилася до всіх військових, що зловживали алкоголем. Аватаризм як явище було причиною кількох смертей ще в учебці. Один фотографувався біля граду в момент пострілу і згорів, в іншого стався приступ, коли той в кущах справляв природні потреби, ще одного збила машина, коли він біг в село за добавкою. Випадків каліцтв аватарів навіть не рахую.
Дисципліна.
Як не дивно, дисципліна була на четвірку. Аватари намагалися не висовуватися і не буянити, щоб не потрапити в яму. Яма - спеціально обладнане місце в землі 3х3х3 метри, яке виконує функцію тюрми-витверезника. Після доби-двох ями, повертатись до неï вдруге вже ніхто не бажав. Негуманно, але ефективно. Було багато вічно незгодних з наказами командирів, але вся ця незгода зазвичай зводилася до бурмотіння і обсирання позаочі.
Навчання.
А тепер для тих, хто дочитав, про те основне, для чого нас на тому полігоні зібрали. Перші кілька днів були нудними і нецікавими. Лекції по техніці безпеки, кримінальній відповідальності та іншій фігні, яку ніхто не слухав і за яку після кожного зальоту всі підписувалися. Потім почалося: смуга перешкод з холостим кулеметом, обкатка танкова, розвідка, стрільби денні/нічні з автомата і РПГ. Влаштовували засідки взвод на взвод, вчилися мінувати. Реально було цікаво і пізнавально. Попри всі негативні моменти, такі як: побут, їжа, аватари, я багато чого навчився. Звичайно, за той час можна було навчити набагато більшому, але полігон був переповненим. Для того, щоб випустити кілька снарядів з РПГ, наприклад, треба чекати пів дня. Я не розчарований. Бо учебку я уявляв, як збіговисько зомбі-аватарів, які тільки бухають.
Розподіл.
Настав кінець навчання і нас почали забирати по різних частинах. Ми з товаришами хотіли в десант, але такої рознарядки не було. Потрапили в мотопіхоту, а оскільки ми гранатометники, то всю нашу компанію розкинули по різних взводах. Тут годують краще, нема армійщини, майже нема аватарів, бо коли поруч лінія розмежування, з аватарами розмова коротка... Доброзичливі жителі Донбасу віддали нам в користування ціле село, ростуть полуниці, вишеньки, яблука достигають... літо... що тут ще скажеш.

 

© Михайло ВЕРХОВИНСЬКИЙ